Я вирізав тростину з придорожньої ліщини і незабаром звернув з дороги на бічну стежку, яка йшла вздовж берега галасливого струмка в зеленій долині. Я вирішив, що надійно відірвався від переслідувачів і хоча б цей вечір можу провести собі на втіху. Уже кілька годин у мене в роті не було ані крихти; я був голодний, як вовк, але якраз у цю хвилину попереду з’явилася пастуша хижа, що ховалася в затишному куточку біля водоспаду. Смуглолиця жінка, яка стояла біля дверей, привітала мене з доброзичливою сором’язливістю, властивою мешканцям вересових пустищ. Коли я попросився на нічліг, вона сказала, що з радістю надасть мені «ліжко на горищі», і відразу ж нагодувала мене щедрою вечерею: яєчнею з шинкою, пшеничними перепічками і жирним солодким молоком.

Незадовго до настання темряви з пагорбів повернувся її чоловік — худий велетень, що за один крок покривав відстань, яку простий смертний подолав би за три. Подружжя не ставило ніяких питань, оскільки було, як усі мешканці малолюдних місць, бездоганно тактовним, але я помітив, що вони приймають мене за якогось мандрівного торговця, і постарався переконати їх у цьому. Я цілу годину розводився про ціни на худобу, у яких мій господар мало що розумів, а сам дізнався від нього багато цікавого про ринки в Галловеї, зберігши ці відомості в пам’яті — про всяк випадок. До десятої вечора я вже куняв у кріслі, і «ліжко на горищі» прийняло втомленого чоловіка, який знову розплющив очі тільки о п’ятій ранку, коли крихітне пастуше господарство почало прокидатися перед новим днем.

Гостинні хазяї відмовилися від будь-якої платні, і вже о шостій ранку я, добре поснідавши, знову попрямував на південь. Я мав намір повернутися до залізничної лінії однією-двома станціями раніше від того місця, де я зійшов з потяга, і рушити назад за власними слідами. З моєї точки зору, це було цілком розумно, оскільки поліція, природно, мала припустити, що я постійно віддаляюся від Лондона, тримаючи курс на який-небудь західний порт. Часу в мене було достатньо: поліція напевно витратила кілька годин, аби встановити особу підозрюваного, і ще кілька годин на те, щоб отримати опис зовнішності чоловіка, який похапцем сів на потяг у Сент-Панкрасі.

Стояла та ж сама світла і радісна весняна погода, і я, як не намагався, так і не зміг змусити себе відчути тягар турбот і тривог. Мало того: у мене вже кілька місяців не було так легко на душі, як зараз. Вирішивши перетнути довгу гряду вересових височин, я рушив дорогою, що огинала пагорб, який пастух назвав Кернсмор-оф-Фліт. Усюди лунали крики кроншнепів і сивок, зайнятих виттям гнізд; на зелених смужках пасовищ уздовж берегів річок і струмків світлими точками виднілися ягнята. Апатія, що володіла мною в останні місяці, швидко щезала, і я крокував бадьоро, як чотирирічний хлопчик. Мало-помалу я перетнув височини, які змінилися лощиною з невеликою річкою, і тут — далеко попереду, на відстані милі — я побачив над заростями вересу дим паровоза.

Порівнявшись зі станцією, я переконався, що вона ідеально підходить для моїх цілей. Навколо височіли вересові пагорби, що залишали місце тільки для однієї головної колії, залу очікування, каси, котеджу станційного начальника і мініатюрного дворика, обсадженого аґрусом і турецькою гвоздикою. Доріг, що ведуть до цього місця, ніде не було видно, а загальне відчуття занедбаності посилювали хвилі невеликого гірського озера, що плескалися об сірий гранітний берег за півмилі від станції. Я почекав у заростях, поки на горизонті не з’явився димок потяга, що прямував на схід. Після цього я підійшов до крихітної каси і купив квиток до Дамфріса.

Єдиними пасажирами у вагоні виявилися старий пастух і його собака — косоока тварюка, яка всю дорогу зиркала на мене з підозрою.

Стариган спав, упустивши на сидіння поряд із собою ранковий випуск «Скотсмен». Я жадібно схопив газету, розраховуючи знайти там що-небудь про мою справу.

