— Алло, — озвався Рорк, коли секретарка перемкнула дзвінок на нього.

— Говорить Стівен Меллорі, — сказав молодий чіткий голос, із нетерплячими войовничими паузами між словами.

— Я хочу зустрітися з вами, містере Меллорі. Чи могли б ви прийти до мого бюро?

— Чому ви хочете зі мною зустрітися?

— Ідеться про замовлення, звісно. Я хочу, щоб ви виконали одну роботу для будинку, який я проектую.

У слухавці тривале мовчання.

— Добре, — відповів нарешті Меллорі мертвим голосом і додав: — Що за будинок?

— Храм Стоддарда. Можливо, ви чули…

— Так, я чув. Ви його проектуєте. Хто ж не чув? Ви заплатите мені стільки, скільки платите своєму агентові зі зв'язків із громадськістю?

— Я не плачу агентам зі зв'язків із громадськістю. Я заплачу вам стільки, скільки ви скажете.

— Ви знаєте, що це не буде багато.

— Коли вам зручно прийти?

— О, хай йому грець, кажіть ви. Адже знаєте, що я не заклопотаний.

— Завтра о другій?

— Добре, — погодився Меллорі й додав: — Мені не подобається ваш голос.

Рорк засміявся:

— А мені ваш подобається. Забудьте про це і приходьте завтра о другій.

— Гаразд, — і Меллорі поклав слухавку.

Рорк теж поклав слухавку, шкірячись. Але усмішка зненацька зникла з його обличчя, і він подивився на телефон похмурим поглядом.

Меллорі не прийшов на зустріч. Минуло три дні, і Рорк пішов до нього сам.

Багатоповерховий напівзруйнований будинок із брунатного пісковику, де мешкав Меллорі, розташувався на неосвітленій вулиці, просяклій запахами рибного ринку. На нижньому поверсі з одного боку вузького входу була пральня, а з другого — будка чоботаря. Неохайна господиня будинку перепитала: «Меллорі? П'ятий поверх, із подвір'я», — і байдуже почовгала геть. Рорк піднявся вичовганими дерев'яними сходами, що їх освітлювали лампочки, натицяні у павутиння труб, і постукав у заяложені двері.

Двері відчинилися. У проймі стояв худорлявий молодик із розкошланим волоссям, суворим ротом, прямокутною нижньою губою і найвиразнішими очима, що Роркові колись випадало бачити.

— Чого вам? — гаркнув він.

— Містер Меллорі?

— Так.

— Я — Говард Рорк.

Меллорі зареготав, прихилившись до одвірка і перекриваючи рукою вхід без жодного наміру відступитися. Він був помітно п'яним.

— Оце так, — мовив він. — Власною персоною.

— Я можу ввійти?

— Навіщо?

Рорк вмостився на бильця сходів:

— Чому ви не прийшли на призначену зустріч?

— Зустріч? О так. Добре, я розповім вам, — похмуро вимовив Меллорі. — Було так: я справді збирався прийти, справді, і я вже вирушив до вашої контори, але дорогою проходив повз кінотеатр, де показували «Дві голови на подушці», то я і зайшов. Я просто мусив побачити «Дві голови на подушці».

Він вишкірився, опершись на випростану руку.

— Краще дозвольте мені ввійти, — спокійно мовив Рорк.

— Чого вже там, один чорт, заходьте.

Кімната нагадувала вузьку нору. В кутку — незастелене ліжко, повсюди купи сміття та старого одягу, газова конфорка, дешевий пейзаж у рамці із зображенням чогось схожого на хворобливо коричневу луку з овечкою; тут не було ані ескізів, ані статуеток, жодного натяку на фах мешканця.

Рорк скинув кілька книжок і сковорідку з одного стільця і всівся. Меллорі встав перед ним, шкірячись і ледь похитуючись.

— Ви все робите неправильно, — сказав Меллорі. — Так не робиться. Вам, мабуть, сильно припекло, якщо ви бігаєте за скульптором. А робиться це так: ви кличете мене до своєї контори, і коли я вперше приходжу, вас немає на місці. Удруге ви змушуєте мене півтори години чекати, а потім виходите в приймальню, потискаєте мені руку, запитуєте, чи знаю я Вілсонів із Поданка, і кажете, як чудово, що ми маємо спільних друзів, але сьогодні ви жахливо поспішаєте, проте незабаром зателефонуєте, щоб запросити мене на обід і поговорити про справи. Потім ви змушуєте мене два місяці чекати, і таки даєте замовлення. Згодом кажете мені, що я ні на що не годжуся і це було зрозуміло з першої зустрічі, тому ви викидаєте мою роботу в смітник. Потім наймаєте Валеріана Бронсона, і він виконує замовлення. Отак це робиться. Тільки не цього разу.

