Бабуся, що працювала чи то на рецепції, чи прибирала сервісний центр, дивилась на нас з сумішшю осуду й жалю. Осуду до нас із Норманом, жалю до безневинної поки що Кори.

– Вам хоч є, де зупинитися? – видихнула вона, коли жваві хлопці з сервісного центру оголосили, що роботу вони закінчать лише завтра.

Зупинитися в цьому селі в нас не було де, але ми мали твердий намір знайти якийсь гест-хауз домашнього типу. Бабуся знову осудливо похитала головою – ніхто зі співробітників про готелі неподалік не чув – і простягнула мені папірець з її домашньою адресою й телефоном. Це було так зворушливо, що я ледь не заплакала. Але в цю ж мить пельку розтулила Кора, а з нею тягатися мені зась.

Так ми й нипали околицями, шукаючи омріяний крихітний готельчик, де можна б було пити гарячий чай, укотре дивуючись розбитому стереотипу про західноєвропейську відчуженість. Немовлята – універсальна валюта, казали ми, купує будь-які серця. Чи, може, то нам виключно співчутлива бабуня трапилась. Хоча насправді не уявляли собі, як би то ми тисли на дзвінок її хатинки і казали: «О, то ми до вас спати прийшли. А їсти є шо?»

Все, що нагадувало готелі, було окуповано дальнобійниками. Єдиним доступним спальним місцем виявився абсолютно безіндивідуальний, довжелезний, матрицеподібний бізнес-готель з підозріло точною ціною за номер – 111 євро. Що ж, слава чотирьом зіркам – в номерах є електрочайники.

На другий день машину нам віддали зі словами, що поняття не мають, у чому проблема. Перевантажили бортовий комп’ютер, поміняли якісь дрібнички, взяли гроші й відпустили з Богом. Нам все ще вперто хотілось до Атлантичного узбережжя Франції.

Так як від соски Кора відмовлялася, а її ґвалт із заднього сидіння змушував волосся на наших головах танцювати віденський вальс, Норман вигадав кризове рішення. Давав Корі в рота… свій палець. І дитина замовкала, задоволено його посмоктуючи. Варто сказати, що від моїх пальців (усіх калібрів) бебі відмовлялося. Вже й не знаю, які природою цицьки передбачені, але тонкі пальці в ролі сосок щось зовсім не комільфо.

В обід того ж дня доїхали до Нормандії. Мон-Сен-Мішель у пам’яті моїй закарбувався замогильним голосом диктора лінгафонного кабінету на факультеті французької мови. А ще тим, що хто не встиг, той вже хіба в сраку на праздники поїде – вода оточує місто-пагорб, перетворюючи його на місто-острів. І там, де щойно паслися корови, тепер пасуться бички. В сенсі рибки.

Ну, те, що це знаменита туристична атракція, я знала, і до платної парковки морально готова була. Але того, що від Великої Землі до острівної гори вів міст, пам’ять моя не зафіксувала. Я навіть образилася трохи, що доведеться пішки сунути до міської брами, а не на гіпотетичному надувному човні. (Гіпотетичному, бо в багажник він ну ніяк би не вліз, навіть здутий і стиснутий). Зате крихітці Корі було байдуже, як транспортуватися. Однаково вона собі їхала на мені, в рюкзаці-переносці з малопристойною назвою Manduca, подібному на бронежилет інкасатора. Недаремно ж батьки на своє дитятко кажуть «ти ж моє сокровіще». До речі, моя барселонська вчителька йоги для вагітних казала, що для майбутнього характеру дитини, зокрема, для її відчуття відповідальності, значно корисніше носити дитину на пузі, ніж катати у візку. Мовляв, у переносці вони не настільки ліниві, бо рухаються разом із мамою, а не розвалюються пляцками на колесах.

Шкода, що Кора все проспала. І закамарки старого монастиря, і захований між мурами садок, і вгодованих, як з енциклопедії, нормандських корів на ідеально зеленій траві, і сидр брют. Прокинулася аж у Бретані.

Тоді я жила в університетської подруги в містечку Пор-Луї. До неї та її двох дітей ми, власне, і їхали в гості. Щоправда, дещо не розраховували на реакцію її чоловіка-католика на наші пересувні буддійські реліквії – книги, свічечки, гімалайські камінці. «Це у вас шо? – запитав толерантний європеєць. – Сувенірний магазин?»

