Настав лютий. Яніна боролася з цингою. У чоловіка з годинником почалася дизентерія. Ми з пані Рімене дбали про них як могли. Яніна годинами розмовляла з духом своєї ляльки, іноді верещала й сміялася. Минуло кілька днів, і вона припинила говорити.

– Що нам робити? – сказала я Йонасові. – Яніні з кожною хвилиною гіршає.

Він подивився на мене.

– Що? – спитала я.

– У мене знову сип, – сказав він.

– Де? Дай гляну.

Плями цинги знову зʼявилися на животі в Йонаса. Волосся в нього лізло пасмами.

– Цього разу помідорів не буде, – сказав Йонас. – Андрюса нема.

Він хитав головою.

Я схопила брата за плечі:

– Слухай, Йонасе. Ми будемо жити. Чув? Ми повернемося додому. Ми не будемо помирати. Ми повернемося до свого рідного дому і будемо там спати в ліжках під пуховими ковдрами. Будемо – і все. Зрозумів?

– А як же ми самі, без мами з татом? – спитав він.

– Дядечко з тітонькою. Йоана. Вони допоможуть. Тьотя нам яблучних пирогів напече, пончиків з повидлом. Отаких, як ти любиш, ага? І Андрюс теж нам допоможе.

Йонас кивнув.

– Повтори за мною, Йонасе. Скажи: ми повернемося додому!

– Ми повернемося додому.

Я пригорнула братика, поцілувала розчесану залисину на його голові.

– Ось, – я вийняла камінець від Андрюса й простягла Йонасові. Він наче задрімав і не взяв камінця.

У мене все всередині опустилося. Що ж робити? Ліків нема. Усі хворі. Я що, тут сама лишуся, з лисим дідуганом оцим?

Ми по черзі ходили забирати пайки. Я ходила просити по інших юртах, як тоді мама в колгоспі робила. Я зайшла в якусь юрту. Там сиділо двоє жінок, а решта четверо людей лежали накритими, наче спали. Вони всі були мертві.

– Тільки не кажи нікому, – благали живі. – Ми хочемо їх поховати, коли завірюха скінчиться. Якщо енкаведисти дізнаються, що вони мертві, то повикидають їх на сніг.

– Не скажу, – пообіцяла я.

Буря шаленіла. Вітер відлунював між моїх замерзлих вух. Вітер був холодний, він обпікав, наче білий вогонь. Я боролася з ним, повертаючись до юрти. Тіла, складені, немов дрова, припадали снігом коло хатин. Чоловік із годинником не повертався.

– Я пошукаю його, – сказала я пані Рімене.

– Він ледве ходить, – сказав лисий. – Мабуть, сховався в найближчій юрті, коли вітер налетів. Не ризикуй.

– Треба допомагати одне одному! – сказала я. Але чого я маю от саме від нього чекати розуміння?

– Тобі треба лишатися тут. Йонасові погано, – пані Рімене поглянула на Яніну.

– А її мати? – спитала я.

– Я її провела до тифозної юрти, – прошепотіла пані Рімене.

Я сіла коло брата. Поправила ганчір’я й рибальські сіті, якими він був вкутаний.

– Я так втомився, Ліно, – сказав він. – У мене ясна й зуби болять.

– Розумію. От скінчиться буря, пошукаю тобі харчів. Тобі потрібна рибка. А її тут хоч завались, повні бочки. Просто треба вкрасти.

– М-мені так холодно, – тремтів Йонас. – І ноги не вирівнюються…

Я нагріла кілька шматків цегли й підклала йому під ноги. Нагріла цеглинку й для Яніни. Цинга поцяткувала їй обличчя й шию. Кінчик носика в неї був чорний – обмороження.

Я підтримувала вогонь. Це не надто допомагало. Дрова доводилося використовувати потроху, заощаджувати те, що є. Хтозна, скільки ще триватиме буря. Я дивилася на те місце, де раніше лежала наша мама, де були мама Яніни, пан із годинником, повторювач. На підлозі юрти зяяли порожні місця.

Я лягла біля Йонаса, накривши його своїм тілом, – так, як ми гріли маму. Я його пригорнула, взяла за руки. Вітер бив у нашу юрту, яка розсипалася. Сніг літав навколо нас.

Ні, так це скінчитися не могло. Не могло! Що життя в мене питає? Як я можу відповісти, якщо не знаю питання?

– Я тебе люблю, – прошепотіла я Йонасові.

Буря вляглася через день. Йонас насилу міг говорити. У мене суглоби наче замерзли й ледве гнулися.

