Коли порівнюєш коментарі двох різних читачів до тієї самої книжки, починаєш розуміти, що книжка — це не витвір пластичного мистецтва, який піддається огляду і за відсутності катастроф існує довше, ніж публіка, що побачила її першою. Якщо й існує бодай якийсь один-єдиний сенс, той, якого хотів автор, кожен читач книжки знаходить у ній особливий резонанс. Саме це й спонукало Поля Валері сказати:

Ми читаємо, щоб зрозуміти світ, ми читаємо, щоб зрозуміти самих себе. Якщо нам властива бодай крихта великодушності, ми, трапляється, читаємо, щоб зрозуміти автора. Вважаю, що таке трапляється лише з найбільшими читачами після того, як вони задовольнили дві перші потреби: розуміння світу та розуміння самих себе. Читають не заради книжки, читають заради себе. Більшого егоїста, ніж читач, годі й шукати.

Порівняння власних коментарів у книжках, які берешся перечитувати, дає заспокійливий і водночас прикрий досвід. Спочатку зі мною таке сталося випадково — я не настільки сам собі друг чи ворог, щоб, відкривши книжку, брати й читати, що я там нашкрябав, — пізніше з цікавості: я помітив, що протягом багатьох років я щоразу підкреслював приблизно ті самі пасажі. Ми, на жаль, завжди залишаємось однаковими. Читання змінює нас мало. Можливо, воно нас вдосконалює, вірогідно — трохи таки змінює, але негідник не стане меншим негідником, прочитавши Расіна. У порівнянні з негідником неосвіченим, він буде негідником розвинутим. І навпаки, добра людина не стане поганою після читання книжки злої. Поганий вплив читання — це легенда, така ж дурна, як і вплив добрий. Вона зумовлена ідеєю, котра, можливо, необхідна для виживання в світі, який од віку і, цілком певно, до віку любив і любитиме лише корисне, згідно з чим література є моральною. (Або неморальною, що одне й те саме.) На щастя, залишається свіжість таланту, який змушує нас реагувати щоразу під час перечитування так, немов би робиш відкриття.

Книжка робиться не для читачів, вона робиться навіть не для її автора, вона взагалі ні для кого не робиться. Вона робиться, щоб бути. Зроблена для читачів книжка сприймає їх як публіку. І пишеться з певним наміром. Чи для того, щоб сподобатися, чи для того, щоб переконати, — а це форма поблажливості. Передусім до твору, який є інструменталізованим і, між іншим, трохи гіршим, бо автор відходить від своєї сутності; потім до читачів, які, побачивши, що їх не сприймають як людей вільних у своїх судженнях і в своєму виборі, почуваються ображеними. Навіщо нам така демагогія? Нас хочуть змусити тремтіти, підкидаючи сентиментальні кістки? Ми ж воліємо контрабандою проникнути в голову автора, щоб узяти там те, що хочемо. Якщо ми знаходимо в книжках себе — тим краще, але читаємо ми не для цього. Егоїст не означає нарцис. Задоволення лише зростає, коли на нас чатує щаслива несподіванка бути зворушеним. Треба бути трішки злодієм, без цього читання залишилося б надто великою чеснотою.

У літаку, де я писав ці рядки, я перервався, щоб почитати Томаса Бернгарда[12] «Приречений» (Der Untergeher),1983. Французький переклад — 1986 рік. 1986-й! Я міг би його прочитати одразу після публікації. Та я роблю це через 24 роки. 24 роки. 24! Скільки ж великих речей я пропущу, померши! А якою жахливою для авторів вередою є саме читання! Скільки ж талантів гине через те, що їх не читають! Хороших читачів треба зачиняти, щоб вони читали! Їм виплачували б заробітну плату, і вони тільки те й робили б, що читали книги — рятували б літературу! 24 роки! Гаразд, годі мольєрівських сцен. Коли я знову взявся за цього письменника, якого давно не читав, мене вразила кількість фраз, що могли б підійти до «Автопортрета Томаса Бернгарда».

Я, власне кажучи, природу ненавиджу, — знову й знову повторював він. … Природа налаштована проти мене, — казав Ґленн …[13]

Але ми можемо покинути місце народження, якщо воно здатне нас розчавити, покинути й утекти від того, що нас знищить, якщо ми проґавимо й не втечемо, покинувши його у бажаний момент. Мені пощастило і я…

… але йдеться не про мене, а про нас. У надмірному бажанні знайти у книжках те, що схоже на нас самих, присутнє самолюбування. У Томаса Бернгарда я так само міг би натрапити на те…

чого, бог читання це знає, я не зазнав. Кожна людина унікальна, про це ми дізнаємось завдяки читанню і завдяки тому, що неповністю знаходимо себе в книжках. Думати про те, що книжки хороші, нас спонукає не наша присутність у книжках, а талант. Ми хочемо бути схожими на ідеї, а не на персонажів. Ми хочемо бути схожими на талант.

Бог читання?… Але ж його немає. Людина остереглася його вигадувати. Читачі надто добре зналися на небезпеці, яка могла б виникнути, якби їх довелось оцінювати. Спільна діяльність розуму й чуттєвості — який жах! Утім, оскільки невидимим для інших читач стає через абстрагування від практичного життя, то цілком нормально, що покровителя в нього немає.

Бог є на сходах (бібліотеки).

Закінчивши читати, читач не може знову стати непорочним, як зітертий файл. Він сам наповнюється фразами, а яке зачарування він відчуває! Це немов майоріючі на вітрі стрічки, за якими він помчить на край світу. Будучи підлітком, я колихався в гамаку однієї з поезій Гейне: «Ich weiss nicht was soll es bedeuten, dass ich so traurig bin»[14]. Так авжеж, звісно, це «Лорелея», я не знаю, що може означати той смуток, що мене охопив, я її повторював і повторював, а повторюючи, п’янів від того, що знайшов таке чудове вбрання для відчутого мною смутку, і не вважав, що мені неприємно його відчувати. В тому, що ми читаємо, ми вибираємо вбрання для своїх відчуттів, слова для наших мовчазних уст, красномовство для наших пустопорожніх думок.

У цьому віці було небагато фраз, які вразили б мене більше, ніж фраза Просперо з «Бурі» (ІV, 1): «We are such stuff as dreams are made on», ми наче та тканина, з якої зроблено наші мрії, («We are such stuff / As dreams are made on, and our little life / Is rounded with a sleep» …і наше маленьке життя / позначене сном). Я скрізь її писав, повторював, намагався збагнути зміст, який мене осяяв. А ще оця в Бальзака: «Нюанс, ворог тонкощів». Я натрапив на неї, гортаючи книжку кишенькового формату, оскільки влітку працював у книгарні. Дурко, я закрив книжку й поставив її на полицю. Через дві хвилини я двадцять днів поспіль марно шукав цю фразу в книжці. Можу навіть сказати: двадцять років, бо так її і не знайшов, до того ж я забув, який твір Бальзака це був. О, марево, чи повернешся ти колись увечері, щоб усміхнутися мені в одній з його книг? І якраз у цю мить, навіть не дочитавши її до кінця, я згасну.

Книжки — це не лише предмети, наповнені чимось, чого ми шукатимемо з неуважливою жадібністю. Давід Ґроссман[15] (Dans la peau de Gisela, «У шкірі Ґізели», 2008) говорить про «книжки, які його читали». Так, напевно, і є. Читачі є здобиччю книжок.