— Ні! — крикнув Матаяс. Він потягнувся до парем, але Ніна була спритнішою.

Голос фієрданця монотонно гудів:

— Сім…

— Ніно, не будь дурною, — сказала Інеж. — Ти ж бачила…

— Деякі люди не стають залежними з першої дози.

— Не варто ризикувати.

— Шість…

— У Каза закінчилися трюки. — Вона рвучко розкрила мішечок. — А в мене — ні.

— Ніно, прошу, — благав Матаяс. Дівчина побачила на його обличчі той самий біль, що й того дня в Еллінзі, коли хлопець подумав, що вона зрадила його. Якоюсь мірою тепер вона робила те саме — знову кидала його напризволяще.

— П’ять.

Перша доза була найсильнішою, чи не так казали? Найвищою, і таку силу ніколи вже не можна було відтворити. Це переслідуватиме її решту життя, але, можливо, вона виявиться сильнішою за наркотик.

— Три…

Ніна закинула голову назад і висипала парем собі до рота, рвучко ковтаючи його за раз. Порошок мав знайомий солодкий підгорілий смак цвіту юрди, але був також інакший присмак, котрий дівчина розпізнати не могла.

Ніна перестала думати.

Її кров завирувала, серце раптово загупало. Світ розлетівся на дрібні спалахи світла. Ніна могла роздивитися справжній колір Матаясових очей — чисту голубінь під плямами сірого й коричневого, котрі вона там залишила; місячне сяйво освітлювало кожну волосину на його голові. Вона помітила піт на Казовому чолі, майже невидимі сліди від голки для татуювань на його передпліччі.

Ніна окинула поглядом шеренги фієрданських солдатів. Вона могла чути їхнє дихання. Бачити, як загораються нейрони, відчувати, як формуються імпульси. Усе набуло сенсу. Їхні тіла перетворилися на мапи клітин, на тисячі рівнянь, розв’язаних за секунду, навіть за мілісекунду, і Ніна знала лише відповіді на них.

— Ніно? — прошепотів Матаяс.

— Гайда, — сказала дівчина й побачила в повітрі свій голос. Вона відчула в натовпі Серцетлумачника й те, як рухається його горло, коли він ковтає дозу. Він стане першим.

Матаяс побачив, як розширилися Нінині зіниці. Її уста трохи розтулилися, дівчина проштовхалася повз нього, спускаючись із танка. Здавалося, що повітря навколо неї потріскувало, шкіра мерехтіла, наче освітлювалася зсередини чимось дивовижним. Так, ніби вона припала вустами просто до Джелових судин і тепер у ній текла його божественна сила.

Ніна негайно подбала про Серцетлумачника — змахнула руками, зводячи їх в арку, і чоловікові очі вибухнули всередині голови. Він повалився на землю без жодного звуку. «Будь вільним», — сказала дівчина.

Потім Ніна ковзнула ближче до солдатів. Матаяс смикнувся, щоб захистити її, побачивши, як знеслися вгору гвинтівки. Дівчина підвела руки.

— Зупиніться, — наказала вона.

Чоловіки застигли.

— Опустіть вашу зброю. — Усі солдати, як один, послухалися її наказу.

— Спіть, — віддала команду Ніна, знову вималювавши руками дугу в повітрі. Без жодних заперечень солдати почали падати на землю — ряд за рядом, наче стебла пшениці під невидимою косою.

Повітря безтурботно завмерло. Вілан та Інеж повільно злізли з танка. Джаспер разом із рештою рушили за ними й зупинилися посеред оглушливої тиші. Усі слова розчинилися в тому, свідками чого вони стали, витріщившись на поле, повне повалених тіл. Усе сталося в одну мить.

До гавані можна було дістатися, лише переступаючи через солдатів. Без жодного слова друзі почали прокладати собі шлях, і тільки далекі дзвони Годинника Старійшин порушували тишу. Матаяс поклав долоню на Нінину руку, і вона, слабко зітхнувши у відповідь, дозволила хлопцеві вести себе вперед.

У доках позаду пристані було безлюдно. Усі попрямували до «Феролінда», а Матаяс із Ніною пленталися позаду. Хлопець уже бачив, як притискається до щогли Ротті з відвислою від страху щелепою. Шпехт чекав, коли можна буде зняти з якоря корабель, і вираз його обличчя був так само нажаханий.

— Матаясе!