– Нам сьогодні треба працювати, – сказала пані Рімене. – Нам потрібен хліб, дрова.

– Атож, – погодився лисий.

Я розуміла, що це правильно. Але сумнівалася, чи є в мене сили. Я подивилася на Йонаса. Він лежав на дошці й не рухався: щоки запалі, рот розтулений. Раптом він розплющив очі; погляд у нього був порожній.

– Йонасе! – я швидко сіла.

Надворі чувся якийсь галас і колотнеча. Кричали чоловіки. Йонас трохи поворухнув ногами.

– Усе гаразд, – запевнила я його, намагаючись відігріти йому ноги.

Двері юрти різко відчинилися. Зазирнув якийсь чоловік. Він був у цивільному одязі – в шубі й товстій теплій шапці.

– Хворі є? – спитав він російською.

– Так! – відповіла пані Рімене. – Ми хворі. Нам потрібна допомога.

Чоловік зайшов. У нього був ліхтар.

– Прошу вас, – сказала я. – У мого брата й цієї дівчинки цинга. І ми не можемо знайти одного з наших друзів.

Чоловік пішов до Йонаса і Яніни. Зітхнув, випустивши з себе довгий потік російської лайки. Щось крикнув. У двері засунув голову енкаведист.

– Риби! – наказав він. – Сирої риби для оцих малих – негайно! Хто ще хворий? – він подивився на мене.

– Я здорова.

– Як вас звати?

– Ліна Вілкайте.

– Скільки років?

– Шістнадцять.

Він оцінив ситуацію.

– Я вам допоможу, тільки тут же сотні хворих і мертвих. Мені потрібна допомога. Є в таборі лікарі, медичні сестри?

– Нема, тільки ветеринар. Але… – я затнулася. А раптом і він помер?

– Ветеринар?! Ото і все?! – він похитав головою й подивився на долівку.

– Ми можемо допомогти, – сказала пані Рімене. – Ми ходимо!

– А ви, діду? Мені треба цілі бригади, щоб варили юшку й різали рибу. Цим дітям потрібна аскорбінова кислота.

Не до того він звернувся. Лисий же нікому не допомагає. Навіть собі.

Той підвів голову.

– Так, допоможу, – відповів лисий пан.

Я подивилася на нього. Він підвівся на ноги.

– Допоможу, якщо ви спочатку займетеся цими дітьми! – уточнив лисий, показавши на Йонаса і Яніну.

Лікар кивнув і сів коло Йонаса.

– А НКВД вам дозволить нам допомагати? – спитала я в лікаря.

– Мусять. Я – інспектор. Я можу їх під трибунал віддати. Вони хочуть, щоб я поїхав і доповів, що тут усе гаразд, нічого особливого. Вони від мене цього ждуть.

Його рука зробила швидкий рух у мій бік. Я виставила долоні вперед, захищаючись.

– Доктор Самодуров! – відрекомендувався він, простягаючи мені руку.

Я дивилася на цю руку, остовпіла від такого вияву поваги.

Ми працювали під його керівництвом. Того дня кожен отримав миску горохового супу й півкіло риби. Лікар допоміг нам запасти рибу на час майбутньої негоди, облаштувати цвинтар для понад сотні покійників, серед яких виявився і пан, який накручував годинник. Він замерз на смерть. Лікар викликав для допомоги евенків – тубільних мисливців і рибалок, – які мешкали в менш як тридцяти кілометрах звідси. Вони приїхали на собаках і привезли шуби, тепле взуття та інші потрібні речі.

Через десять днів він сказав, що йому час їхати до інших таборів, де теж страждають депортовані. Я дала йому всі свої листи для Андрюса. Він пообіцяв їх відіслати.

– А де ваш батько? – спитав він.

– Загинув у красноярській в’язниці.

– А звідки це відомо?

– Іванов моїй мамі сказав.

– Іванов сказав? Гмм, – похитав головою лікар.

– Ви вважаєте, що він збрехав? – швидко спитала я.

– Ох, Ліно, я не знаю… Я багато в яких тюрмах і таборах бував, жодне з тих місць і близько на такому відшибі не було – але там десятки тисяч людей… Я отак почув, що відомого акордеоніста розстріляли, – а потім через два місяці зустрів його у в’язниці.

У мене серце тьохнуло.

– От і я мамі говорила! Може, Іванов неправду сказав!

– Та не знаю, Ліно. Але, скажімо так, я не одного такого «покійника» зустрічав.

Я кивнула й усміхнулась – у мені просто не вміщувалось оте джерело надії, яке лікар щойно розкрив переді мною.

– Докторе Самодуров, а як ви нас знайшли? – спитала я.