Останній підозрюваний теж швидко розколовся. Справа була в тому, що він зовсім не самотній — у нього є дружина в Брайтоні. А ще в Соліхаллі, Бірмінгемі, Кочестері, Ньюбері та Ексетері. Усі п'ять жінок того ж дня надали сертифікати про одруження. Цього теж відправили до в'язниці, і згодом на нього чекав суд.

Увесь цей час Ґодліман ночував у себе в кабінеті. Пошук тривав.

Бристоль, залізнична станція Темпл Мідс.

— Доброго ранку, міс. Чи не могли б ви проглянути ці знімки, будь ласка?

— Дівчата! Тут бобі[43] — він хоче показати нам свої фотографії!

— Нумо, міс, я ж серйозно. Просто скажіть: бачили ви його чи ні?

— Ой, який красунчик! Якби я тільки його бачила!

— Ви б так не казали, якби знали, що він накоїв. Будь ласка, покличте інших теж подивитися.

— Ніколи не бачила.

— Я теж ні.

— І я.

— Ні, не бачила, ні.

— Коли упіймаєте його, спитайте, чи не хоче він познайомитися з гарненькою дівчиною з Бристоля, добре?

— Дівчата, ну ви просто... Якщо вам дали штани і ви працюєте носильниками — це не означає, що треба поводитися, як мужики.

Вуліч, пором.

— Паскудний сьогодні день, еге ж?

— Доброго ранку, капітане. У морі, мабуть, ще гірше.

— Чим можу бути вам корисний? Ви ж не переправлятися через річку сюди прийшли?

— Я б хотів, щоб ви поглянули на це фото, капітане.

— Зачекайте-но, я візьму окуляри. Ні-ні, не хвилюйтеся, для навігації мого зору вистачає. А ось для того, щоб розгледіти щось зблизька, мені потрібні окуляри. Так-так...

— Як думаєте, бачили його колись?

— Пробачте, констеблю, ніколи.

— Ну, якщо побачите, то повідомте, будь ласка.

— Звичайно.

— Гарного вам плавання.

Лондон, Лік-стрит, 35, район Е1.

— Сержанте Райлі! Рада вас бачити!

— Пробач, Мейбл, що я так зненацька. Хто у вас тут зараз живе?

— Поважні люди, сержанте. Ви ж мене знаєте.

— Добре-добре. Але я ось чому прийшов: один із ваших поважних гостей випадково не переховується від армії?

— І давно ти займаєшся пошуками тих, хто ухиляється від служби?

— Ні-ні, я цим не займаюся. Я шукаю злочинця, але тобі він міг сказати, що ухиляється від армії.

— Слухай, Джеку. Якщо я скажу, що тут немає нікого, кого б я не знала, як саму себе, ти припиниш мені набридати?

— Чого б це я тобі вірив на слово?

— Згадай 1936 рік.

— Ти тоді була красивішою.

— Ти теж не молодшаєш.

— Ну гаразд. Але поглянь на фото. Якщо цей чоловік тут з'явиться, відразу повідомляй мені, добре?

— Обіцяю.

— Тільки відразу, чуєш?

— Добре-добре.

— Мейбл... Він зарізав жінку твого віку. Просто, щоб ти знала.

— Дякую.

— Ну, бувай.

— Бережи себе, Джекі.

Кафе «У Білла», шосе А-30, поблизу Багшота.

— Білле, чаю, будь ласка. Дві ложечки цукру.

— Доброго ранку, констеблю Пірсоне. Паскудна погода, еге ж?

— А що там таке на тарілці, Білле? Камінці з Портсмута, чи що?

— Булочки з маслом, як ви бачите.

— А, ну якщо так, то давай дві. Так, хлопці! Якщо хтось хоче, щоб його вантажівку перетрусили з низу до верху, нехай зараз виходить із зали! Так, добре. А тепер, будь ласка, подивіться на ось цю фотографію.

— А навіщо ви його шукаєте, констеблю? Невже їхав на велосипеді без фари?

— Гаррі, передавай фотографію по колу. Я хочу, щоб усі подивилися. Хлопці, ніхто його випадково не підвозив?

— Я — ні.

— Ні, я теж ні.

— Пробачте, констеблю...

— Ніколи його не бачив.

— Дякую, хлопці. Ну, якщо раптом побачите його, повідомляйте. Бувайте!

— Пробачте, констеблю.

— Так, Білле?

— Ви не розплатилися за булочки.

— Вважайте, що я конфіскував їх як речові докази.

Заправна станція Сметвіка, Карлайл.

— Доброго ранку, місіс. Можна вас на хвилиночку?

