«Давай!» Ми перезирнулися й, оглядаючись, покралися до дерева.

Тут, звідки не візьмися, вигулькнув охоронець. Вирішив зовсім вчасно поцікавитися, як себе почуває наше немовля у слінгу під дощовиком, звідки ми приїхали і котра година. Я терпляче з ним говорила, проклинаючи факультет французької мови за те, що дав мені це таємне знання – була би я русо турісто, котрий на жодній мові, крім вєлікого й могучого, не спілкується, наш бравий охоронець хутко би втратив інтерес.

Восьмої ще не було, довелося вшитися з місця запланованого злочину і далі блукати Перапертузою, роздивляючись панорами дальніх далів з її височенних стін. І все воно якось і гарно наче, і якось надумано, штучно, кривилася я. Придумала собі якусь історію для галочки… Чи правильне місце? Чи добрий час? Звісно ж, ця напівсфера, що колись слугувала куполом фортечної церкви, і цей кам’яний престол – просто картинні. Але чи належимо цьому контекстові ми з цим немовлям, названим одночасно за іменем священної гори індуїстів і буддистів і середньовічної католицької святої? Скажи мені, га, Кайлаш Хільдегардіс? Ну або ти, Боже, дай хоч якийсь знак, будь нормальним пацаном.

І тут з велетенського вікна давньої церкви я побачила просту собі веселку. Точнісінько над тим нашим деревом посеред двору.

Я не буду розповідати вам про мої дуже інтимні відчуття від доторку Трансцендентного. Я ліпше скажу вам, що копати кам’янистий піренейський ґрунт м’якою пластиковою лопаткою дуже і дуже незручно. Навряд чи це ще коли-небудь доведеться робити американському татові моїх дітей, але цю пригоду він точно запам’ятає. Ну а Кая матиме прекрасну легенду про час свого народження, коли виросте.

Наостанок я ще символічно обмила нашу крихітку дощовою водою, що назбиралася в кам’яному жертовнику. Символічне катарське хрещення ще нікому не завадило. І хай простять мені катари мою self-made єресь.

Десь через тиждень після повернення з нашої епічної поїздки до Індії подзвонив мені знайомий і розказав, як мило він за 600 доларів злітав на Шрі-Ланку. В ці шістсот йому влізли готель, переліт і дворазове харчування. Спершу моя доморощена українська жаба спробувала сказати «ква», а потім я собі вирішила, що хоч і потринькала на свою Індію в енні рази більше (ну бо який ще ідіот купує квитки за три дні?), а все ж поставила галочку навпроти слова «Ќерала». Цей індійський штат давно був у моєму списку місць, котрі хочеться відвідати до того, як інкарнуюся в гірську козу чи, не дай Бог, циркового тюленя.

Мій американський чоловік з нами летіти одразу відмовився. Видно, ліпше за мене, романтичну, уявляв, чим то всьо пахне. Тож я, спрацьована телевізійна Горпина, зібравши в кулак зароблені влітку-восени гроші, силу волі й віру в краще, почала-таки шукати компаньйона. Як і де? Через соцмережу, звісно. Були сякі-такі бажаючі скласти мені компанію, але тих, кого я знала особисто, розглядала в першу чергу. Єдина знайома кандидатка і перемогла, бо не злякалася, озброївшись власною семирічною донькою, відправитися з нами в цей паназійський похід.

Тут нормальні люди все роблять з головою – за півроку купують квитки, за місяць ідуть по візи… В нас же квитки купилися з виряченими очима за три дні до вильоту, відтак одразу ж побіглося за візами. І тут (радійте, шукачі візової справедливості!) нам в індійському посольстві сказали таке: «Ваші візи, жіночки, готові будуть завтра. А діти у вас – американці. Так що мінімум тиждень все буде вирішуватися. Може, й більше. А-а, ну і з вас по сорок доларів, а з кожної дитини по сімдесят».

Якби в мене на голові було розкішне волосся, а не три пиндики, воно би спершу стало дибки, а потім би я його на собі рвала. А так то просто включився режим центрифуги, і я миттю напружила всіх – від дівчат, що колись працювали в індійському посольстві і знайомі зі мною були через організацію мітингу з захисту тварин, до тьоті Каті, що в посольстві наливала чай і знала, в якій годині приходить Андрій, друг знайомої моєї знайомої, котрий має вблагати консула зглянутися над нашими дітьми й не підозрювати їх у світовому тероризмі.