Я відреагувала на це, як на жарт, і навіть спробувала поділитися з подругою. На що вона несподівано порадила взагалі бути вдячною за те, що він нас не викинув з хати. Розвели тут, мовляв, мракобєсіє. Ще би пентаграм понавішували. Поважати треба чужу культуру, коли ти в гостях! Тим паче, додала вона, готель коло моря обійшовся б нам значно дорожче, ніж щоденна покупка їжі для всієї нашої та їхньої родини… Що ж, я попросила вибачення. І вкотре подумки надавала собі підсрачників за те, що дідько смикнув мене прийняти це запрошення, та ще й залишитися на десять днів замість п’яти, як ми планували. Але ж подруга так припрошувала лишитися, так добре пахла риба на ранковому базарі в порту, так гарно ходилося по несезонні вустриці і кидалося їх у воду, що змішувалася з заходом сонця…

Подруга, зі сльозами на очах сварячись зі мною за те, що в її хаті з нашим приходом запанував бардак, ніяк не хотіла бачити, що то її діти стрибають нашим ліжком взуті. А я, і так не найбільш анальний типажик, зі свіжою дитиною на руках, з усіма її висипками, алергійками, животиками тощо і справді не могла тримати в її домі красу і затишок…

Звісно ж, я нікого не демонізую. Навіть толерантного до чужого мракобісся чоловіка моєї подруги, що кілька років по тому приводитиме до неї священика, би той вигнав із жінки демона лесбійства. І саму подругу, котра давала всі можливі дозволи на використання історій її подвійного життя у книгах, а відтак перестала спілкуватися зі мною через просту згадку про неї у глянцевій статті (формулювання «одна моя лесбійська подруга» здалося їй палевним, так, наче в мене в принципі одна подруга, і то – вона…).

Мені трохи шкода, що люди, з якими було колись добре (у сенсі дружби, не одностатевої любові), зникають із наших життів. Але ж так з усім у житті – речі не лишаються незмінними. У цьому випадку ця мати двох дітей під тиском суспільства таки вирішила «виправитися», а це не могло не результувати у відштовхування тих, хто знав її колишню: бунтарку, свободолюбиву, не таку, як всі.

Наш час із людьми, котрі колись були дорогі серцю, попри всі побутові непорозуміння, можна деколи переглядати, як фотографії чи коротенькі фільми. Однаково ж не завжди виходить жити тут і тепер. Ми чимось паримося, щось плануємо, згадуємо, як щось пішло «не так», і що би було, якби. Так от. Якщо вже однаково розбазарювати час життя, то ліпше занурювати себе в минулий стан щастя, пригоди, адреналіну, інтенсивного споглядання листівок минулої дійсності. Це наче казати «дякую».

Пам’ятаю, як ми вперше взяли Корі бебіситера. Тлусту велику бретонську 18-річну тінейджерку на ім’я Майва. Подруга, ясне діло, називала її Мойвою, користуючись непопулярністю слов’янських мов у далеких французьких провінціях. Хоча Мойва з її шістьма євро за годину була далеко не найгіршим варіантом з огляду на те, що траплялися подрузі хатні робітниці, котрі спершу вчили її жити й прибирати, а потім і взагалі відкрито виказували своє обурення з приводу того, що їх, вроджених француженок, агенція посилає прибирати в домі якоїсь fille de l’Est, дівчини зі Сходу.

Fille de l’Est особливо на них не ображалася, однак пильнувала, аби тітки таки виконували ту роботу, для якої їх викликали. Бо всі ласі готувати їсти чи чистити рибу замість мити підлогу й туалети.

Отже, Мойва. У віці одного місяця Кора отримала першого в своєму житті найнятого працівника, та ще й француза. Були б ми москалями, то дзвонили б родичам і гордо заявляли, що повернули суспільству ісконниє традіциї. Атож ні. Шпаровито, по-україноамериканськи, стали рахувати, що 30 євро – це п’ять годин свободи й поїздка до океану з холодним rośe, саморобним карпачо з ранкового тунця й лосося і хрумким багетом `a la tradition.

Щоправда, за законом жанру тут же вперіщив зимний дощ, на всіх була одна парасоля, а телефон моєї подруги що дві хвилини (і це не метафора) блимав СМС-повідомленнями Майви: «Вона плаче», «Вона все ще плаче», «Вона все одно плаче». Подруга передзвонила й накричала на неї: мовляв, роби щось, погойдай її, поноси, дай водички чи молочка, заспівай, а не знось дах бідолашним батькам, вони тобі платять не за муки сумління. Не допомогло.