Якщо ж адекватних знайомих у доступі нема, а мама (няня, чоловік) каже, що це все в дитини через те, що то ви психовані, чемно подякуйте – бажано без тілесних ушкоджень, – закрийтеся в кімнаті і спитайте в мудрого Гугла. А ще ліпше в коменти на мамських форумах зайдіть. Там вам про такий сраний ужас розкажуть і з приводу дитячої поведінки, і з реакції мамаш на неї, що ваша дитина здасться вам найнормальнішою на світі, а ви самі собі вінцем здорового глузду.

Терпіння ж у нас всіх приходить тільки з досвідом – саме з досвідом, а не з віком. Це трохи чос, що чим старші батьки, коли вирішують заводити дитину, тим вони до неї спокійніші. Не з моїм темпераментом, це точно. Я просто побачила, що репетувати на дитину у відповідь на її репет просто помножить ваші децибели на два. Пряма протидія неприємній вам дії рівно нічого не дасть (здається, десь так у айкідо). Треба діяти хитро, а не силою.

Сьогодні он дві мої горпини хором репетували, щоби я конче обох разом взяла на ручки. Всі мої вмовляння з приводу того, що разом вони важать майже так само, як я – а я ж не мураха, аби тягти на собі вагу, в двадцятеро більшу за мою власну, – самі розумієте, нічого не дали. Прийомчик «я понесу вас по черзі» провалився. «Давайте візьмемо маму разом за ручки і підемо в дім» теж зустріте було масовим протестом.

Сумарне ревіння вже глушило шум сусідської циркулярки – мені вже звідси було видно, як у робочих почали нервово смикатися очка. І тут мені прийшло в голову спонтанне: увімкнути на телефоні відеозапис пісеньки з Кориного новорічного ранку, котрий вони так люблять. Оте саме злогребуче, вісімсот мільйонів разів уже прослухане «Круг ялиночки підем, хороводи поведем», де ні автора тексту, ні виховательок не знітили чомусь форми дієслів «підем» і «поведем», а моїх дітей абсолютно влаштовує слово «хоговохи», яке вони чують замість хороводів і співають з чистою голландсько-івритською вимовою.

Так чи інакше, діти, як ті щурі за Нільсом в мультику, пішли за своєю пісенькою прямісінько до хати.

Бо ж усі на світі людські скандали відбуваються за одним і тим самим, тисячоліттями накатаним сценарієм. «Я тобі слово – ти мені два!» – не раз кричала на вас ваша мама. Ну і так воно у нас пішло-поїхало, у людей, все це давним-давно описала трансакційна психологія. Вона ж радить вибивати табуретку з-під ніг накатаного сценарію в надзвичайно тупий, але дієвий спосіб – сказати щось несподіване, щось таке, що задіє здоровий глузд людини.

От б’є вас ваша мати березовим прутом із приводу того, що у всіх діти як діти, а в тебе досі нема квартири в кредиті, а ви: «Мамо, ти так чудово борщ вариш! А капусту коли кидаєш – до картоплі чи після?» Мама вирішить, що ви повний ідіот, спитати з вас нічого і що вже виросло, то виросло. Зате відчепиться.

Те саме з вашими власними дітьми. Вимагає воно, хоч ти усрися, цукерочку, що її облизує недоступна вам чужа дівчинка, а ви їй р-раз: «Доцю, диви – НЛО полетіло!» І поки дитина буде думати, що то за слово таке з брутальних дев’яностих, її вже можна буде винести з зони ураження, зацікавивши попутно пташечками, листочками, телефоном чи телеграфом.

Легендарна французька лікар і педагог Дальто – а разом з нею викладачі на парах із педагогіки (яку я часто пропускала) – вчила нас підійматися до рівня дитячої душі. Недаремно ж діти просяться на ручки, коли їм зле, – хочуть бачити лице рідної людини. Так само можна присісти коло малюка, перебороти бажання роздерти йому пику від вуха до вуха чи відшмагати «щоби хоч само знало, чого плаче» і ввімкнути співчуття – бо воно і правда саме може не знати, чого воно плаче. Чи просто не може для себе оформити бажання, скаргу чи думку, аби до вас донести.