Настя, моя компаньйонка, залишалася при цьому спокійною. Правда, в пориві віддати посольству все і по-чесному, увіпхала індійському клерку навіть свій податковий звіт і оригінал свідоцтва про народження. Довелося потім все те шукати і виривати з м’ясом із конторських підшивочок з паперами… Хазяйновиті індуси – всьо їм пригодиться, бач.

Коротше, за допомогою карми і добрих людей все нарулилося. Викинувши на смітник істерики кілограма з півтора нервових клітин, я таки тримала в руках наші паспорти з візами. Індійський клерк, до слова, ще змусив мене робити в нотаріуса дозвіл батька дітей на їх вивіз до Індії. І, знову ж до слова, геть нікому на кордоні той дозвіл не був потрібен. Ані він, ані свідоцтво про народження, в якому вказується, що я, Карпа, мама цих двох Хансенів.

«Ваші діти – іноземні громадяни, дозволу не треба», – сказав прикордонник.

Нє, я теж проти паперової роботи, але ж таким чином я можу будь-чиїх дітей будь-куди вивезти? Бо фотки в паспортах такі, що і китайці під них заканають, і буряти, й індіанці навахо. Хіба що африканця підсунути, то треба постаратися.

Коли думаєш собі «Індія», то хоч ти в ній і був уже чотири рази, однаково першою асоціацією зринають мумбайські нетрища, делійські околиці Мейн-Базару чи просто яка-небудь електричка до Калькутти. Одним словом, загубитися там твоїй кровиночці, думаєш, раз плюнути. «Давай, – каже Настя, – зробимо їм такі жетончики, як у солдатів». (Ага, це коли солдата на шматки розірвало, то раптом шия буде ціла й можна буде ідентифікувати, де чия…) Гаразд, давай зробимо такі медальйончики. Напишемо на них імена, громадянство, домашню адресу, номери телефонів та імейли.

Настя, свята душа, на піку передпоїздкової суєти взяла ініціативу на себе.

– Слухай, – дзвонила вона через кілька годин після відвідин геніальної ідеї. – Єдине місце, де я знайшла такі медальйончики, – це зоомагазин.

– Ну шо, стильно…

– Ну да. Але тут в основному самі лише кісточки. Правда, є зі стразиками.

Крім кісточок (рожевих, зі стразиками, камуфляжних), у зоомагазині для песиків ще передбачалися сердечка і кружечки. Подумавши, я таки дала згоду на схематичне зображення головного органу кровообігу для моєї більш жіночної Каї. Для пацанки Кори могла вже підійти і кісточка, і череп, але, як на біду, ті медальйони, що зі стразами чи пофарбовані, не піддавались двосторонньому гравіруванню. Та й ті, що піддавалися, вміщували максимум два номери телефону, ім’я та імейл. Теж, до речі, не мій довгий, а короткий робочий Настин. Чудом знайшлося те, що таки скидалося на жетон універсального солдата. Отже, два сердечка (семирічній Соломії й півторарічній Каї) і один жетон для дво-з-половиною-річної Корени. Нашу армію майже озброєно. Хай тепер, якщо знайдуть, тільки спробують не віддати. Хоча таких дітей, як мої, захотіли би вернути з благаннями і доплатою.

Пакування речей у дорогу в моєму виконанні – справа консиліуму. Тобто просто мого виконання недостатньо. Про кожну шмотку я мушу питати «так» чи «ні» мінімум у трьох людей: у себе, ліпшої подруги і няні. Взялося в основному те, що планувалося залишити в Індії. Плюс кілька одежин для фотографій. (Мушу сказати, на фотографії головно потрапляли оті зацофані шмотки, а другі в секунди засиралися чим-небудь натуральним, що точно ніколи не відпереться.)

Трохи повагавшись над двома візками (один на близнят, інший, одномісний, куди няня пхає моїх дітей у позі гребців байдарки) і пожалкувавши, що не маю другої спини, бо повішала би на неї Каю в спеціальній переносці для альпіністів, я схилилась на користь одномісного візка. В результаті він так і простояв, сіромаха, в готелі, бо в моторикшу не влізав, а до вокзалу, щоби поїхати з ним в інше місце, штовхати по спеці голими руками якось не наважилася.