У газеті дійсно виявилася стаття на дві шпальти, що повідомляла про «вбивство на Портленд-Плейс». Мій вірний Паддок викликав поліцію і здав молочника констеблям. Бідоласі дорого обійшовся його соверен — але, як на мене, він явно продешевив, бо поліція, схоже, провозилася з ним мало не до вечора. У відділі останніх новин знайшлося продовження історії. Молочника відпустили, прочитав я, а справжній злочинець, про особу якого поліція умовчувала, імовірно зник із Лондона, сівши на потяг однієї з північних ліній. Допис супроводжувався короткою приміткою, що повідомляла про мене як про хазяїна квартири. Я зрозумів, що примітка ця додана в останній момент за наполяганням поліції і являє собою незграбну спробу переконати мене в тому, що я поза підозрою.

Більше в газеті нічого не було — ані слова про зовнішню політику, про Каролідеса або про те, що цікавило Скаддера. Я повернув газету на місце і виявив, що ми під’їжджаємо до станції, на якій я вийшов учора. Начальник станції, що напередодні саджав картоплю, тепер був зайнятий діяльністю іншого штибу: на роз’їздній колії, перечікуючи наш состав, стояв потяг, який прибув зі сходу і з якого на платформу зійшли троє чоловіків, котрі ставили старому питання. Я припустив, що це чини місцевої поліції, піднятої по тривозі Скотланд-Ярдом, аби вистежити мене аж до цього закутнього полустанку. Сидячи у вагоні, я уважно спостерігав за співрозмовниками. Один із них тримав у руках зошит, у якому робив записи. Старий любитель картоплі супився, очевидно роздратований черговим питанням; зате хлопчик, який прийняв у мене квиток, базікав за двох. Уся компанія поглядала вдалину через пустище — туди, куди вела біла дорога. Я щиро понадіявся, що вони почнуть шукати мої сліди саме там.

Коли ми від’їжджали від станції, мій попутник прокинувся. Він витріщився на мене блукаючим поглядом, зло копнув собаку і поцікавився, де він. Без сумніву, він був п’яний як квач.

— Ось що буває з непитущими! — зауважив він з гіркотою.

Я висловив здивування з приводу того, що знайшов у його особі ревного поборника моралі.

— Так, я стійкий тверезник, — огризнувся він. — Як зав’язав на Мартінів день,[22] так усе, ані-ні, ані краплі віскі в рот. Навіть у хогманей.[23] Хоча й піддавався жорстоким спокусам.

Він закинув ноги на протилежне сидіння і відкинув давно не миту голову на спинку.

— І ось що я за це отримав, — простогнав він. — Горю, як геєна вогненна. Ще й косоокість на всі вихідні.

— У чому ж причина? — запитав я.

— У напої. Називається бренді. Як я непитущий, від віскі тримаюся подалі. Зате бренді — цілий день потроху. А тепер маєш — мабуть, і за два тижні не окли… — Його слова перейшли в нерозбірливе бурмотіння, і сон знов наклав на нього свою важку десницю.

Я планував зійти на якій-небудь станції ближче до кінця маршруту, але потяг несподівано подарував мені набагато кращий шанс, зупинившись біля початку дренажної труби, перекинутої через бурхливу річку кольору портеру. Я виглянув у вікно і побачив, що вікна всіх вагонів зачинені, а навколо, наскільки сягає око, немає ані душі. Тоді я відчинив двері вагона і поквапом стрибнув у зарості ліщини, що тягнулися вздовж шляхів.

Усе пройшло б якнайкраще, якби не мерзотна псина. Вирішивши, що я обікрав його хазяїна і тепер намагаюся втекти, пес загавкав і мало не вчепився мені у штани. Від його гавкотні прокинувся пастух-тверезник, який виповз до дверей вагона і заволав на всю горлянку в цілковитій упевненості, що я наклав на себе руки. Я поповз через чагарник, дістався берега річки і подолав іще сотню ярдів під захистом прибережних заростей. Обернувшись і подивившись назад, я побачив, що біля відчинених дверей вагона юрмляться провідник і кілька пасажирів. Усі вони дивилися в мій бік. Я не зміг би зчинити більший шарварок, навіть якби покинув вагон у супроводі духового оркестру.

На щастя, їхню увагу відволік п’яний пастух. Він і його собака, прив’язаний мотузкою до його поясу, несподівано вивалилися з вагона, загриміли вниз на рейки і стрімголов скотилися насипом до самої води. У ході рятувальної операції, що розвернулася за цим, пес когось дряпонув — я почув закрутисту лайку. На якийсь час про мене забули, і коли я, подолавши поповзом ще з чверть милі, ризикнув озирнутися, потяг уже рушив і майже зник між пагорбами.