Навіщо я читаю? Для мене читання, цілком певно, процес настільки ж природний, що й ходіння. До того ж я читаю й під час ходьби. Хіба перекажеш, скільки зустрічей я мав завдяки цьому! Не один паризький автомат оплати на автостоянці був зворушений, почувши від мене «перепрошую, месьє», коли я, читаючи на ходу ту чи ту книжку, на нього наштовхувався. Втім, те, що якась дія виконується настільки спонтанно, як ходіння чи читання, не означає, що про неї не варто міркувати. Не все можна виправдати спонтанністю. Вбивства ж бо теж бувають спонтанними.

«Спонтанно». Спершу я написав «природно». Однак читання менш природне, ніж ходіння. Це навіть один із найбільш набутих актів. Інколи непростий. Не кожному читання дається легко. Цікаво було б це дослідити. Чи легко навчилися читати ті, що читають багато? Що до мене, то це відбулося легко, майже одразу. Впродовж кількох днів мені казали повторити Б, А, БА, аж раптом усе відкрилось. Я почав читати. Можливо, тому, що це сталося з деяким запізненням; на підготовчому році; мені тоді було п’ять. Уже цілий рік я жив із почуттям обурення. Більшість моїх товаришів навчилися читати на останньому році перебування в садочку. «А чому не навчають мене?» — без угаву допитувався я у своїх батьків. Вони могли відповісти тільки одне: «Така методика твоєї школи. Ти маєш почекати підготовчого курсу». Я ж тикав пальцем на все написане, що мені потрапляло на очі — афіші, щити, журнальні обкладинки, — і запитував: «Що тут написано?». Мені здавалося, що зі мною чинять дуже несправедливо. І затримують мій вступ у розуміння світу.

П’ятирічні діти дуже розумні. А ще наївні. Здавалося, що написане дасть мені змогу збагнути все, що діється довкола. Воно діялося відкрито, але таємничо. Якою ж була не стільки причина всіх цих подій, скільки їх поєднання? Як усе це пов’язано? Ніде правди діти, до написаного я відчував абсолютну довіру. А от щодо слова мав сумнів. До слів моїх батьків передусім. Його силу я відчув раніше, ніж припустив його тонкість, тим самим її оспорюючи. У мене завжди були проблеми з авторитетом. Навіть тепер ніщо не обурює мене так, як те, що називають авторитетними аргументами, які, як відомо, полягають у посиланні на чийсь буцімто авторитет, щоб зупинити потік запитань. І протистоять дивовижному міркуванню, воно дивовижне, бо спирається на довіру. Авторитетні аргументи спираються на зневагу. Противагою моїй недовірі до авторитету була моя майже магічна віра в написане. Фраза — це ключ, вважав той маленький варвар, яким я тоді був. До того ж фраза значною мірою подібна на ключ. Чорний, довгий, з хвостиками, схожими на значок седій[1], що нагадують шипи, котрі видніються зі ствола, я не знаю цього слова. Ось вона, додаткова корисність слів — вони дають змогу економити фрази. В’язка ключів, якими були бібліотеки моєї сім’ї, відчинять мені двері до Скарбу. Написане було річчю абстрактною і незацікавленою, яка промовляла не для того, щоб щось отримати.

Я питаю себе, чи не передчував я, сам того не знаючи, що таке література. Одне з визначень, яке їй можна дати, це те, що вона, без жодного сумніву, є єдиною формою написаного, яка не має на меті служіння. Власне, про неї я й веду тут мову, намагаючись відповісти на запитання: «Навіщо читати?»: навіщо читати літературу?

Можна читати історичні мемуари, політичні програми, трактати з астрономії, підручники з бриджу — все це для того, щоб набути знань. А знання — це так собі. Знати можуть усі. Всюди повно скотин і тупаків, що переповнені знаннями. Значно важливішою річчю, скажімо, є аналогія. Література, зокрема фантастика, — це форма аналогії. Чи, точніше, одна з форм пізнання через аналогію. Чи, ще точніше, одна з форм розуміння через аналогію, яка на додачу до розуму діє й на почуття. Аналогія й почуття. Ось у чому полягає відмінність від іншого способу пізнання, яким є філософія, що спирається на аналіз та інтелект.

