Про третє пограбування повідомили щойно — подробиць ще не було. Ентоні відмітив усі місця, де були скоєні злочини, на мапі.

У Манчестері вкрали декілька сотень продовольчих карток з управління продовольчим розподілом.

— Це не наш випадок, — Блоггс відклав папірець убік. — Йому потрібні не картки, а їжа.

Недалеко від Престона вкрали велосипед, а в Беркінгеді згвалтували жінку.

— Навряд чи він гвалтівник, але все одно відмітьте це також.

Третє пограбування відбулося поруч із місцем, де вкрали велосипед.

— Сигнальна будка, де вкрали велосипед, розташована на головній залізничній лінії чи на відгалуженні?

— Думаю, на головній, — відповів Ентоні.

— Мабуть, Фабер примудрився сховатися в поїзді так, що ми його не знайшли. Ця сигнальна будка — це перша зупинка поїзда на шляху до Ліверпуля?

— Можливо.

— Тут також вкрали пальто та залишили мокрий плащ, — прочитав Блоггс.

— Це може означати що завгодно, — знизив плечима Ентоні.

— Автівок не крали? — скептично поцікавився Блоггс.

— Ні автівок, ні човнів, ні віслюків. Зараз машини не крадуть — їх занадто легко знайти. Крадуть пальне.

— Я певен, що він вкраде автівку в Ліверпулі, — зауважив Блоггс, нервово стукаючи пальцем об коліно. — На велосипеді далеко не втечеш.

— А все-таки треба опрацювати цей слід, — наполягав Ентоні. — Нічого кращого в нас поки що немає.

— Згоден. Проте перевірте також оці два пограбування — може, крім коштовностей, там узяли також одяг чи їжу. Власники могли й не помітити цього зразу. І покажіть фото Фабера жертві зґвалтування та продовжуйте перевіряти нові злочини. Можете організувати мені транспорт до Престона?

— Я знайду вам машину.

— Багато часу знадобиться, щоб з'ясувати подробиці того третього пограбування?

— Думаю, мої люди саме зараз опитують хазяїв. Певен, що поки ви дістанетеся до сигнальної будки, я вже матиму всю інформацію щодо цієї справи.

— Поквапте їх. Я зателефоную вам звідти, — Блоггс узяв пальто.

— Ентоні? Це Блоггс. Я в сигнальній будці.

— Не гайте там часу. Третє пограбування — його рук діло.

— Ви впевнені?

— Якщо ні, то в нас тут два грабіжники погрожують людям стилетом.

— Кого пограбували?

— Двох бабць, що живуть самі в котеджі.

— Господи. Вони поранені?

— Хіба що надмірними хвилюваннями. Ви приїдете сюди?

— Виїжджаю.

З першого погляду було зрозуміло, що в цьому котеджі живуть дві старенькі: маленький старий будиночок, біля дверей росте кущ диких троянд, щедро підгноєний чайним листям, охайні грядочки з овочами в садку, що розкинувся за акуратно підстриженим живоплотом, на вікнах — біло-рожеві фіранки, у дворі — скрипучі ворота. До того ж вхідні двері погано пофарбували невпевненою рукою, а молоток на дверях зробили з підкови. Блоггс постукав підковою, і двері відчинила бабуся, якій було десь за вісімдесят. У руках вона тримала рушницю.

— Доброго ранку. Я з поліції, — привітався Блоггс.

— Е ні. Поліція в мене вже була. Забирайся звідси, поки я не відстрелила тобі голову.

Бабуся була футів п'ять на зріст і мала густе сиве волосся та бліде обличчя, вкрите зморшками. Тоненькі руки міцно тримали зброю. З кишені її фартуха стирчали прищіпки. Блоггс опустив очі й побачив, що вона взута в чоловічі робочі чоботи.

— Мадам, вранці у вас були місцеві поліцейські, а я — зі Скотленд-Ярду.

— Звідки мені знати, що ви кажете правду?

Блоггс покликав свого водія. Констебль вийшов із машини й підійшов до воріт.

— Форми досить, щоб вас переконати? — спитав Блоггс.

— Добре, заходьте, — вона відійшла, запрошуючи чоловіка в дім.

Блоггс увійшов у кімнату з низькою стелею та кахляною підлогою. Меблі були старі й важкі, усі поверхні в кімнаті вкриті декоративною порцеляною та склом. У каміні горів вогонь на вугіллі. Усюди пахло лавандою й котами.

З крісла назустріч Блоггсу піднялась інша леді — дуже схожа на першу, тільки вдвічі ширша. З її колін зіскочили двоє котів.

