Мені чогось розходилося на тому, щоби дитина народилася в якомусь нестандартному місці. Я, звісно, все життя гордо позначаю своє місце народження: Черкаси. Особливо тішить оголошувати його тоді, коли на мене тикають пальцем і гундосять: «Понаехали тут бандеровцы, учат нас родину любить!» Але – і не останнім пунктом тут стало питання зайвого приводу відправитися в подорож – дитині захотілося чогось іншого, не Києва. Крім того, я панічно боюся пострадянських лікарень із їх несвободою й репресивною машиною. Навіть коли у вас інтелігентний лікар і прикормлені медсестри, завжди є шанс, що мимо проходитиме якась неприкормлена медсестра чи злюща санітарка, що з задоволенням наплює у вашу ніжну, розхитану гормональними коливаннями душу. Приватні ж лікарні в Києві коштують стільки, що дешевше в Америку злітати народити.

Норман, майбутній тато, до мене прислухався – йому теж подобалася ідея поїздки чи то в Люксембург, чи в Ліхтенштайн, аби лиш я не нила про те, що ми так і не купили будиночок моєї мрії і нам особливо нікуди вертатися. Пріоритетом у мене в житті дуже часто є гори – тому між Люксембургом і Ліхтенштайном вибрали другий. Крихітне князівство, ідеальне місце для з’яви на світ крихітної принцеси.

Моя подруга Леся з Мюнхена видзвонила єдиний місцевий шпиталь, випитала все щодо цін і термінів. Почуте нас влаштовувало. Вже точно й не пригадаю, але виходило десь в ту суму, яку б ми заплатили лікарю й акушеркам за прості пологи в державній, теоретично безкоштовній лікарні.

Плюс крихітного кабріолета з жорстким дахом – велетенський багажник, у котрий той дах мусить складатися. А коли не мусить, то в багажник влазить ціла купа всякої всячини – то ми її і напхали. І сіли в цей мій холостяцький «Пежо-206 СС» на прізвисько «Машина-Білочка», і подалися світ за очі в той Ліхтенштайн, де ще ніколи не були і про який мало що знали.

І так як часу до пологів лишалося ще більше місяця, а друзів по Європі багато, ми вирішили по дорозі до всіх заїхати. До польських альпіністів у Торунь, до Сергія Жадана у Берлін, до подруги дитинства в Мюнхен, до двоюрідного брата в Ляйпхайм. Всі вони радо відчиняли нам двері своїх помешкань – то був прекрасний час бранчів, вечерь, пікніків, музеїв, прогулянок і пізніх розмов за кухонними столами. А потім, в районі Швейцарії і Ліхтенштайну, що йшов за нею, друзі скінчилися. Робити нічого – довелося насолоджуватися компанією один одного.

Білява дівка з отакенним пузом, що живе в наметі, – просто персонаж для Тарантіно чи іншого режисера, що надихається буднями вайт-трешу. Правда, мені для колориту бракувало трейлера. А то навіть кемпінг у Ліхтенштайні особливо дороговалютний – через близькість до Швейцарії, вочевидь, – цілих двадцять євро замість стандартних десяти за машину й намет. Ну але коли ще я поживу серед красивих Альп? (Рівно через рік, сказали б Альпи, якби я могла чути їх передбачення майбутнього, але вони загадково промовчали.) До того ж на готелі особливо тратитися не хотілося – попереду могла чекати купа непередбачуваних витрат. Гроші чоловікові я чесно берегла, чемна дівчинка, пильніше за свої власні. Знати б, що колись він назве мою заощадливість тупою жадністю, то тринькала б усе наліво і направо.

Не зовсім оптимістично, певно, зате правдиво. Десь писалося ж у блондиночних журналах про те, що чим більше на тебе чоловік витрачає, тим більше по факту любить. Як інвестицію типу. А я, ідіотка, в це не вірила. В результаті отримала парадоксальне звинувачення в тому, що тринькала його гроші. Ну, всяке буває. Головне – лишитися чесною з самою собою. Наміри мої були чистими, почуття щирими, а ночування в наметі бажаним. Я взагалі рідко коли йду на компроміси з совістю.