Але його очі зосереджено вивчали Рорка із впевненістю професіонала. Коли він говорив, його голос поступово втрачав чванькувату веселість, і на останніх реченнях його рішучість вивітрилася.

— Ні, — відповів Рорк, — лише не цього разу.

Хлопець мовчки дивився на нього.

— Ви справді Говард Рорк? — запитав він. — Мені подобаються ваші будинки. Ось чому я не хотів із вами зустрічатися. Щоб мене не нудило щоразу, коли я дивлюся на них. Я хотів би і далі думати, що ті споруди спроектувала людина, достойна їх.

— А якщо я достойний?

— Так не буває.

Але він всівся на краєчку зіжмаканої постелі та нахилився вперед, вивчаючи чутливим поглядом риси Роркового обличчя, зухвало і відверто його оцінюючи.

— Послухайте, — сказав Рорк, чітко й обережно вимовляючи слова, — я хочу, щоб ви зробили скульптуру для храму Стоддарда. Дайте мені аркуш паперу, і ми негайно укладемо угоду, вказуючи, що я зобов'язуюся виплатити вам мільйон доларів, якщо найму іншого скульптора чи не використаю вашої роботи.

— Можете говорити нормально. Я не п'яний. Не аж так. Я розумію.

— І?..

— Чому ви обрали мене?

— Тому що ви хороший скульптор.

— Це неправда.

— Що ви хороший скульптор?

— Ні. Ця ваша причина. Хто вас попросив найняти мене?

— Ніхто.

— Якась жінка, з якою я спав?

— Я не знаю жодної жінки, з якою ви спали.

— Проблеми з будівельним бюджетом?

— Ні. Бюджет необмежений.

— Жалієте мене?

— Ні. З якого дива?

— Хочете привернути увагу через той постріл у Тухі?

— Боже праведний, ні!

— Що тоді?

— Чому ви придумуєте всі ці нісенітниці, замість того щоб повірити справжній причині?

— Якій?

— Що мені подобаються ваші роботи.

— Авжеж. Усі вони так кажуть. Це те, що всі очікують почути і повірити. Уявіть, що б сталося, якби хтось говорив інакше?! Отже, вам подобаються мої роботи. А яка справжня причина?

— Мені подобаються ваші роботи.

Меллорі заговорив серйозним, тверезим голосом.

— Ви маєте на увазі, що ви бачили мої роботи і вподобали їх, ви… сам… без підказок, що вони вам повинні сподобатися і чому. Ви вирішили, що я вам потрібен, саме із цієї причини — лише з цієї причини, — не знаючи нічого про мене і не переймаючись тим… лише завдяки моїм роботам і… тому, що ви в них побачили. Лише тому ви вирішили мене найняти, не полінувалися знайти мене і прийти сюди, терпіти образи — лише тому, що щось побачили, і те, що побачили, зробило мене важливим для вас, змусило вас захотіти мене найняти? Чи це ви маєте на увазі?

— Саме це, — відповів Рорк.

Щось змусило Меллорі широко розплющити очі й на це було страшно дивитися. Він потрусив головою і сказав дуже просто, ніби заспокоюючи себе:

— Ні.

Він нахилився вперед. Його голос змертвів і пролунав благально:

— Послухайте, містере Рорк. Я не злитимусь на вас. Мені лише потрібно знати. Гаразд, я бачу, що ви напосілися, щоб я працював для вас, і знаєте, що можете цього досягти, хоч би що я казав. Але ви не мусите підписувати угоду на мільйон доларів — гляньте на цю кімнату, ви ж знаєте, що я вже ваш, то чому не сказати б мені правду? Вам від цього жодної різниці — а мені це дуже важливо.

— Що для вас важливо?

— Не… не… Послухайте, я думав, що нікому й ніколи не буду потрібен. Але вам потрібен. Добре. Я пройду через це знову. Я лише не хочу знову думати, що працюю для когось, кому… кому подобаються мої роботи. Ось чого я більше не переживу. Я почуватимусь краще, я… я буду спокійнішим. Нащо ви розігруєте переді мною виставу? Я — ніщо. Я не думатиму про вас гірше, якщо це те, чого ви боїтеся. Хіба ви не розумієте? Порядніше сказати мені правду. Так буде простіше і чесніше. Я навіть більше вас поважатиму. Справді, більше.