— Так-так, офіцере. Зараз тільки відпущу цього джентльмена. Сер, дванадцять фунтів шість пенсів. Дякую, до побачення.

— Як ідуть справи?

— Кепсько, як завжди. Чим можу допомогти?

— А можна, ми на хвилинку зайдемо всередину?

— Так, заходьте. Слухаю.

— Гляньте, будь ласка, на ось це фото і скажіть, чи не купував цей чоловік у вас нещодавно пальне?

— О, ну зараз такі часи, що це буде неважко. Клієнтів уже не те, що раніше. Давайте... А ви знаєте, він таки був у мене!

— Коли?

— Позавчора, вранці.

— Ви впевнені?

— Ну, він зараз старший, ніж на цьому фото, але так, я впевнена. Це він.

— На якій машині він приїхав?

— На сірій. Я не надто добре розбираюсь у марках. Узагалі-то це заправка мого чоловіка, але він на флоті зараз.

— Хоча б як вона виглядала? Спортивна? Чи може лімузин?

— Стара така машина. Верх із брезенту, піднімається. На два місця. Виглядає дещо спортивною. А ще має каністру біля підніжки — я заливала в неї пальне.

— А одяг його не пригадаєте?

— Ой, та ні... Наче якась робоча одіж.

— Високий?

— Так, вищий, ніж ви.

— Точно він! У вас тут є телефон?

Вільяму Дункану було двадцять п'ять років. Здоров'я в нього було пречудове, зріст досягав п'яти футів десяти дюймів, а вага — ста п'ятдесяти фунтів. Завдяки життю на свіжому повітрі, відсутності потягу до тютюну, алкоголю та нічних гулянок, стан його навряд чи міг погіршитися. Та все ж хлопець був не в армії.

Він був звичайнісінькою дитиною — ну, може, трохи розумово відставав від однолітків. Але у віці восьми років його мозок зовсім припинив розвиватися. Не було ніякої травми — принаймні ніхто про це не казав. Жодного логічного пояснення цього феномена. Однак пройшло ще кілька років, перш ніж люди помітили проблему. У віці десяти років Вільям був просто не такий розумний, як інші діти. У дванадцять — дещо дурніший. У п'ятнадцять уже стало зрозуміло, що він пришелепуватий, а у вісімнадцять його почали звати Віллі-дупель.

Батьки хлопця належали до таємничого релігійного угруповання фундаменталістів, членам якого було заборонено одружуватися з кимось, хто ходив до іншої церкви (оскільки група була нечисленна, то, можливо, саме це й могло пояснити слабоумство хлопця). Звісно ж, батьки відчайдушно молилися за нього та навіть відвезли до спеціаліста в Стерлінг. Лікар літнього віку протестував Віллі та, дивлячись на батьків понад своїми золотими окулярами-половинками, повідомив, що розумовий розвиток хлопця зупинився приблизно на рівні восьмирічної дитини і що їхній син ніколи вже не виросте. Батьки продовжили молотися, підозрюючи, що таке випробовування послав їм Господь, та чекали зустрічі з уже здоровим Віллі в раю. Проте молитви ніяк не позбавляли хлопця від необхідності працювати.

Що може робити восьмирічна дитина? Наприклад, пасти корів. От Віллі-дупель і став чабаном.

Випасаючи своє стадо, хлопець побачив машину. Спочатку він подумав, що там коханці. Про них він знав. Тобто знав, що бувають коханці й що в темних місцях на кшталт кущів, кінотеатрів чи гаїв вони роблять одне з одним речі, про які не можна говорити. А ще юнак знав, що обговорювати це взагалі не можна, тому Віллі швидко прогнав корів повз кущ, за яким стояв двомісний «Морріс Коулі» 1924-го року (про машини він знав багато, як і будь-який восьмирічний хлопець). Тож доклав максимум зусиль, щоб не дивитися, що там усередині, — щоб не побачити гріха.

Віллі відігнав своє невеличке стадо в корівник на доїння, а сам побіг додому, оминаючи машину десятою дорогою. Юнак повечеряв, старанно прочитав батькові розділ з книги Левіт і пішов спати й дивитися сни про коханців.

Наступного вечора машина була досі там.

Незважаючи на всю свою невинність, Віллі знав, що не можуть коханці робити оту штуку двадцять чотири години поспіль. Тому хлопець підійшов і зазирнув у машину. Там нікого не було. Земля під капотом була чорна від мастила, і Віллі спало на думку інше пояснення: авто зламалося і водій його тут покинув. Юнака не здивувало те, що машина була захована в кущах. Того ж вечора він сказав фермерові в корівнику про свою знахідку: