Почувся голос Генрі:

— Доброго ранку.

Джо витяг із рота палець:

— Доброго ранку, — привітався малий і вийшов зі спальні.

— Чорт забирай, — мовила Люсі.

Генрі опустив своє обличчя на один рівень з її й поцілував губи Люсі. Рука наполегливо лягла їй поміж ніг.

— Та заради ж Бога, припини! — відштовхнула вона його.

— Чому?

— Джо нас бачив!

— Ну то й що?

— А ти не помітив, що він уже достатньо дорослий, щоб розмовляти? Девід рано чи пізно про все дізнається! Що мені тепер робити?

— А яка різниця дізнається Девід чи ні?

— Велика!

— Не розумію. Він погано до тебе ставився, і це цілком природні наслідки його поведінки. Ти ні в чому не винна.

Люсі раптом згадала, що Генрі не має жодного уявлення про складну систему обов'язків і зобов'язань, що складає подружнє життя.

— Усе не так просто.

Вона підвелася з ліжка й зникла у своїй спальні, де одягла білизну, штани та светр. Потім Люсі згадала, що треба знайти одяг для Генрі — вийняла з шафі білизну та шкарпетки Девіда, в'язану сорочку, светр без горла, а також останню пару старих штанів, які залишилися необрізаними. Джо спостерігав за всім цим.

Фабер пішов у ванну голитися — жінка з одягом у руках підійшла й гукнула:

— Я покладу тобі одяг на ліжку.

Після цього Люсі заходилася поратися на кухні: розпалила плиту й поставила грітися каструлю з водою — на сніданок можна зварити яйця. Там же, на кухні, жінка вмила, причесала малого й допомогла йому одягтися.

— Щось ти якийсь тихий сьогодні, — зауважила вона. Джо не відповів.

Фабер спустився і сів за стіл так природньо, ніби роками тут жив. Люсі стало якось моторошно через Девідів одяг на ньому. Вона поставила перед ним тарілку з тостами та яйцями.

— А тато що, помер? — раптом спитав Джо.

Генрі кинув на хлопця зацікавлений погляд, але нічого не відповів.

— Не кажи дурниць, Джо. Він залишився ночувати в Тома.

Джо проігнорував це пояснення й пильно глянув в очі Фабера:

— Ви взяли татів одяг, узяли маму — то що, ви тепер мій тато?

— Вустами немовляти... — пробубоніла Люсі.

— А ти хіба не бачив, що сталося з моїм одягом учора? — спитав Генрі замість відповіді.

Джо кивнув.

— Ну ось. Тому мені довелося позичити одяг у твого тата. Коли я куплю собі новий, я все поверну.

— І маму повернете?

— Ну звичайно ж.

— Джо, їж своє яйце, — урвала Люсі.

Малий почав уважно чистити яйце, вочевидь, вдоволений відповіддю. Люсі глянула у вікно:

— Мабуть, човен сьогодні не прийде.

— Тебе це тішить?

— Навіть не знаю.

Їсти Люсі не хотілося. Вона сіла за стіл із чашкою чаю. Поснідавши, Джо побіг нагору гратися, а Фабер почав складати брудний посуду раковину.

— Ти боїшся, що Девід може підняти на тебе руку?

Вона заперечно похитала головою.

— Тобі не варто про нього думати, — продовжував він. — Ти однаково хотіла піти від нього. Чого тебе так хвилює, дізнається він чи ні?

— Він мій чоловік. Це не порожнє слово, розумієш? І його поведінка... і те, яким він був мені чоловіком... це все одно не дає мені права його принижувати.

— Думаю, це дає тобі право не турбуватися, принижує це його чи ні.

— Це неможливо пояснити. Просто я так відчуваю.

Фабер підняв руки, наче збирається здатися.

— Ну все, все. Я тоді поїду до Тома й запитаю, чи не збирається твій чоловік повертатися. Де мої чоботи?

— У вітальні. Я принесу тобі куртку.

Люсі піднялася нагору й знайшла в шафі куртку Девіда для їзди верхи — дуже елегантний приталений жакет із сіро-зеленого твіду з косими кишенями. На ліктях вже давно були шкіряні латки — такий одяг треба берегти. Унизу Фабер обережно взував поранену праву ногу в чобіт. Люсі нахилилася, щоб йому допомогти.

— Набряк майже спав, — зауважила вона.

— А болить так само.

Правий чобіт агент вирішив не зав'язувати і спробував обережно наступити на ногу.

— Наче нічого, — сказав він.

Люсі простягла йому куртку. Фаберу було тісно в плечах.

— Пробач, плащів більше немає.

