— Який сьогодні розділ?

— Тринадцятий із Книги Царств.

А потім, якщо за ними не стежать, чоловіки мають погодитися, що цей розділ «надихає». В іншому випадку один із агентів має сказати:

— На жаль, я його ще не читав.

Звісно, тих дверей, що ведуть у крамницю, вже може не бути, але не це турбувало Фабера. Він боявся, що цей код, мабуть, давали всім ідіотам, які перетнули Ла-Манш у 40-му та потрапили до рук МІ-5. Звісно, німець знав, що багатьох агентів узяли: він читав статті про їхню страту в газетах. Вочевидь, друкували ці замітки лише для того, щоб запевнити громаду, що з «п'ятою колоною» хоч якось борються. Немає жодних сумнівів, що та зелень видала всі таємниці, перш ніж померти, так що британці точно знають про старий код «рандеву». І якщо вороги прийняли повідомлення з Гамбурга, то на місці зустрічі на Фабера чекатиме цілий натовп англійців із Бібліями, які просто зараз тренуються вимовляти слово «надихає» з німецьким акцентом. Коли вторгнення в Британію здавалося вирішеною справою, Абвер розкидався професіоналами, наче непотребом. Відтак Фабер перестав довіряти наказам Гамбурга. Шпигун не повідомляв свою адресу, відмовлявся вступати в контакт з іншими агентами, змінював частоту, на якій передавав сигнали, не особливо турбуючись, що може перервати чийсь сигнал. Загалом, якби Фабер слухався начальників, то він ніколи б не прожив стільки.

У Вуличі агент опинився в щільному велосипедному русі. Зміна на фабриці боєприпасів щойно закінчилася, і жінки квапилися додому. Їх стомлена радість нагадала чоловікові про особисту причину, щоб не виконувати наказ: агент вважав, що його країна програє війну. У цій війні удача точно була не на їхньому боці. До протистояння долучилися американці та росіяни, Африка програла, італійці здалися, а союзники, мабуть, увійдуть у Францію вже цього — 1944 — року. Фабер не хотів марно ризикувати життям.

Удома шпигун сховав велосипед. Уже в себе в кімнаті, вмиваючись, Фабер раптом усвідомив, що хоче піти на рандеву. Дурний ризик без причини, але страшенно кортіло хоч чимось зайнятися. Було невимовно нудно. Усі ці рутинні звіти, спостереження за пташками, поїздки на велосипеді, нудні чаювання. Уже роки чотири агент не брав участі у жодних подіях. Здавалося, що йому взагалі нічого не загрожує — і це нервувало та примушувало реагувати навіть на вигадані нісенітниці. Фабер почувався набагато краще, коли точно знав, що саме йому загрожує та як це нейтралізувати.

Однозначно треба сходити на рандеву. Але не зовсім так, як вони очікують.

Попри війну, в лондонському Вест-Енді й досі було людно. Цікаво, а в Берліні зараз так само? На площі Пікаділлі в книжковій крамниці «Хетчердз» Фабер купив Біблію, яку сховав до внутрішньої кишені свого пальта. Було тепло, але, як завжди, трохи дощило — чоловік розкрив парасольку.

Згідно з планом зустріч відбувалася або між дев'ятою та десятою ранку, або між п'ятою та шостою вечора — кожного дня, аж поки інша сторона не прийде. Якщо протягом п'яти днів контакт між агентами не відбудеться, то треба приходити на те саме місце через день протягом двох тижнів, а потім припинити.

На Лестер-сквер Фабер прийшов у десять хвилин на десяту. Агент уже чекав на нього, стоячи на порозі тютюнової крамниці з Біблією в чорній палітурці. Він вдавав, що ховається від дощу. Фабер помітив його краєчком ока та поспіхом пройшов повз, схиливши голову. Агент був ще зовсім юнаком, мав світлі вуса й статуру людини, що любить попоїсти. Парубок читав «Дейлі Експресс» і жував жуйку. Він був одягнений у двобортний дощовик. Фабер бачив його вперше.

Пройшовши повз крамницю ще раз (цього разу з іншого боку вулиці), Фабер помітив за собою хвіст. Кремезний чоловічок в улюбленому одязі британських поліцейських — пальті та трилбі[31] — стояв у фойє якоїсь канцелярії й уважно стежив за шпигуном крізь скляні двері. У Фабера було два варіанти. Якщо агент не знає, що за ним стежать, треба забрати його звідси та позбутися хвоста. Якщо ж цього горе-шпигуна вже взяли, то ні юнак, ні поліцейський у жодному разі не повинні бачити його обличчя.

