— Геєр заперечуватиме, — обережно промовив Кітінґ.

— Нехай собі заперечує. Ось чому я це й роблю. Може, втямить нарешті, як слід порядно поводитися. І я… гаразд, ти знаєш, що я відчуваю, Пітере. Я вже думаю про тебе як про свого партнера. Я завинив тобі. Ти заслужив на це. А конкурс може стати вирішальним.

Кітінґ уп'яте переробляв свій проект. Він ненавидів його. Ненавидів кожну ще не народжену балку цієї споруди. Він працював, а його руки тремтіли.

Він не думав про креслення. Думав про решту учасників конкурсу, про людину, яка може перемогти і яку проголосять кращим за нього архітектором. Він думав, що зробить той інший, як той інший розв'яже проблему і перевершить його. Він повинен був перемогти ту людину — решта було байдуже; не було більше Пітера Кітінґа, була лише камера всмоктування, схожа на одну тропічну рослину, про яку він чув, рослину, яка всмоктує комаху в свій вакуум, висмоктує з неї всю рідину, підтримуючи в такий спосіб своє існування.

Коли ескізи було завершено, і вишукане, охайно вималюване зображення величної будівлі з білого мармуру вже лежало перед ним, він не відчув нічого, крім цілковитого розгублення. Будівля скидалася на ренесансний палац із гуми, витягнутий на сорок поверхів. Він обрав стиль доби Відродження, бо знав, що всі архітектурні журі люблять колони, а також пам'ятав, що членом журі є Ролстон Голкомб. Було добре… Повинно бути добре… Він не мав певності. Йому ні в кого було запитати.

Коли ці слова пролунали у нього в голові, накотилася хвиля сліпої люті. Він відчув її, перш ніж збагнув причину, хоча причину зрозумів майже миттєво: був дехто, в кого він міг запитати. Він не хотів думати про цю людину; він не піде до неї; гнів прилинув до його обличчя, і він відчув гарячий тиск під очима. Він знав, що піде.

Він змушував себе позбутися цієї думки. Нікуди він не збирається йти. Та коли закінчився робочий день, склав креслення в течку і вирушив до Роркового офісу.

Рорк самотньо сидів за столом великої кімнати, де не було й натяку на діяльність.

— Привіт, Говарде! — сказав він бадьоро. — Як справи? Я ж тобі не заважатиму?

— Привіт, Пітере, — відповів Рорк. — Не заважатимеш.

— Не дуже завантажений?

— Ні.

— Не заперечуєш, якщо я на хвилинку сяду?

— Сідай.

— Знаєш, Говарде, тобі непогано ведеться. Я бачив магазин Фарґо. Це чудово. Вітаю тебе.

— Дякую.

— Рухаєшся вперед, так? Уже мав три замовлення?

— Чотири.

— О так, справді чотири. Непогано. Я чув, що в тебе були невеличкі проблеми з Санборнами.

— Були.

— Пусте, вітер не завжди дме у вітрила, не завжди, ти ж знаєш. Відтоді жодних нових замовлень? Нічого?

— Ні. Нічого.

— Ну, ще будуть. Я завжди казав, що архітектори не повинні вгризатися одне одному в горлянки, для всіх нас є купа роботи, ми повинні розвивати дух професійної солідарності та співпраці. Наприклад, оцей конкурс — ти вже надіслав свій проект?

— Який конкурс?

— Як який конкурс? Конкурс «Космо-Слотника».

— Я нічого не надсилав.

— Ти… не надсилав? Зовсім?

— Ні.

— Чому?

— Я не беру участі в конкурсах.

— Чому ж, заради всього святого?

— Облиш, Пітере. Ти ж прийшов сюди не це обговорювати.

— Насправді я хочу показати тобі мій власний проект, розумієш, я не прошу тебе допомогти, хочу лише почути твою думку, дуже загальну.

Він розкрив течку.

Рорк почав вивчати ескізи. Кітінґ вигукнув:

— Ну? Все гаразд?

— Ні. Погано. І ти це знаєш.

Потім, протягом багатьох годин, поки Кітінґ спостерігав за ним, а небо темнішало і світло спалахувало у вікнах міста, Рорк говорив, пояснював, розтинав лініями креслення, розплутував лабіринти входів до кінотеатру, вирізаючи вікна, вирівнював вестибюлі, нищив непотрібні арки, випрямляв сходи. Нарешті Кітінґ, затинаючись, мовив:

— Господи, Говарде! Чому ти не береш участі в конкурсі, якщо вмієш таке?