Саме ця почуттєва складова, цілком певно, надає літературі спокусливості. Та небезпечності. Своїми óбразами вона, як дітей, може вводити нас в оману. Вона також може дати нам змогу зрозуміти речі набагато швидше, а, можливо, зовсім інакші, порівняно з філософією чи психологією. І дати книжкове розуміння речей… Книжкове… Я так і не збагнув насмішкуватого нюансу, яким наділяють прикметник «книжний». Він супроводжує насмішкуватий зміст, яким суспільство, залишаючись брутальним під тонким шаром того, що називають цивілізацією і що, без жодного сумніву, є не чим іншим, як певними манерами поведінки за столом, наділяє речі духовні. Скажімо, міркування-розумування. Я не думаю, що його люблять. Тільки-но якесь дитя виводить своїх батьків із себе, вони називають його торохтієм, патякалом. А ще вживають слово «література» й усі слова, що з цим пов’язані. «О, все це література». «Годі роман писати!». «Ну, просто ціла поема!». Можна уявити скандал, якби я з такою самою зневагою наважився сказати: «Все це — ковбасні обрізки». Профспілка різників-ковбасників подала б на мене в суд, на телебаченні точилися б дискусії, мене примусили б розкаятись. І вони були б праві. Жодну категорію не можна ненавидіти просто так. Було б добре, якби люди, які глузливо вживають слова, що пов’язані з літературою, самі розкаялись і визнали що «книжний» — це дуже добре. Що ж до мене, всьому доброму, чого я навчився, я навчився завдяки книжкам. А моє розуміння світу чи та дещиця, що я про нього знаю, затьмарилося відтоді, як я набув досвіду.

Усе дитинство я тільки й чув: «Біжи пограйся в саду!». Ніхто не вважав, що читання — це щось нездорове (моя родина не була настільки вульгарною), так казали для того, щоб урізноманітнити мої заняття. В мене воно було одне — читання. Час від часу я грався, щоб догодити батькам. І під люблячим поглядом мами, нудьгуючи, вів машинку по намальованій крейдою доріжці. Гадаю, я був дитиною, яка не терпіла обов’язків, особливо одного — обов’язку розважатися. Читаючи, я розважався більше, ніж граючись, а про спорт годі й казати. Я грався з машинками, потім, коли дитинність моїх батьків була задоволена, повертався до найбільшого щастя — читати. Ось, цілком певно, ще одна причина любити читання. Читати набагато цікавіше, ніж розважатися.

У дитинстві своїм товаришам по класу мадам дю Деффан[2] проповідувала атеїзм. До неї прислали священика, і не кого іншого, як проповідника Масійона. Той квапиться, бо готує надгробну промову Людовика ХІV, яку виголосить за десять років. Шурхіт сутани. Він зачиняється з дитям. Вони розмовляють. Яким же буде її покарання? — гадають сестри, налякані тим, що зважилися звернутися так високо. Масійон[3] виходить. Групка вірних підходить до нього. «Вона чарівна», — каже Масійон. Чарівними були якраз часи. (Принаймні для п’яти тисяч осіб. У моїй родині каструлі доводилось чистити на кухні.) Можна було подумати, що перемогла стриманість, але ж ні, революційні сили минулого тут як тут, свіжі, немов щойно із погреба, і ось нас знову тривожить містраль релігій. Наступного після землетрусу

2010 р. десять тисяч свідків Єгови — десять тисяч! — під проводом пастора в Порт-о-Пренс вийшли на вулиці з вигуками: «Так було написано! Розкіш і пишноту покарано! Так було написано!» Релігійність — це помста бідняків, катастрофа — втіха для знедолених. Ореолом усього є ілюзія. Отже, під проводом шарлатанів знедолені, наразі ще більш знедолені порівняно з іншими, адже якраз ті інші, що жили в розкоші, мали засоби, щоб виїхати з країни чи відбудувати свої будинки, інколи стіни їхніх міцно збудованих будинків навіть не пішли тріщинами, — вважали, що це була за них помста. Нашу потребу в забобонності задовольнити неможливо.