Спробуйте позадавати «наводящі питання». Щойно вдасться по складах сформулювати запит дитини до Всесвіту, як ви тут же його повторіть: «Так, я знаю, ти зараз дуже хочеш у басейн. І ми туди підемо». Важливо, аби була афірмація: «Трошки почекаємо і підемо». А вже ваше «трошки» може бути дуже невизначеним поняттям. Але обов’язково мусить бути оте «почекати».

У французів, згідно з Дракерман, взагалі ключове слово виховного процесу – attends (почекай). Діти повинні навчитися чекати. Люди без вихованого в дитинстві терпіння ризикують стати якщо не невдахами, то точно людьми, що страждатимуть більше за інших, варто їм буде не отримати всього й одразу.

Я от ненавиджу чекати – не навчили в дитинстві, – і ви не уявляєте, яку кількість нервів та енергії, що могла би бути застосована в значно більш конструктивному руслі, я витрачаю на багатоповерхову лайку і биття копитцем. Ну нічого, вчуся вже сама, свідомо – хоча так до кінця й не можу прийняти розтиражовану мудрість про те, що коли довго чекати на березі ріки, одного дня по ній попливуть трупи ваших ворогів.

Ну а що тут розказувати? Тварини – теж наші діти, куди вони без нас. Ми відповідальні за тих, кого приручили. І за тих, кого купили чи кого знайшли, – як у моєму випадку з Кармою, котру ще підлітком добрі людоньки вивезли в ліс і викинули в строгому нашийнику шипами досередини. Зачухане, хворе, голодне шарпейське дитя от-от ризикувало бути збитим вантажівкою чи роздерте вуличними псами.

Я взагалі не збиралася заводити собаку, пам’ятаю, і думала, що вона – щеня мастифа чи які там ще плісировані собаки бувають. Вона була така худюща на тій окружній дорозі (видно, довго лісом бігала без їжі), що мені хотілося просто її нагодувати. А відтак якось інстинктивно я прищепила карабіном ручку від сумки до її ошийника і збагнула: все, тепер це моя відповідальність. Відвівши її до моєї крихітної тоді машини, сяк-так запхавши на переднє сидіння й переконавшись, що собака миттєво там заснула, звернувшись калачиком, я зрозуміла ще одне: це буде чудовий компаньйон для подорожей.

Ну і правда, люди звикли чогось розглядати тварин як перешкоду для вільного пересування. Воно частково так – якщо ви подорожуєте літаком. Перевезти великого собаку часто коштує дорожче, ніж перевезти вас самих, я вже мовчу про карантини, щеплення, папери, купівлю переноски і стрес самої тварини, котру в довгих перельотах, як-от до Америки, взагалі відправляють вантажним рейсом із добою очікування в Лондоні. Ми на це не змогли наважитися, до речі – Карма і так травмована, перші роки жила в постійній тривозі, що її знову покинуть. Та й мучити отак тварину заради місяця вакацій сенсу нема. Хіба що переїздити назавжди, то треба вже потерпіти разок.

А от уродів, що приходять до ветеринарів із здоровою дорослою твариною і кажуть: «Усипіть її, а то я їду з країни і не можу собі уявити, шо вона буде в чужих людей», я би чесно усипляла сама. Не одного такого собаку знайома ветеринарка врятувала, пообіцявши сентиментальному господарю, що от-от це зробить, тільки їй препарат привезуть, – а відтак шукала добрі руки, щоб віддати нещасну тварину. Так у моєї куми з’явився стафордширський тер’єр, тепер загальний улюбленець дітей і неабиякий ненажера.