Рорк відповів:

— Тому, що я не можу. Не зміг би, навіть якби спробував. Я вигораю. Я не можу дати їм те, чого вони хочуть, але можу виправити чийсь чортів безлад, коли бачу його.

Коли він відклав на бік готові ескізи, був уже ранок. Кітінґ прошепотів:

— А фасад?

— До бісової матері твій фасад! Не маю бажання дивитися на ці проклятущі ренесансні фасади!

Але він подивився. Він не міг стримати руки, щоб прорізати ескізи лініями.

— Добре, чорт тебе забирай, дай їм хороший ренесанс, якщо мусиш, якщо щось таке існує! Тільки я не можу зробити це для тебе. Придумай щось сам. Щось схоже, але простіше, Пітере, простіше, зрозуміліше, так чесно, як це лише можливо у цій нечесній справі. А зараз іди додому і попрацюй у цьому напрямку.

Кітінґ пішов додому. Він скопіював Роркові креслення, перетворивши недбалий ескіз фасаду в охайне, завершене зображення. Потім відіслав ескізи поштою, адресувавши їх

Найкрасивіша споруда у світі: конкурс

«Космо-Слотник», корпорація.

Нью-Йорк

На конверті було зазначено:

Франкон і Геєр, архітектори

Пітер Кітінґ, старший проектувальник

Протягом цих зимових місяців Рорк не мав ані нагод, ані пропозицій, ані перспектив на замовлення. Він сидів за столом й інколи забував увімкнути світло, коли починало смеркатися. Важка нерухомість усіх цих повільних годин у конторі, дверей і повітря наче присипляли його м'язи. Іноді він підводився і жбурляв об стіну книжку, щоб відчути порух руки, вибух звуку. Він усміхався, вдоволений, підіймав книжку й охайно клав її на стіл. Тоді вмикав настільну лампу. Перш ніж прибрати руку з-під конуса світла під лампою, роздивлявся долоню, повільно розчепірюючи пальці. Потім згадував, що колись казав йому Камерон, і відсмикував руку. Він тягнувся по своє пальто, вимикав світло, замикав двері й ішов додому.

Із наближенням весни Рорк зрозумів, що його грошей надовго не вистачить. Він вчасно платив орендну плату першого числа кожного місяця. Хотів мати відчуття тридцяти днів попереду, протягом яких він іще матиме власний офіс. Він щодня спокійно сюди приходив. Лише виявив, що не хоче дивитися на календар, коли починає сутеніти і наступний із тридцяти днів добігає кінця. Зауваживши це, він змусив себе не дивитися на календар. Рорк брав участь у перегонах, перегонах між його орендною платою і… він не знав імені іншого учасника. Імовірно, це міг бути будь-який перехожий на вулиці.

Коли він піднімався до свого кабінету, ліфтери дивилися на нього дивно, ліниво і зацікавлено; коли він говорив, вони відповідали, не нахабно, але так байдуже і протяжно, що здавалося, вже от-от скажуть щось образливе. Вони не знали, що саме він робить і чому; вони лише знали, що до нього ніколи не приходять клієнти. Він відвідав (бо Остін Геллер попросив його прийти) кілька вечірок, що їх час від часу влаштовував журналіст; гості запитували в нього: «О, ви архітектор? Даруйте, я не дуже знаюся на архітектурі — що ви будували?». Коли він відповідав, то чув натомість: «О так, справді», й акцентована поштивість їхньої поведінки говорила йому, що для них він лише зветься архітектором. Вони ніколи не бачили його будинків; вони не знали, хороші вони чи нікчемні; вони знали тільки, що ніколи не чули про ці споруди.

Це була війна, до якої його запросили, щоб змагатися з невідомим; його підштовхували до бійки, і він мусив битися — у нього не було ані вибору, ані суперника.

Він проходив повз споруди у стані будівництва. Зупинявся подивитися на сталеві клітки. Іноді відчував, наче балки та перекриття формують не будинок, а барикаду проти нього, і кількох кроків тротуаром, що відділяли його від дерев'яної огорожі будівництва, він ніколи не зможе здолати. Це був біль, але притлумлений, непроникний біль. «Це правда», — казав він собі. — «Ні», — відповідало тіло, на диво витривале і здорове.