Фабер припустив гірший варіант та підготував план.

На площі стояла телефонна будка — німець зайшов у неї і запам'ятав номер. Потім чоловік знайшов у Біблії тринадцятий розділ Книги Царств, вирвав сторінку й на полях написав: «Ідіть у телефонну будку на площі». Із цією запискою Фабер пішов в обхід Національної галереї невеличкими вуличками, аж поки не знайшов хлопчака років десяти, який сидів на порозі та кидав камінчики в калюжу.

— Малий, ти знаєш, де на площі тютюнова крамниця?

— Ага.

— А жуйку любиш?

— Ага.

Фабер простягнув хлопчику аркуш із Біблії.

— На порозі крамниці стоїть чоловік. Якщо віднесеш йому ось це, отримаєш жуйку.

— Ну, по руках, — хлопчик встав. — А той тип — він що, янкі?

— Ага, — відповів Фабер.

Хлопчик чкурнув у напрямку площі. Німець вирушив за ним. Коли малий наблизився до юного агента, Голка спинився біля дверей будинку навпроти. Поліцейський був на своєму місці й уважно стежив — Фабер на іншому боці вулиці сховався від нього за парасолькою та вдавав, що ніяк не може її закрити. Молодий шпигун дав щось хлопчаку й пішов. На цьому Фабер завершив своє шоу з парасолькою і подався в інший від агента бік. Кинувши погляд через плече, німець побачив, як поліцейський марно шукає очима шпигуна.

Спинившись біля найближчої будки, Фабер набрав номер телефонної будки на площі. З'єднання забрало декілька хвилин, але зрештою чоловік почув низький голос:

— Алло?

— Який сьогодні розділ?

— Тринадцятий із Книги Царств.

— Він надихає.

— Так, це точно.

От дурень — навіть не знає, у якій він халепі.

— Так що?

— Мені треба з вами зустрітися.

— Неможливо.

— Але я мушу! — у голосі юнака було чути відчай. — Це згори, розумієте?

Фабер удав, що вагається.

— Ну гаразд. Зустрінемося за тиждень під аркою на вокзалі Юстон о дев'ятій ранку.

— А не можна зустрітися швидше?

Фабер повісив слухавку і поквапився в напрямку першої телефонної будки. Агент уже прямував у бік Пікаділлі. Хвоста за ним не було, тому Голка пішов за юнаком. Той спустився в метро, купив квиток до Стоквелала. Чоловік збагнув, що туди можна дістатися швидше прямим шляхом, тому вийшов на вулицю, дійшов до Лестер-сквер і сів на потяг Північної гілки метро. Молодому агентові доведеться робити пересадку на станції Ватерлоо, а Фаберу — ні, тому він опиниться у Стоквеллі першим. Ну або ж вони приїдуть одночасно. Проте Голка приїхав набагато швидше — довелося чекати на юного шпигуна ще двадцять п'ять хвилин. Простеживши за ним, Фабер побачив, як той зайшов у кав'ярню.

Вештатися на вулиці в цьому районі було абсолютно ніде: жодних крамниць, вітрин, які можна б було розглядати, лавки чи парку, зупинки автобуса, стоянки таксі чи публічної установи. Безпросвітне передмістя. Фаберу довелося просто ходити вулицею туди-сюди, щоразу вдаючи, ніби він кудись цілеспрямовано простує. До того ж не можна було випускати з поля зору кафе, де молодий агент пив чай і насолоджувався тостами.

Так минуло півгодини. Юний шпигун вийшов і попрямував кудись у глиб кварталу житловими вулицями. Фабер пішов слідом за ним. Молодик нікуди не квапився, здавалося, що він повертався додому та не мав більше жодних справ на сьогодні. Хлопець жодного разу не озирнувся. Дилетант.

Нарешті юнак зайшов у будинок — звичайне біднувате помешкання, де здають кімнати. У таких живуть шпигуни по всьому світі. У даху виднілося мансардне вікно — мабуть, саме ту кімнату й винаймав агент. На верхніх поверхах зв'язок ловить краще.

Фабер пройшов повз цей будинок, уважно роздивляючись інший бік вулиці. Ага, так і є. У вікні нагорі на мить з'явилися краватка з піджаком. Шкода, обличчя не встиг розгледіти. За ним стежать. Вочевидь, агент уже ходив на рандеву вчора, і МІ-5 вистежило його. Звісно, якщо він сам не працював на МІ-5.