– Подбаю, татусю, обіцяю! – сказав Йонас. – Коли ми побачимося?

Тато замислився.

– Не знаю. Маю надію, скоро.

Я притискала до себе купу одягу. По щоках покотилися сльози.

– Не плач, Ліно. Тримай себе в руках, – сказав тато. – Ти можеш мені допомогти.

Я подивилася на нього.

– Розумієш? – тато з ваганням поглянув на Андрюса. – Ти можеш мені допомогти знайти вас, – прошепотів він. – Я зрозумію, що це ти… так само як ти впізнаєш руку Мунка. Але будь дуже обережна!

– Але… – непевно почала я.

– Я люблю вас обох. Перекажіть мамі, що я її кохаю. Скажіть, хай подумає про дуб. Моліться, діти, і я вас чутиму. Моліться за Литву. А тепер біжіть назад. Швидко!

В очах, у грудях мені пекло. Я пішла, але ледь не впала.

Мене підхопив Андрюс.

– Ти як? – спитав він. Його обличчя було стурбоване, лагідне.

– Усе нормально, – сказала я, швидко витерла очі й вивільнилася з його рук. – Ходімо твого батька шукати.

– Ні. Ти ж чула, що тобі батько сказав. Біжи назад швиденько. Перекажи мамі його слова.

– А твій батько?

– Я ще кілька вагонів прогляну. Зустрінемося в кінці вагона, – сказав він. – Тільки йди, Ліно. Не гай часу.

Я вагалася.

– Ти боїшся йти сама?

– Ні! Не боюся, – сказала я. – Батько сказав, що ми маємо триматися разом, але ми підемо самі. – Я схопила Йонаса за руку. – Ми ж без нього дійдемо, так, Йонасе?

Йонас побіг за мною, спотикаючись і озираючись через плече до Андрюса.

– Стояти! – скомандував голос.

Ми були так близько, майже під нашим вагоном. Енкаведистські чоботи покрокували в наш бік. Я сховала в кулак палець із татовою обручкою.

– Давай! – прикрикнув голос.

Ми з Йонасом вилізли з-під вагона.

– Ліно! Йонасе! – закричала мама, визираючи з вагона.

Офіцер націлився з гвинтівки на маму, даючи їй знак мовчати. Потім почав ходити навколо нас, дедалі звужуючи коло.

Я відчула, як до мене притискається Йонас. Я стисла кулак міцніше, сподіваючись, що охоронець не помітить татової обручки.

– Ми оце випадково в туалет впустили, – збрехала я, показуючи йому купу одягу. Мама переклала мої слова російською.

Офіцер подивився на шкарпетки нагорі тої купи. Схопив Йонаса, став обшукувати його кишені. Я подумала про шинку. Як я цей шматок поясню, якщо тут усі такі голодні? Охоронець штовхнув нас обох на землю. Став махати дулом гвинтівки перед нашими обличчями, щось вигукуючи по-російськи. Я скулилася біля Йонаса, не зводячи очей з дула. Заплющила очі. Благаю, не треба… Він пхнув чоботом гравій нам на ноги, а потім сплюнув своє «Давай!» – і показав на наш вагон.

Мамине обличчя було сіре. Вона цього разу не змогла приховати від мене страх. Її руки тремтіли, вона майже задихалася.

– Вас могли вбити!

– У нас усе добре, мамо, – оголосив Йонас. Його голос тремтів. – Ми ходили шукати тата.

– Де Андрюс? – із-за маминих плечей визирала пані Арвідене.

– Він із нами ходив, – пояснила я.

– Але де ж він? – питала його мати.

– Він хотів знайти свого тата, – сказала я.

– Його тата? – вона важко зітхнула. – Ну чого він мені не вірить? Я ж казала йому, що його батько… – вона відвернулась і розплакалась.

Я розуміла, що ми зробили страшну помилку. Ми не повинні були залишати Андрюса самого.

– Ми його знайшли, мамо! Ми знайшли тата! – сказав Йонас.

Навколо нас зібралося багато людей. Вони хотіли знати, скільки в тому ешелоні чоловіків і чи не бачили ми їхніх близьких.

– Він сказав, що ми їдемо до Сибіру, – розповів Йонас. – І дав нам шинки. Ми троє поїли, але залишили й тобі. Ліно, дай мамі шинку.

Я дістала з кишені мамину частку.

Вона побачила в мене на пальці обручку.

– Це на випадок, якщо будуть потрібні гроші, – сказала я. – Тато сказав, що можеш її продати.

– І сказав, щоб ти згадала про дуб, – сказав Йонас.

Мама зняла з мого пальця обручку і приклала до губ. І заплакала.

– Не плач, матусю! – сказав Йонас.