Він повернувся. На причалі стояла група дрюскеле в мокрих одежах із піднятими чорними каптурами. На обличчях вони мали маски з кольчуги, котра тьмяно світилася сірим; розібрати риси в її вічках було неможливо. Але Матаяс упізнав голос Ярла Брума, коли той заговорив.

— Зраднику, — кинув Брум з-під маски. — Ти продав свою країну й свого бога. Ти не покинеш гавані живим. Ніхто з вас не покине.

Мабуть, командирові люди витягли його зі скарбниці після вибуху. Чи йшли вони слідом за Матаясом і Ніною до річки під ясеном? Чи стояли в горішньому місті коні або нові танки?

Ніна звела руки.

— Заради Матаяса я дам тобі один шанс відпустити нас із миром.

— Ти не можеш контролювати нас, відьмо, — виголосив Брум. — Наші каптури, наші маски, кожен шов одягу, у котрий ми убрані, підсилені сталлю гришників. Полотно було створене для наших потреб і під нашим контролем Творцями Гриші. Воно розроблене з однією лише метою. Ти не можеш підкорити нас своїй волі, не можеш зашкодити нам. Гра добігла кінця.

Ніна підвела руки. Нічого не сталося, і Матаяс зрозумів, що Брум казав правду.

— Ідіть геть, — крикнув він їм. — Прошу, ви…

Брум звів револьвер і вистрілив. Куля вдарила Матаяса прямісінько в груди. Біль був різким і жахливим, а потім раптово зник. Хлопець на власні очі побачив, як куля вилетіла з його грудей. Вона, дзенькнувши, упала на землю. Матаяс розстібнув сорочку. Рани не було.

Ніна рушила слідом за ним.

— Ні! — крикнув хлопець.

Дрюскеле відкрили вогонь. Матаяс побачив, як здригнулося дівоче тіло, коли в нього влучили кулі, побачив, як розквітнув червоний цвіт на її грудях, на ключицях, на оголених стегнах. Але Ніна не падала. Щойно кулі протинали її тіло, вона зцілювала себе, а набої падали на землю доку, не завдавши ані найменшої шкоди.

Дрюскеле здивовано витріщилися на Ніну. Дівчина засміялася.

— Ви занадто звикли до бранців-гришників. Ми такі приборкані у своїх клітках.

— Я маю інший спосіб, — вигукнув Брум, витягаючи з-за пояса довгий батіг, схожий на той, яким користувався Ларс. — Твоя сила не може торкнутися нас, відьмо, а наша спільна справа свята.

— Я не можу торкатися вас, — погодилася Ніна, зводячи руки. — Але я залюбки можу дотягнутися до них.

Позаду дрюскеле підводилися з порожніми обличчями солдати, яких Ніна змусила поснути. Один із них вибив батіг із Брумової руки, інші постягали маски й каптури з переляканих дрюскелевих облич, повертаючи їм вразливість.

Ніна напружила пальці — і дрюскеле покидали зброю, ухопившись руками за голови й заволавши від болю.

— За мою країну, — сказала дівчина. — За мій народ. За кожну дитину, котру ви спалили на багатті. Пожинай те, що ти посіяв, Ярле Брум.

Матаяс дивився, як дрюскеле звиваються в конвульсіях, як кров періщить із їхніх вух і очей. Інші фієрданські солдати просто байдуже спостерігали за всім. Крики злилися в хор. Клаас, котрий занадто багато пиячив із ним у «Авфалле». Ґієрт, котрий навчив свого вовка їсти з руки. Вони були чудовиськами, Матаяс знав це, але також хлопчиськами, хлопчиками, схожими на нього, — їх навчили ненавидіти й боятися.

— Ніно, — сказав він, досі притискаючи руки до гладенької шкіри на грудях, де мала б бути рана від кулі. — Ніно, будь ласка.

— Ти знаєш, вони б не змилостивилися над тобою, Матаясе.

— Знаю, знаю. Але нехай краще живуть у соромі.

Дівчина завагалася.

— Ніно, ти навчила мене, як стати кимось кращим. Їх теж можна навчити.

Вона перевела погляд на нього. Нінині очі були дикі, темно-зелені, як ліси; зіниці перетворилися на темні колодязі. Повітря навколо неї, здавалося, міниться в екстазі, наче дівчину освітлював якийсь таємничий вогонь.

— Вони бояться тебе так само, як я боявся колись, — пояснив хлопець. — Як ти колись боялася мене. Ми всі — чудовиська для когось, Ніно.