Коли Рорк почав говорити, містер Манді слухав з увічливою задумою. Здається, слова його не обурювали. Вони до нього не доходили.

— Хіба ви не бачите? — казав Рорк. — Ви хочете побудувати пам'ятник, але не собі. Не своєму життю чи вашим власним досягненням, а іншим людям, їхній над вами зверхності. Ви не кидаєте виклик їхній зарозумілості, ви її увічнюєте. Ви не тільки не заперечуєте її — ви назавжди її визнаєте. Чи будете ви щасливим, якщо до кінця життя замкнетеся у цих позичених стінах? Або ж якщо нарешті звільнитеся і побудуєте новий дім, по-справжньому свій? Вам не потрібен Рендолф-плейс. Вам потрібно те, що за ним стоїть. А за ним стоїть те, з чим ви боролися все своє життя.

Містер Манді байдуже слухав. І Рорк знову відчув розгублену безпорадність перед нереальністю: не існувало такої людини — містера Манді; були самі лише рештки давно померлих людей, які колись населяли Рендолф-плейс; не можна виправдовуватися перед останками чи переконувати їх.

— Ні, — нарешті мовив містер Манді. — Можливо, ви маєте рацію, але це зовсім не те, чого я хочу. Я не кажу, що ваші аргументи неправильні, вони звучать як слушні аргументи, але мені подобається Рендолфплейс.

— Чому?

— Просто тому, що подобається. Просто тому, що це те, що мені подобається.

Коли Рорк сказав, що йому варто звернутися до іншого архітектора, містер Манді неочікувано заперечив:

— Але мені подобаєтеся ви. Чому ви не можете збудувати мені дім? Хіба вам не все одно?

Рорк не став пояснювати.

Згодом Остін Геллер сказав йому:

— Я так і думав. Я боявся, що ти відмовиш йому. Я не докоряю тобі, Говарде. Але він такий багатий. Це так тобі допомогло б. І, врешті-решт, тобі потрібно якось жити.

— Тільки не так, — відповів Рорк.

У квітні до Роркового бюро зателефонував містер Натаніель Янсс із компанії з торгівлі нерухомістю «Янсс-Стюарт». Містер Янсс був відвертим і прямолінійним. Він заявив, що його компанія планує будівництво невеличкого офісного центру — тридцять поверхів — на Нижньому Бродвеї, і що він не повівся б на Рорка як архітектора, насправді він більш-менш проти нього, але його товариш, Остін Геллер, наполіг, щоб він зустрівся з Рорком і поговорив із ним; містер Янсс був невисокої думки про Роркові роботи, але Геллер просто зацькував його, тож він вислухає Рорка, перш ніж ухвалити рішення — що Рорк може сказати із цього приводу?

Рорк багато що міг сказати. Він говорив спокійно, і спочатку це було нелегко, тому що він хотів звести цей будинок, тому що мав бажання вирвати в містера Янсса цей будинок під прицілом пістолета, якби він його мав. Але за кілька хвилин усе стало просто і легко, думка про пістолет розвіялася, як і його бажання зводити цю споруду; йшлося не про замовлення, яке потрібно було отримати, і не про нього самого як про архітектора; він лише говорив про будинки.

— Містере Янсс, коли ви купуєте автомобіль, ви ж не хочете трояндових гірлянд над вікнами, по леву на кожному крилі й ангела на даху. Чому?

— Це була б дурня, — заявив містер Янсс.

— Чому це була б дурня? А я думаю, це було б прекрасно. Крім того, Людовик ХІУ мав схожу карету. А те, що пасувало Людовику ХІУ, згодиться і нам. Ми не повинні бігти за поспішними інноваціями і поривати із традиціями.

— Ви до біса добре знаєте, що не вірите у таку маячню!

— Знаю, що не вірю. Але ж ви у це вірите? А зараз візьмімо людське тіло. Чому ви не бачите людського тіла із закрученим хвостом, жмутом страусового пір'я ззаду і з вухами, вигнутими наче листя аканта? Це було би прикрасою, ви знаєте, замість тієї абсолютно голої потворності, що ми маємо зараз. Чому вам не подобається ця ідея? Бо це було б марно і безсенсовно. Бо краса людського тіла у тому, що в ньому немає жодного м'яза, який не слугує своєму призначенню; немає жодної даремної лінії; бо кожна його деталь відповідає ідеї людини та її життя. Чи можете сказати мені, чому, коли йдеться про будівлю, ви не хочете, щоб вона мала такий вигляд, ніби в ній є якийсь сенс або призначення, чому хочете задушити її оздобами, пожертвувати її функціями заради оболонки — навіть не знаючи, чому ви хочете саме цю оболонку? Ви хочете, щоби будівля скидалася на гібридну потвору, народжену від схрещення виродків десятьох різних видів, аж поки отримаєте створіння без нутрощів, без серця і мозку, створіння зі шкірою, хвостом, кігтями та пір'ям? Чому? Ви мусите мені розповісти, тому що я ніколи не міг цього зрозуміти.

