— А хоч приблизно відомо, коли планують висадку? — спитав Блоггс.

— За декілька тижнів. Точніше я не знаю.

— У червні, виходить.

— От дідько!

— Не маю права коментувати, — не став підтверджувати їхні висновки Ґодліман.

Задзвонив телефон і професор узяв слухавку. За мить Ґодліман підняв погляд на своїх людей і повідомив:

— Машину за вами вже прислали.

Блоггс і Паркін підвелися.

— Зачекайте, — обидва подивилися на професора. Той і досі тримав слухавку біля вуха. — Так, сер. Так точно. До побачення, сер.

«Дивно. Кого це Ґодліман називає “сер”?», — подумав Блоггс.

— А хто дзвонив? — поцікавився він.

— Черчилль.

— Правда? І що він казав? — Паркін був вражений.

— Казав, нехай вам щастить.

У вагоні було темно хоч в око стрель. Люди сміялися: «Сер, заберіть, будь ласка, руку з мого коліна. Ні-ні, не ви, а ви». Британці постійно жартували. Справи на залізниці такі, що гірше вже нікуди, а вони все одно хихикають замість того, щоб жалітися. Перед цим усі співали. Троє морячків у коридорі почали, й увесь вагон відразу ж долучився. Заспівали «Співай, як самовар», «Нехай завжди буде Англія», за нею виконали «І Глазго весь — він мій», щоб віддати шану всім частинам Британії, а на завершення — «Не так багато, де тепер буваю».

Дали сигнал повітряної тривоги, і поїзд скинув швидкість до тридцяти миль на годину. У такому випадку пасажири повинні були лягти на підлогу, але місця на всіх просто не вистачило б. Почувся жіночий голос:

— Господи, як же страшно!

Чоловічий голос із лондонським акцентом відповів:

— Мала, ти в безпеці. Вони ніколи не влучать у ціль, що рухається.

Усі розсміялися — сміх проганяє страх. Клацнула застібка валізи, й хтось пустив вагоном згорток із яєчними сандвічами. Морячок запропонував пограти в карти.

— Як же ми гратимемо в темряві?

— А ти мацай краєчки, у Гаррі всі карти мічені.

О четвертій ранку поїзд чомусь спинився. Чийсь чемний голос (можливо, того чоловіка, що пригощав усіх сандвічами) зауважив:

— Схоже, ми десь біля Кру.

— Враховуючи, як зараз працює залізниця, ми можемо бути де завгодно — між Болтоном і Борнмутом, — знову почувся лондонський акцент.

Поїзд смикнувся і знову рушив — усі вигукнули щось радісне. І де ж подівся той класичний британець, якого зображують на карикатурах? Стриманий беземоційний сноб? Тут його точно немає.

За декілька хвилин із коридору почувся голос:

— Будь ласка, приготуйте квитки!

Фабер помітив йоркширський акцент — нічого дивного, вони ж уже на півночі. Долоні почали намацувати в кишенях квиток. Місце йому дісталося в кутку, біля дверей, тож він добре бачив, що відбувається в коридорі. Контролер підсвічував квитки ліхтариком. Його силует чомусь здавався знайомим агенту. Фабер відкинувся на спинку й чекав своєї черги. Пригадався той його страшний сон — «це квиток із Абверу». Яка ж нісенітниця.

Поїзд раптово зупинився — і чи не відразу почали перевіряти квитки. Дивно. Фабер насупився. А ще силует контролера чомусь здається знайомим... Може, нічого страшного, проте шпигун досі живий лише завдяки тому, що непокоїться навіть тоді, коли немає на це причин. Агент знову визирнув у коридор, але контролер зайшов в інше купе. Поїзд знову зупинився — мабуть, на вокзалі в Кру, як вважали сусіди Фабера, — та швидко рушив далі.

Контролера знову було видно, і Фабер миттю його впізнав. Хлопець із будинку в Гайґейті. Родом із Йоркширу. Юнак колись дуже хотів вступити до армії! Фабер пильно дивився, як той підсвічував ліхтариком кожного пасажира. Він точно перевіряв не тільки квитки.

Ні-ні, заспокоїв себе шпигун, зарано робити якісь висновки. Як би вони на нього вийшли? Вони не могли знати, на який саме потяг він сів. Тим паче не могли так швидко відшукати чи не єдину людину, яка його бачила, та переодягти її контролером, щоб підсадити в поїзд. Це просто неможливо.

Паркін. Його звали Біллі Паркін. Хлопець наче став старшим із тих пір, як вони востаннє бачилися. Юнак підходив ближче. Може, контролер просто схожий на нього? Старший брат? Має ж бути якесь пояснення.

Паркін увійшов у сусіднє купе. Треба негайно приймати рішення. Фабер приготувався до найгіршого варіанта й вирішив вийти в туалет. Агент устав і пішов коридором, обережно переступаючи через валізи й тіла людей. Туалет був вільний. Фабер зайшов усередину та зачинив за собою двері. Звісно, це лише тимчасове рішення — контролери не оминають туалетів. Треба знайти вихід. Поїзд пришвидшився — зістрибнути не вийде. Крім того, хтось може помітити, як він стрибає, — і якщо його дійсно шукають, то потяг зупинять.

— Будь ласка, ваші квитки, — знову почувся голос Паркіна.

У Фабера з'явилася ідея. Там, де з'єднувалися між собою вагони, був крихітний тамбур, схожий на гармошку, обмежену щільними дверима, що захищали пасажирів від протягів і шуму. Агент вийшов із туалету, дійшов до кінця вагона, відчинив двері й закрився в тому тамбурі. Там було неймовірно холодно та шумно. Фабер сів на підлогу і скрутився, вдаючи, що спить. Звісно, в такому місці й мертвий не засне, але зараз такі часи, що люди де тільки не сплять. Головне — не труситися від холоду.

Двері відчинилися.

— Квитки, будь ласка.

Фабер проігнорував це.

— Прокидайся, спляча красуне.

Точно він. Його голос.

Фабер удав, наче ворушиться уві сні, потім прокинувся та підвівся спиною до Паркіна. Ще мить — і Фабер розвернувся зі стилетом у руці, притискаючи юнака до дверей.

— Тихо, бо вб'ю.

Вільною від стилета рукою агент узяв ліхтарик Паркіна та посвітив хлопцю в обличчя. Той був не настільки наляканий, наскільки мав би.

— Тільки подивіться-но. Біллі Паркін. Так хотів до армії, що опинився на залізниці. Ну вітаю — хоч якусь форму ти здобув.

— Ви, — видихнув той.

— Ти чудово знаєш, що це я, малюк Біллі. Ти ж мене шукав, чи не так? А навіщо? — Фабер удався до найлиховісніших інтонацій.

— Та чого б я вас шукав? Я ж не поліцейський.

Фабер театрально підкинув на долоні стилет.

— Не бреши мені, малий.

— Містере Фабере, правда, відпустіть мене. Я нікому не скажу, що бачив вас. Обіцяю.

Шпигун почав сумніватися. Може, хлопець дійсно каже правду? А може, просто настільки ж хороший актор, як і сам Фабер.

Раптом Паркін змінив положення тіла та правою рукою потягнувся кудись. Фабер миттю схопив його зап'ястя. Парубок спробував боротися, але агент надавив на стилет і голка прорізала шкіру горла. Паркін завмер. Фабер відпустив його руку і заліз у кишеню юнака, звідки дістав пістолет.

— Контролерам зброю не видають. Паркіне, хто ти такий?

— Тепер видають. У поїздах через темряву часто грабують пасажирів.

Хлопець відчайдушно брехав. Зрозуміло, що погрозами язика йому не розв'язати. Одним швидким і точним рухом Фабер загнав лезо на півдюйми в ліве око юнака й відразу ж витяг назад. Іншою рукою Голка щільно затулив Паркіну рота, тому придушений крик агонії потонув у гулі поїзда. Парубок затулив руками те, що щойно було його оком.

— Одне око в тебе ще є, Біллі. Кажи, на кого ти працюєш.

— Військова розвідка. Благаю, не треба, не треба.

— На кого саме? Мензес? Мастерман?

— Господи, Ґодліман, Персі Ґодліман.

— Ґодліман! — Фабер знав це ім'я, але пригадувати подробиці було ніколи. — Що в них є на мене?

— Ваше фото. Я знайшов вас в архівах.

— Яке фото? Яке саме фото?

— Перегони. Спортивна команда. Ви з кубком...

Господи, звідки ж вони його взяли? Це просто катастрофа — в них є фото. Усі побачать його обличчя. Його обличчя.

Лезо загрозливо загойдалося над другим оком Паркіна.

— Як ти дізнався, де мене шукати?

— Ні-ні, не треба, будь ласка. Агент із португальського посольства перехопив ваш лист і записав номер таксі. Потім про вас розпитували в Юстоні. Будь ласка, тільки не друге око, — юнак прикривав обличчя долонями.