Моєю вагітною фішкою було максимум руху. Кора в моєму животі підіймалася й до верхівки льодовика по стежечці, і гуляла альпійськими луками, і дерлася по скелях за два тижні до свого народження у Ліхтенштайні. Князівство це, звичайно, іграшкове. А от ціни на звичайні речі (капучіно по 5 євро) здалися трохи гротескними. Я вже й не пам’ятаю, чи був у Ліхтенштайні якийсь великий супермаркет – за їжею ми їздили через Швейцарію до Австрії, там було все більш-менш по-людськи. І спершу Машину-Білочку ще спиняли на всіх тих кордонах, а після енного разу перетину («Ой, ми каву не купили, треба вертатися!») вже махнули рукою і пускали просто так. До Ліхтенштайна, як і до Швейцарії, до речі, пускають із простою шенгенською візою, якщо ми, українці, не видаємося прикордоннику підозрілими.

Лікарня сподобалася мені: з вікон видно Альпи й князівський палац, на стінах – фотки зморщених новонароджених дітей як засіб психологічного захисту матері при першому погляді на свого нащадка: «Фух, моє не таке вже й страшне!»

І все було би добре – і пейзаж, і персонал, що частково говорив французькою, і супермаркет в Австрії, і навіть те, що тут надто цивілізовані гори з їх акуратно огородженими стежинками й ідеально чистими коровами – але ніде не було житла. Бомжацька карма нас догнала. Ми вже дві чи три ночі жили у кемпінгу, і моє біляве волосся почало відстоювати свої законні права: хочу в готель чи до апартаментів. І як на зло, тут сезон – всі готелі й шале зайняті. Куди ми тільки не дзвонили! А нам же треба мінімум на півтора місяці – два тижні до пологів і бодай місяць після. Найближчий доступний готель був по сто з лишнім євро в тому ж алхімічному австрійському містечку Фельдкірх, де й супермаркет. Помножте цю суму на сорок п’ять і прикиньте собі перспективу проживання з новонародженим немовлям у готелі, де немає ні власної кухні, ні толком де розвернутися, то стане сумно і страшно.

Ми спробували останню надію: якесь там шале в Ліхтенштайні просто під лижним підйомником за півтори тисячі на місяць. І тут, на підйомі явно крутішому за 60 градусів, тупо відмовилася їхати Машина-Білочка. Запихтіла, закоптила і сказала: «Ні, з мене досить. Валимо звідси. Щодня я ці підйоми-спуски-серпантини долати не збираюся».

Ну а я більше не збиралася ночувати в наметі. Живіт, знаєте, заважав спати на твердій землі – вже й спеціальна подушка для вагітних мало помагала. Тому, поставивши на прощання в паспорті сувенірний ліхтенштайнський штамп про перебування й купивши собі до колекції кілька пляшок вина з князівських погребів, ми хутенько чкурнули на схід Німеччини.

Так чи інакше, у всіх нас завжди є план «Б». А якщо нема, то дуже швидко з’являється. (Я, може, особа й розтелепана, проте ж українка – завчасно встигаю напрягти іще когось, взнати про ще щось, що потім може стати в пригоді.) Отак-от ми не просто через Берлін їхали, а з користю: з людьми завдяки тодішньому аташе з питань культури познайомилися, у клініки позаходили, повзнавали ціни. Та сама знаменита «Шаріте», де радистка Кет у фільмі «мамочка» російською кричала, за цінами така собі – 3–5 тисяч євро навскидочку.

Зате її антропософське відділення (типу для помішаних на природньому й органічному молодих батьків), де народжувало багато знайомих мого знайомого командира німецького спецназу (так-так, вони бувають ледь не хіпі там), обіцяло витрати в районі двох тисяч. «Хавельхьое» клініка називається. Ледь трохи за Берліном, у сосновому лісі. Нічо так, вирішили ми, прийшовши туди вперше знічев’я на УЗІ, на лікарню схоже мало – скоріше, на якийсь дитячий табір, навіть совком наївним війнуло. Східна Німеччина є Східна Німеччина, мене тут теж колись зробили мої батьки-студенти за обміном. От тільки гір нема, зітхнули тоді ми і попрямували в Ліхтенштайн.

І ось тепер – не зовсім переможне, але повернення. Знайома акторка-лесбійка здала нам свою квартиру за 800 євро на місяць (криваві гроші, як вже потім з’ясувалося, але однаково ніщо порівняно з мінімальною ціною 1500 в Ліхтенштайні чи в сусідньому з ним австрійському селі). З усіма тими боа, жабо, блискітками, старими афішами, платівками, книгами й антикварними меблями. Атмосферно і доволі запилюжено, як на свіжоспечену нервову маму. Скільки разів я змушувала бідного Нормана пилососити й влаштовувати вологе прибирання – це притому, що всі речі акторки я акуратно накрила пластиком, – зараз і згадати страшно. Видно, тоді я йому й привила стійку ненависть до цього діла на все подальше життя.