– Вона відіслала наші листи! – радісно прошепотіла мама.

Я кивнула, сподіваючись, що носовичок уже пройшов сотні кілометрів і випередив пошту.

Не минуло й п’яти хвилин, і енкаведисти увірвалися в нашу хату й зарепетували, що ми маємо йти в управління. Ми з Йонасом пішли разом з мамою.

– Як мапи малювалися? – спитала вона.

– Легко! – відказала я, подумавши про крадену ручку у валізі.

– Я не була певна, чи це безпечно, – сказала мама. – Але, мабуть, я помилялася.

Вона пригорнула нас.

Атож, ми були в безпеці. У безпеці в пащі пекла.

– Тадаса сьогодні відправили до директора! – оголосив за вечерею Йонас. І запхнув у свій маленький ротик великий шмат сардельки.

– За що? – спитала я.

– Бо він говорив про пекло, – з повним ротом відказав Йонас, і по підборіддю потекла юшка.

– Йонасе, не розмовляй з повним ротом. І шматки менші бери! – зробила йому зауваження мама.

– Вибач, – так само крізь сардельку пробурмотів Йонас. – Смачно дуже!

Він дожував.

Я теж відкусила шматок сардельки. Вона була тепла, зі смачною солоненькою скоринкою.

– Тадас розповів одній із дівчат, що пекло – то найгірше місце і звідти ніколи не втечеш!

– А чому це Тадас завів мову про пекло? – спитав тато, тягнучись по овочі.

– Бо його тато сказав, що, коли Сталін увійде в Литву, ми всі там опинимося.

– Воно зветься Турачак, – розповіла нам наступного дня мама. – Стоїть на пагорбах. Село невелике, але там є пошта й навіть маленька школа.

– Школа? – зацікавилася панна Ґрибайте.

Йонас позирнув на мене. Він питав про школу ще з початку вересня.

– Елено, вам треба сказати їм, що я – вчителька! – сказала панна Ґрибайте. – Дітям у таборі необхідно ходити в школу. Треба тут зробити щось на кшталт школи.

– Вона листи відіслала? – спитав лисий.

– Так, – сказала мама. – А як зворотну адресу дала адресу пошти.

– А як ми дізнаємося, що нам хтось написав? – спитала пані пані Рімене.

– Ну, далі будемо щось давати тим, хто підписав, – скривилася панна Ґрибайте. – Будуть перевіряти, чи є пошта, коли йтимуть на село.

– Вона каже, що зустріла жінку з Латвії, що її чоловік сидить у в’язниці під Томськом, – розповіла мама.

– Ой, Елено, може, й наші там само? – пані Рімене приклала руку до грудей.

– Її чоловік написав, що проводить час із багатьма литовськими друзями, – посміхнулася мама. – Але вона каже, що листи були дивно, якось незрозуміло написані й у них було багато покреслено.

– Ну звісно, – сказав лисий. – Там цензура. Тій латишці треба обережно писати. І вам теж, бо отримаєте кулю в лоба.

– Ну ви колись уже припините? – не втрималася я.

– Це правда. Ваші любовні листи можуть їх убити. А що про війну чути? – питав лисий.

– Німці взяли Київ, – сказала мама.

– А що вони там роблять? – спитав Йонас.

– А що, по-твоєму, їм там робити? Людей убивають. Це ж війна! – відповів йому лисий.

– І в Литві теж? – спитав Йонас.

– Дурненький, чи ти не знаєш? – відказав лисий. – Гітлер – він убиває євреїв. Литовці, можливо, йому допомагають!

– Що? – спитала я.

– Що ви хочете цим сказати? Гітлер вигнав Сталіна з Литви, – сказав Йонас.

– Але героєм він від того не стає. Наша країна приречена, чи ти не розумієш? Нам усе одно помирати, хоч у чиїх руках ми будемо, – мовив лисий.

– Ану припиніть! – крикнула панна Ґрибайте. – Я цих розмов не витримую.

– Годі, пане Сталасе, – сказала мама.

– А що Америка, Британія? – спитала пані Рімене. – Певне, вони нам допоможуть.

– Поки нічого, – відказала мама. – Але, маю надію, скоро.

Це були перші новини про Литву за багато місяців. Мама збадьорилася. Попри голод і пухирі на руках, вона просто іскрилася. Ходила ледь не вистрибом. Надія живила її, мов кисень. Я думала про тата. Чи правда він десь у сибірській в’язниці? Я згадувала ту мапу, яку малювала для НКВД, потім те, як Сталін з Гітлером ділили Європу. Раптом я подумала: якщо Гітлер у Литві вбиває євреїв, як же там доктор Зельцер?