— Тоді доведеться змокнути, — він притис Люсі до себе і поцілував. Вона на мить міцно його обійняла.

— Тільки кермуй сьогодні обережніше, добре?

Він усміхнувся, кивнув і знову її поцілував, а потім зник за дверима. У вікно Люсі бачила, як він дошкутильгав до сараю, зайшов усередину, завів джип, виїхав і зник за завісою дощу. Жінку охопило якесь полегшення й порожнеча.

Люсі заходилася прибирати будинок, але їй доводилося примушувати себе це робити. У душу пробрався якийсь неспокій. Голову займали думки про подальше життя, колами крутилися якісь уже багато разів обдумані «за» та «проти». Будиночок більше не був затишним, він став тісним — Люсі потерпала від клаустрофобії. Десь там, зовсім поруч, великий світ — світ війни й героїзму, кольорів і пристрастей, світ людей — мільйонів людей. Вона хотіла туди, у натовп. Хотіла знайомитися з новими обличчями, відвідувати нові міста, слухати музику. Збиралася послухати радіо, але передавали лише новини, які тільки посилювали відчуття ізоляції. Казали щось про битву в Італії, послаблення економії харчування, вбивцю зі стилетом у Лондоні, промову Рузвельта. Далі почали передавати органний концерт Сенді Макферсона, й Люсі вимкнула приймач. Новини якось проходили повз неї, бо вона зовсім не відчувала себе частиною того світу.

Хотілося волати від відчаю.

Не важливо, яка там погода, — треба негайно вийти з дому. Далеко тут не втечеш — це швидше символічний вихід, бо насправді в'язницею були не кам'яні стіни будинку. Однак це краще, ніж ніяк. Джо непросто було відірвати від його гри й переконати вдягтися у водонепроникний плащ.

— Куди ми? — питав він.

— Підемо подивитися, чи не йде човен.

— Та ти ж казала, що сьогодні човен не прийде.

— Ну а як прийде? Ходімо.

Вони обоє одягли жовті капелюхи й міцно зав'язали їх, щоб не здуло вітром. І не дарма: варто було відчинити двері, як потік повітря завдав першого удару, майже збиваючи Люсі з ніг. Уже за мить її обличчя було абсолютно мокре, а волосся вибилося з-під капелюха та впало на плечі. Джо радісно скрикнув і стрибнув у калюжу.

Змагаючись з вітром, вони пройшли вздовж прірви до початку містка. Унизу велетенські хвилі Північного моря розбивалися на бризки об скелі та пляж. Шторм приніс неймовірну кількість водоростей із незнаних глибин і викинув їх на пісок. Невтомний ритм хвиль зачаровував. Люсі часто приходила сюди із Джо — їм обом подобалося просто сидіти та спостерігати за цим видовищем. Іноді було навіть важко сказати, скільки часу вони ось так проводили.

Але цього разу гіпнотичне накочування хвиль швидко розсіяв якийсь спалах кольору в воді. Він був такий крихітний і так швидко зник у бурунах, що Люсі навіть завагалася, чи дійсно вона щось бачила. Якусь мить жінка продовжувала вдивлятися в загрозливі хвилі, але більше нічого не помічала. Її погляд поступово привернула маленька пристань, де хвиля лишила якісь уламки та сміття — тільки для того, щоб їх знову змило наступною хвилею. Зазвичай у перший день після шторму Люсі з Джо ходили на пляж, щоб пошукати скарбів, які викидало море. Іноді це були камінці дивовижних кольорів, іноді — химерні цурпалки, велетенські мушлі чи перекручені шматочки металу.

Раптом у хвилях знову спалахнуло щось кольорове — набагато ближче та довше. Воно залишалося на поверхні протягом кількох секунд. Яскраво-жовтий колір — як їхні штормові плащі. Люсі пильно вдивлялася в жовту пляму крізь завісу дощу, але скоро хвилі знову її проковтнули і жінка не встигла розгледіти форму невідомого об'єкта. За якийсь час течія піднесла предмет ближче — море все викидало на берег рано чи пізно, наче непотріб із кишень. Предмет і дійсно виявився плащем: його вдалося детально розгледіти, коли він втретє з'явився на поверхні води. «Учора Генрі повернувся без плаща. Як же той опинився в морі?» — подумала Люсі. Раптом наступна хвиля підняла плащ і жбурнула його на пірс. «Ні, це не плащ Генрі, бо власник цього плаща й досі в ньому», — скрик жаху потонув у гулі вітру. Навіть Люсі його не почула. Хто ж це такий? Звідки він? Невже ще чийсь човен затонув?