Мені точно починав подобатися цей коротун. Його щелепа закрилася, як щуроловка; очі-буравчики горіли войовничим вогнем. Якщо він мене і розігрував, то виконував свою роль майстерно.

— Звідки ви про все це дізналися? — запитав я.

— На перші підозри мене наштовхнула розмова, випадково підслухана в тірольському готелі на Ахензеє.[8] Це спонукало мене потягнути за ниточку, і наступні докази я роздобув у хутровому магазинчику в галицькому кварталі Буди,[9] у віденському Клубі блукачів і у книжковій крамниці в околиці Раквіцштрасе в Лейпцигу. Останні докази були знайдені й долучені до справи десять днів тому в Парижі. Зараз я не можу відкрити вам подробиці — залишимо їх майбутнім історикам. Тверезо оцінивши обставини, я вирішив, що зараз мені слід зникнути, і дістався до Лондона, попередньо здійснивши непростий відволікаючий маневр. Я виїхав з Парижа молодим дженджуристим франко-американцем, потім відплив з Гамбурга під виглядом єврейського торговця діамантами. У Норвегії я став англійським фахівцем з Ібсена, який збирав матеріал для лекцій; залишаючи Берген, перетворився на постановника документальних фільмів про лижний спорт. А сюди я прибув із Літа[10] з повними кишенями пропозицій про постачання балансової деревини для паперових фабрик. До вчорашнього дня я був упевнений, що непогано замів сліди, і відчував себе цілком безтурботно. Аж раптом…

Спогад явно засмутив його, і він хлебнув ще віскі.

— Раптом я побачив чоловіка, який стояв на вулиці поряд із цим будинком. Я цілі дні проводив у чотирьох стінах, виходив крадькома, після настання темряви, і проводив поза домом не більш однієї-двох годин. Я поспостерігав за цим чоловіком з вікна, і, здається, упізнав його… Він увійшов до під’їзду і заговорив з портьє… А повертаючись додому вчора ввечері, я виявив у себе в поштовій скриньці візитівку. На ній значилося ім’я пана, зустрітися з яким я хочу менше всього на світі.

Погляд мого співрозмовника і непідробний страх на його обличчі остаточно переконали мене в тому, що він не бреше. Мій власний голос ледь затремтів, коли я запитав Скаддера, як він повівся далі.

— Я зрозумів, що влип, як муха в клейстер. Тому в мене залишався один вихід: я мав померти. Тільки тоді мої переслідувачі заспокояться.

— І як вам це вдалося?

— Я сказав слузі, який чистить мій одяг, що мені зовсім зле, і зробив вигляд, ніби ось-ось віддам кінці. Це було неважко: мені чудово вдається такого роду маскарад. Потім я роздобув труп — цього добра в Лондоні завжди вистачає, якщо точно знаєш, де шукати. Я привіз його із собою у скрині на даху візницької карети; мені довелося вдатися до сторонньої допомоги, аби занести скриню нагору, до моєї кімнати. Самі розумієте, я мусив забезпечити слідство належними доказами. Я ліг у постіль і велів слузі подати мені снодійне, після чого відпустив його на всі чотири сторони. Він хотів збігати по лікаря, але я гримнув на нього, заявивши, що терпіти не можу медиків. Чистильник пішов, і я заходився готувати труп до призначеної йому ролі. Мрець був мого зросту і пішов на той світ, наскільки я міг судити, від зловживання алкоголем, тому я розставив навколо ліжка на відстані витягнутої руки кілька пляшок зі спиртним. Щелепа псувала схожість — довелося відстрелити її з револьвера. Наступного дня хтось обов’язково стане клястися, що чув постріл, але на поверсі у мене сусідів немає, і я визнав за можливе піти на такий ризик. Отже, я залишив тіло на ліжку — одягненим у мою піжаму, з револьвером, що валявся поверх ковдри, посеред кімнати, приведеної в крайній безлад. Потім я надягнув костюм, заздалегідь приготовлений на такий випадок. Я не став голитися з побоювання наслідити; крім того — тепер і мови не могло бути про те, щоб з’явитися на вулиці. Перед цим я весь день думав про вас і дійшов висновку, що в мене, схоже, просто не залишалося іншого виходу, крім як звернутися до вас. Сидячи біля вікна на сходовій площадці, я дочекався вашого повернення і спустився вниз, щоб зіткнутися з вами на сходах… Ось і все, сер. Гадаю, тепер ви знаєте про все це стільки ж, скільки і я.

Він сидів переді мною — блимаючи, мов сова, тремтячи від хвилювання і, незважаючи ні на що, повний відчайдушної рішучості. Усе це звучало абсолютно дико, але мені не раз доводилося чути неймовірні історії, які згодом виявлялися чистою правдою, і я взяв за правило судити не стільки про оповідання, скільки про самого оповідача. Якби він хотів улаштуватися в моїй квартирі, а потім перерізати мені горлянку, він вигадав би щось більш правдоподібне.

— Дайте мені ключ, — сказав я, — я хочу поглянути на труп. Прошу вибачення, але ж мушу я якось перевірити ваші слова.

Він сумно похитав головою.

— Я знав, що ви про це попросите, але ключа у мене немає. Він на моєму брелоку на туалетному столику. Я мав залишити його там, аби не дати ані найменшого приводу для підозр. У тих джентльменів, що йдуть по моєму сліду, дуже уважний погляд. Вам доведеться повірити мені на слово до ранку, після чого, запевняю вас, ви отримаєте найпереконливіші докази того, що труп і справді лежить нагорі.

Я замислився на кілька секунд.

— Гаразд. До ранку так до ранку. Я замкну вас у цій кімнаті і залишу ключ у себе. І ось ще що, містере Скаддер: я вірю, що ви говорите правду, але якщо виявиться, що це не так, краще б вам пам’ятати, що я дуже вміло поводжуся з пістолетом.

— Зрозуміло, — сказав він, скочивши. — Не маю честі знати, як вас звуть, сер, але ви шляхетна людина. Буду вдячний, якщо ви ненадовго позичите мені бритву…

Я відвів його в спальню і залишив наодинці. Через якихось півгодини з дверей спальні з’явилася постать, яку я ледь упізнав. Від колишньої зовнішності Скаддера залишилися тільки колючі, голодні очі. Він чисто виголив підборіддя, розділив волосся на прямий проділ і підстриг брови. Тримався він так, ніби щойно повернувся зі стройових навчань на плацу, і взагалі мав вигляд справжнісінького — аж до характерної тропічної засмаги — британського офіцера, що півжиття прослужив в Індії. На додачу до всього він вставив в око монокль, а коли знову заговорив, з його промови зникли навіть незначні сліди американського акценту.

— Боже мій! Містере Скаддер… — затинаючись, пробурмотів я.

— Не містер Скаддер, — виправив він, — а капітан Теофіл Дігбі, сороковий полк гуркхських стрільців,[11] у відпустці в Лондоні. Буду вдячний, якщо ви це запам’ятаєте, сер.

Я постелив йому в курильні, а сам ліг на канапі — у набагато бадьорішому настрої, ніж протягом усього цього місяця. Що не кажи, а навіть у цьому богом забутому мегаполісі інколи трапляються дивовижні речі.

Наступного ранку я прокинувся від того, що старина Паддок, який заявився ще й на світ не зайнялося, свариться на повний голос, стоячи біля дверей курильні. Колись я врятував йому життя на Себакве,[12] і з тих пір, як я повернувся в Англію, йому спало на думку стати моїм добровільним слугою. Здібностей до ввічливої бесіди він мав не більше, ніж гіпопотам, особливої користі від його прання і прасування теж не спостерігалося, зате я знав, що можу розраховувати на його абсолютну відданість.

— Годі галасувати, Паддоку, — сказав я. — Там мій друг, капітан… капітан… — Я так і не зміг згадати ім’я мого гостя. — Він тимчасово зупинився у мене. Приготуй сніданок на двох і зайди до мене, я хочу з тобою поговорити.

Потім я розповів Паддоку чудову історію про те, що мій друг — важлива персона, яка має відношення до уряду, що його нерви засмучені від перевтоми і йому потрібні абсолютний спокій і тиша. Ніхто не повинен знати, що він тут, інакше його негайно завалять повідомленнями з міністерства у справах Індії і канцелярії прем’єр-міністра, і його лікування буде безнадійно загублене.