Можливість листування дала поживу нескінченним розмовам. Ми дізналися, як звати родичів, знайомих, колег інших людей – усіх, хто міг би написати. Панна Ґрибайте була переконана, що листа може написати її молодий сусід.

– Ні, не напише. Він, може, взагалі не помічав, що ви там живете, – сказав лисий. – Ви не з помітних.

Панну Ґрибайте така відповідь не потішила. Ми з Йонасом потім із цього приводу посміялися. Увечері ми лежали на соломі й вигадували кумедні сценарії любовного роману панни Ґрибайте з її молодим сусідом. Мама казала, щоб ми припинили, але інколи я чула, що вона теж тихцем посміюється разом з нами.

Холоднішало, й енкаведисти нас дедалі сильніше підганяли. У якийсь момент вони навіть збільшили нам пайки, бо хотіли збудувати ще один барак, доки випаде сніг. Папери ми підписати відмовлялись. Андрюс і далі зі мною не розмовляв. Ми саджали картоплю на весну, хоча ніхто не хотів вірити, що ми пробудемо в Сибіру до кінця холодів.

Радянські змусили маму проводити заняття в змішаному класі, де були алтайські і литовські діти. У школу дозволялося йти лише тим дітям, чиї батьки підписали папір. Від мами вимагалося викладати російською, хоча багато хто з дітей цю мову ще не дуже розумів. Панні Ґрибайте вчителювати не дозволили. Її це дуже засмучувало. Їй сказали, що коли вона підпише, то їй дозволять допомагати мамі. Панна Ґрибайте не підписувала, але вечорами допомагала мамі розробляти плани уроків.

Я була рада, що мама може працювати вчителькою під дахом. Йонаса тепер відрядили рубати дрова. Випав сніг, і щовечора мій брат повертався змерзлий і мокрий. Кінчики його обмерзлого волосся просто відламувались. У мене суглоби зводило від холоду. Я не сумнівалася, що кістки в мене всередині скрижаніли. Коли я потягувалася, вони видавали різкий, тріскучий звук. Коли ми грілися, в руки, ноги й лице заходили болючі зашпори. З холодами енкаведисти стали більш дратівливими. Улюшка теж. Вона вимагала платні щоразу, коли хотіла. Кілька разів я буквально виривала свою пайку з її рук.

Йонас платив Улюшці скіпками й дровами, які крав на роботі. На щастя, працюючи з двома сибірячками, він зробив міцні чоботи. Російську він також швидко вивчав. Я намалювала свого братика з суворим обличчям.

Мене відрядили носити на спині по снігу двадцятипʼятикілограмові мішки з зерном. пані Рімене навчила мене відсипати звідти потроху, розсуваючи голкою нитки мішковини, а потім непомітно зсуваючи їх назад. Ми швидко вчилися підбирати покидьки. Йонас щовечора крадькома ходив ритись у смітті, яке викидали енкаведисти. Таргани й черв’яки нікого вже не лякали. Два рухи пальцем – і в рот. Іноді Йонас приносив згортки з передачами від Андрюса й пані Арвідене, які ті підкладали в смітник для нас. Але, поза випадковими дарунками від Андрюса, ми перетворилися на падальників, які харчуються гнилим і брудним.

Як і передбачав лисий, ми могли щоразу підкуповувати буркітливу жінку, щоб та перевіряла для нас пошту, коли йде до села. Два місяці ми за нашу плату не отримували нічого. Ми мерзли по своїх халупах, гріючись лише надією на те, що врешті-решт заповітний конверт прийде й принесе новини з дому. Температури трималися далеко нижчі від нуля. Йонас спав коло пічки, кожні кілька годин прокидався й підкидав туди дрова. Пальці на ногах у мене заніміли, шкіра тріскалася.

Пані Рімене першою отримала листа. Далека своячка відписала їй, лист прийшов у середині листопада. Табором миттю розлетілася новина, що прийшов лист. У її хатинку напхалося ледь не двадцять людей слухати новини з Литви. Пані Рімене пішла по свою пайку і ще не повернулася. Ми чекали. Прийшов Андрюс. Він протиснувся ближче за мене. Роздав усім з кишень крадене печиво. Ми намагалися говорити тихо, але в тісно напакованій юрбі хвилювання наростало.