— Доброго дня. Мене звати Емма Партон, а це моя сестра Джессі. Не зважайте на рушницю, вона не стріляє. Джессі любить влаштовувати вистави. Може, присядете? Ви наче замолодий для поліцейського. Дивно, що в Скотленд-Ярді зацікавилися нашим пограбуваннячком. Ви приїхали з Лондона вранці? Джессі, зроби гостеві чашечку чаю.

— Ми от-от з'ясуємо, хто вас пограбував, — почав Блоггс. — Ця людина переховується від поліції.

— Я так і думала! Він міг нас убити! Лежали б тут обидві по вуха в крові! — скрикнула Джессі.

— Не кажи дурниць, — урвала її сестра. — Він був дуже милий.

— Розкажіть, будь ласка, як це трапилося, — попросив Блоггс.

— Я пішла на заднє подвір'я — хотіла перевірити, чи не знесли кури яєць. А Джессі була на кухні...

— Він застав мене зненацька, — втрутилася Джессі. — Не було навіть часу, щоб узяти зброю.

— Ти дивишся забагато ковбойських фільмів, — урвала її Емма.

— Авжеж. Твої шмарклі та поцілунки дивитися взагалі неможливо...

Блоггс дістав фотографію Фабера.

— Погляньте, будь ласка. Це він?

Джессі уважно подивилася на фото.

— Так, це він.

— Які ж ви молодці! — Емма була в захваті від роботи поліції.

— Були б молодці — вже б давно його упіймали. То що ж було далі?

— Він притис ножа мені до горла й сказав: «Один порух — і я переріжу тобі горлянку». І скажу вам, він точно не жартував.

— А мені Джессі розповідала, що він сказав: «Я нічого вам не заподію, якщо ви зробите те, що скажу», — зауважила сестра.

— Слова не мають значення!

— А чого ж він від вас хотів? — спитав Блоггс.

— Їжі, сухого одягу, помитися та машину. Я приготувала яєчню. Потім ми знайшли одяг, що лишився від чоловіка Джессі, Нормана.

— Опишіть, будь ласка, який одяг ви йому дали.

— Так-так. Синю куртку з віслючої шкіри, синій комбінезон і картату сорочку. Чоловік забрав машину Нормана — не знаю, як ми тепер будемо їздити в кіно... Кіно — наша єдина розрада.

— Яка була машина?

— «Морріс». Норман купив її в 24-му. Ця маленька машина добре нам послужила.

— Але помитися йому так і не вдалося!

— Ну, я пояснила йому, що непристойно митися на кухні в будинку, де живуть дві самотні леді, — почервоніла Емма.

— От дурепа. Вона швидше дозволить перерізати собі горло, ніж гляне на чоловіка без штанів.

— І що ж він сказав, коли ви відмовили? — поцікавився Блоггс.

— Розсміявся. Але, думаю, він зрозумів нашу ситуацію, — пояснила Емма.

Блоггс не втримався й усміхнувся.

— Ви дуже сміливі леді.

— Може, й так.

— Виходить, від вас він поїхав на «моррісі» 1924 року в синьому комбінезоні та куртці? О котрій годині?

— Десь о пів на десяту.

Блоггс задумливо погладив рудого строкатого кота, і той замуркотів.

— У баці було багато пального?

— Кілька галонів, може. Але він забрав наші талони.

— До речі, а як ви отримали талони на пальне?

— Для сільськогосподарських потреб, — голос Емми напружився, і вона почервоніла.

— Ми старі самотні дами, звісно, нам видали талони.

— І ми завжди їздимо за їжею перед сеансом у кіно, щоб не витрачати марно пальне.

Блоггс усміхнувся й підняв руку, роблячи заспокійливий жест:

— Це нічого, леді, не хвилюйтеся. Я однаково не з відділу контролю. Яка максимальна швидкість вашого авто?

— Ми ніколи не їздили швидше, ніж тридцять миль на годину.

— Навіть за такої швидкості він уже принаймні за сімдесят п'ять миль звідси, — підрахував Блоггс, кинувши оком на годинник. — Я маю зателефонувати в Ліверпуль. У вас, мабуть, немає телефону?

— Ні.

— До речі, а якої моделі був ваш «морріс»?

— «Коулі». Норман називав її бичачим носом.

— А колір?

— Сірий.

— Номер?

— MLN 29.

Блоггс усе це записав.

— Як ви гадаєте, ми колись отримаємо назад наше авто, сер?