— Що ти сказав Ніні? — поцікавилася Інеж, коли хлопець приєднався до неї біля билець.

— У мене є робота, яку вона має виконати.

— На неї чекає жахливе випробування…

— А робота все одно мусить бути зроблена.

Прагматичний Каз. Чому б співчуття мало стати йому на заваді?

Може, Ніна радітиме, що можна відволіктися.

— Ми всі живі, — мовив він врешті.

— Схоже, ти молився правильному богові.

— Або подорожував із правильними людьми.

Інеж стенула плечима.

— Хто обирає наші шляхи? — Він нічого не відповів, і дівчина всміхнулася. — Жодних різких заперечень? Жодних насміхань із моїх сулійських прислів’їв?

Бреккер пробігся своїм затягнутим у рукавичку великим пальцем уздовж бильця.

— Ні.

— Як ми зустрінемося з Торговельною Радою?

— Коли будемо за кілька миль від гавані, ми з Ротті попливемо туди баркасом. Там знайдемо посильного, щоб відніс Ван Екові звістку. Обмін проведемо на Велльґелуку.

Інеж здригнулася. Цей острів славився работорговцями й контрабандистами.

— Це вибір Ради чи твій?

— Ван Ек запропонував.

Дівчина спохмурніла.

— Чому купець знає про Велльґелук?

— Торгівля є торгівля. Може, Ван Ек не такий чесний крамар, яким здається.

Вони трохи помовчали. Врешті-решт Інеж промовила:

— Я хочу навчитися ходити під вітрилами.

Казове чоло нахмурилося, і він здивовано глипнув на неї.

— Справді? Чому?

— Я хочу використати свої гроші, щоб найняти екіпаж і спорядити корабель. — Ці слова скрутили її дихання в тугу тривожну шпульку. Її мрія досі здавалася дуже крихкою. Вона не хотіла турбуватися про те, що думає Каз, але не могла. — Я збираюся полювати на работорговців.

— А мета? — запитав він задумливо. — Ти ж знаєш, що не зупиниш їх усіх.

— Якщо я не спробую, не зупиню жодного.

— Тоді мені майже шкода їх, — повідомив Каз. — Вони не знають, що на них чекає.

Дівочі щоки гаряче спалахнули від задоволення. Та хіба не завжди Каз вірив, що вона небезпечна? Інеж побалансувала ліктями на бильцях і поклала підборіддя на долоні.

— Проте спершу я вирушу додому.

— До Равки?

Вона кивнула.

— Щоб знайти свою родину?

— Так. — Ще два дні тому вона залишила б усе так, як є, поважаючи їхню мовчазну домовленість не зазирати надто далеко в минуле одне одного. Але зараз Інеж сказала: — Хіба не було більше нікого, крім твого брата, Казе? Де твої тато й мама?

— Хлопці з Бочки не мають батьків. Ми народжуємося в гавані й вилазимо з каналів.

Інеж похитала головою. Подивилася, як рухається й зітхає море — кожна хвиля наче вдих. Вона могла розгледіти горизонт — ледь помітну різницю між чорним небом і ще чорнішим морем. Подумала про своїх батьків. Вона була далеко від них майже три роки. Як вони змінилися? Чи зможе вона знову бути їхньою донькою? Може, не одразу. Але вона хотіла посидіти з татом на сходах фургона, смакуючи фрукти простісінько з дерев. Хотіла побачити, як мама витирає крейду з рук, перш ніж узятися за приготування вечері. Хотіла побачити високі південні трави й неосяжне небо над Сікурцойськими горами. Щось, чого вона потребувала, чекало там. А чого потребував Каз?

— Ти скоро розбагатієш, Казе. Що робитимеш, коли не залишиться більше крові, яку можна пролити, і помсти, яку можна здійснити?

— Завжди буде ще.

— Ще більше грошей, більше заколотів, більше боргів, які треба сплатити. Невже ти ніколи не мріяв про щось інше?

Він не відповів. Що випалило всю надію з його серця? Цього Інеж, імовірно, ніколи не дізнається.

Дівчина повернулася, щоб піти геть. Каз схопив її за руку, притискаючи долонею до билець. Він не дивився на неї.

— Залишися, — сказав своїм шорстким, наче каміння, голосом. — Залишися в Кеттердамі. Залишися зі мною.

Інеж подивилася на його вбрану в рукавичку руку, котра лещатами ухопилася за її власну. Усе всередині хотіло сказати «так», але вона не погодиться на такий дріб’язок, не після того, через що довелося пройти.