— Добре, — сказав містер Янсс, — я ніколи не думав про це під таким кутом. — І невпевнено додав:

— Але ми хочемо, щоб наш будинок мав гідність, розумієте, і красу — те, що називають красою.

— Хто і що саме називає красою?

— Ну…

— Скажіть мені, містере Янсс, ви насправді думаєте, що грецькі колони і кошики з фруктами гармонують із сучасною сталевою будівлею?

— Я не знаю, чи будь-коли замислювався про те, чому саме той чи той будинок гарний, — зізнався містер Янсс, — але я припускаю, йдеться про те, чого хоче громадськість.

— Чому ви припускаєте, що вона цього хоче?

— Я не знаю.

— А чому ви повинні перейматися тим, чого хочуть люди?

— Слід враховувати думку громадськості.

— Хіба ви не знаєте, що більшість людей переважно беруть те, що їм дають, і ні про що не мають власної думки? Ви бажаєте керуватися їхньою думкою, виходити з того, як вони сприймають вашу думку, чи зважати винятково на власні судження?

— Ви не можете силоміць запхнути їм у горлянку свої судження.

— І не потрібно цього робити. Потрібно просто бути терплячим. Бо на вашому боці здоровий глузд — о, я знаю, це те, що ніхто насправді не хоче мати на своєму боці, — коли проти вас просто невиразна, дебела і сліпа інерція.

— Чому ви вирішили, що я не хочу мати на своєму боці здоровий глузд?

— Не ви, містере Янсс. Це те, що відчуває більшість людей. Вони покладаються на інших, успішних; усе, що вони роблять, — це покладаються на інших, бо почуваються безпечніше, покладаючись на загальноприйняту думку про те, що саме вважати потворним, марнославним і безглуздим.

— Знаєте, а це правда, — сказав містер Янсс.

Наприкінці розмови містер Янсс замислено мовив:

— Не можу сказати, що це не зачепило мене, містере Рорк. Дозвольте мені це обміркувати. Невдовзі я скажу вам свою думку.

Містер Янсс зателефонував за тиждень — рада директорів ухвалюватиме рішення:

— Містере Рорк, ви хочете спробувати? Зробіть креслення і кілька попередніх ескізів. Я представлю їх раді директорів. Не можу нічого обіцяти, але я боротимуся за вас.

Рорк працював над кресленнями два тижні, день і ніч. Креслення було подано. Потім його покликали на раду директорів компанії з торгівлі нерухомістю «Янсс і Стюарт». Він стояв збоку довгого столу і говорив, поволі переводячи очі з одного на інше обличчя. Він намагався не дивитися на стіл, але упівока бачив білі плями своїх креслень, розкладені перед дванадцятьма чоловіками. Йому поставили чимало запитань. Містер Янсс інколи підстрибував, щоб відповісти замість нього, гатив кулаком по столу і гарчав: «Хіба ви не бачите? Хіба це не ясно?.. Що з того, містере Ґрант? Що з того, що ніхто ніколи такого не будував?.. Готика, містере Габбард? Чому мусить бути готика?.. Я навіть можу піти у відставку, якщо ви не схвалите цей проект!».

Рорк говорив спокійно. Він був єдиний у цій кімнаті, хто був упевненим у власних словах. Він знав, що надії немає. Дванадцять облич перед ним мали різні вирази, та було дещо, не колір чи риси, а наче спільний знаменник, що розчиняв ті вирази так, що вони більше не здавалися обличчями, а лише порожніми овалами плоті. Він звертався до всіх. Він не звертався ні до кого. Він не відчував жодного відгуку, навіть відлуння власних слів, що вдарялися в мембрану барабанної перетинки. Його слова падали на дно криниці, дорогою б'ючись об кам'яні приступки, і кожна така приступка відмовлялася затримати їх, штовхаючи далі, кидаючи від одного виступу до іншого, відсилаючи їх на дно, якого не існувало.