– Дівчинко! – закричав лисий. – А що ти ще поїсти принесла?

– Ліно, дай цей шматок панові Сталасу, – сказала мама. – Він голодний.

Пан Сталас. У лисого є прізвище. Я пішла до нього. Його охлялі руки були всі в зелено-фіолетових синцях. Я простягла йому шинку.

– Це ж для твоєї мами, – сказав він. – Що ще в тебе є?

– Оце і все, що він мені дав.

– Скільки вагонів у тому потязі?

– Не знаю, – сказала я. – Може, двадцять.

– Він сказав, що ми їдемо до Сибіру?

– Так.

– Мабуть, твій батько має рацію, – сказав він.

Мама вже плакала не так сильно. Я знову простягла їй шинку.

– Це для твоєї мами, – сказав лисий чоловік. – Простеж, щоб вона з’їла. Я все одно шинки не люблю. А зараз дай мені спокій.

– Він не хотів із нами йти, – пояснював мій брат пані Арвідене. – Вони з Ліною почали сперечатись, і він сказав, що піде перевірити ще кілька вагонів.

– Ми не сперечалися, – втрутилася я.

– Якщо вони його знайдуть надворі й дізнаються, що він – син офіцера… – пані Арвідене затулила обличчя руками.

Сивий чоловік похитав головою і став накручувати свій годинник. Я почувалася винною. Ну чому я не залишилася, не наполягла, щоб Андрюс повертався з нами? Я визирнула з вагона, сподіваючись його побачити.

Двоє радянських потягли платформою священика. Руки в нього були зв’язані, ряса забруднилася. За що священика? Та й нас усіх – за що?

Сонце встало – і температура у вагоні швидко зростала. Сирий запах сечі й випорожнень огортав усе брудною ковдрою. Андрюс не повертався, і пані Арвідене плакала так, що мені було страшно. Від провини я почувалася жахливо.

До вагона підійшов охоронець і приніс відро води й відро баланди.

Усі кинулися до тих відер.

– Стійте! – сказала панна Ґрибайте, ніби до учнів у класі. – Ми всі маємо взяти потрошку, щоб усім вистачило!

Сірувата баланда нагадувала харч для худоби. Деякі діти відмовлялися її їсти.

Йонас знайшов те, що передала мамина двоюрідна сестра Реґіна. У пакунку була маленька ковдра, ковбаса і кексик. Мама роздала всім по маленькому шматочку. Немовля й далі плакало. Она вже так само кричала й звивалася, як і дитина, котра й далі не їла і з рожевої стала якоюсь червонястою.

Минали години. Андрюса й далі не було.

Мама сіла коло мене.

– А який вигляд мав твій тато? – спитала вона, розгладжуючи мені коси й обіймаючи за плече.

– Непоганий, – збрехала я і поклала руку мамі на плече. – А чому нас забирають? Тому що тато працює в університеті? Це ж безглуздя якесь.

Лисий застогнав.

– Ну от він, – прошепотіла я. – Він же не викладач. Він простий колекціонер марок – і його везуть у Сибір.

– Він не простий колекціонер, – ледь чутно відказала мама. – Тут я не маю жодного сумніву. Він знає забагато.

– А що ж він знає?

Мама зітхнула, похитала головою.

– У Сталіна є план, моя хороша. Кремль зробить усе, щоб його втілити. Ти це розумієш. Він хоче забрати Литву в Радянський Союз, то він нас тимчасово вивозить.

– Але чому нас? – спитала я. – Вони вже торік увійшли в Литву. Хіба їм цього мало?

– Не лише з нами так, люба. Я гадаю, те саме коїться і в Латвії, Естонії, Фінляндії. Це дуже складно, – сказала мама. – Спробуй відпочити.

Я була дуже втомлена, але сон до мене не йшов. Я гадала, чи не їде зараз у якомусь потязі моя двоюрідна сестра Йоана. Може, вона там, де тато? Тато казав, що я можу йому допомогти, але як – коли ми справді їдемо до Сибіру? Я задрімала, думаючи про Андрюса, намагаючись побачити його лице.

Мої ноги самі зупинилися біля цієї роботи. Обличчя. Абсолютно чарівне, не схоже ні на що з того, що мені доводилося бачити. Портрет молодого чоловіка. Вуглиною. Кутики губ на портреті підіймались, але, попри усмішку, в цьому обличчі стояв такий біль, що мої очі наповнилися слізьми. Півтони у волоссі були дуже делікатно прописані, але водночас створювали чіткий контраст. Я підійшла ближче роздивитися, як це зроблено. Бездоганно. Як художник зумів зробити такі різкі тіні, ніде не залишивши пропуску чи відбитка пальця? Що це за художник, хто на портреті? Я подивилася на підпис – Мунк.