— У чому сенс?

Бреккер вдихнув.

— Я хочу, щоб ти залишилася. Хочу, щоб ти… Я хочу тебе.

— Ти хочеш мене. — Вона посмакувала ці слова в роті й ніжно стиснула його руку. — А як ти зможеш бути зі мною, Казе?

Тоді він подивився на неї — очі палали люттю, вуста були щільно стиснені. Такий вираз обличчя Каз мав у бійках.

— Як ти зможеш бути зі мною? — повторила дівчина. — Повністю вдягнений, у рукавичках, відвернувши голову так, щоб наші вуста ніколи не торкнулися?

Бреккер відпустив її руку. Його плечі згорбилися, погляд сповнився злості й сорому, коли він повертався обличчям до моря.

Можливо, вона змогла нарешті сказати ці слова тому, що хлопець повернувся до неї спиною.

— Я буду з тобою, коли ти скинеш броню, Казе Бреккер. Або не буду взагалі.

«Говори, — благала вона мовчки. — Дай мені причину залишитися». Попри всю його самовпевненість і жорстокість, Каз досі залишався хлопцем, котрий урятував її. Інеж хотіла вірити, що він теж заслуговував бути врятованим.

Вітрила зарипіли. Хмари розійшлися й оголили місяць, а потім знову зібралися докупи навколо нього.

Інеж залишила Каза наодинці з вітром, що завивав. Світанок і досі був дуже далеким.

Болі з’явилися після світанку. За годину вже здавалося, наче її кістки намагаються вирватися з місць, де утворювалися їхні суглоби. Вона лежала на тому самому столі, де зцілювала ножову рану Інеж. Нінині чуття досі залишалися достатньо сильними, щоб вона могла відчути мідний запах крові сулійської дівчини: він пробивався з-під засобу, котрим Ротті відчищав дерево. Кров пахла Інеж.

Матаяс сидів поруч із Ніною. Він спробував узяти її за руку, але біль був занадто сильним. Коли його і її власна шкіра зустрічалися, Ніні здавалося, що плоть саднить. Усе виглядало неправильним. Усі відчуття були неправильними. Вона могла думати лише про солодкий підпалений смак парем. У горлі свербіло. Власна шкіра здавалася ворогом.

Коли почалися судоми, дівчина попросила Матаяса піти геть.

— Не хочу, щоб ти бачив мене такою, — сказала вона, намагаючись перевернутися на бік.

Він забрав вологе волосся з дівочого чола.

— Наскільки це зле?

— Зле. — Але вона знала, що буде ще гірше.

— Ти хочеш спробувати юрду? — Кувей підказував, що маленькі й регулярні дози юрди можуть допомогти Ніні пережити цей день.

Вона похитала головою.

— Я хочу… Я хочу… Святі, чому тут так спекотно? — Потім, незважаючи на біль, дівчина спробувала сісти. — Не давай мені іншої дози. Що б я не казала, Матаясе, не має значення, як сильно я благатиму. Я не хочу бути такою, як Нестор, як ті гришники в камерах.

— Ніно, Кувей сказав, що утримання вб’є тебе. Я не хочу дати тобі померти.

Кувей. Там, у скарбниці, Матаяс сказав: «Він один із нас». Їй сподобалося це слово. Нас. Слово без бар’єрів і кордонів. Воно здавалося сповненим надії.

Вона відкинулася на спину, і все тіло збунтувалося. Одяг здавався потовченим склом.

— Я мала б убити дрюскеле.

— Ми всі несемо наші гріхи, Ніно. Я хочу, щоб ти жила, щоб я міг спокутувати свій.

— Ти ж знаєш, що можеш зробити це й без мене.

Він заховав її долоньку у своїх руках.

— Я не хочу.

— Матаясе, — сказала дівчина, торкаючись пальцями його короткого волосся. Боліло. Світ робив їй боляче. Торкатися Матаяса було боляче, але вона все одно робила це. Можливо, їй більше ніколи не доведеться його торкнутися. — Мені не шкода.

Він узяв її руку й ніжно поцілував кісточки пальців. Дівчина зойкнула, але коли він спробував відсунутися, міцніше вхопилася за нього.

— Залишися, — попросила вона. З очей полилися сльози. — Залишися до кінця.

— І після нього, — сказав він. — І завжди.

— Я хочу знову почуватися в безпеці. Я хочу додому, до Равки.