Що за поріддя ці письменники! Заздрості вистачить, щоб доверху наповнити сидячу ванну. Я, напевно, стану драматичним автором. Якщо вірити Педді Чаєфскі[20], автору «Латентного гетеросексуала» (1968), вони ненавидять один одного менше, ніж треба для того, щоб я їх читав. Власне, Антонія Фрейзер[21] розповідає про це у

«Ви вже їдете?» (Must you go, 2010). Це інтимний коментований щоденник її шлюбу з Гарольдом Пінтером[22], дуже цікавий і такий шикарний (so chic), можливо, навіть надміру. Дві сторінки могли б стати резюме того, чим у другій половині ХХ ст. невелика банда «лівого кав’яру»[23] могла б стати на Заході: англійською секцією, яка з трепетом зустрічає південно-американського революціонера, який відтоді став дрібним місцевим урядником Даніелем Ортега з Нікарагуа. Простодушність цих людей антипатії не викликає, бо вона йде від бажання зробити добре, коли систематичне протистояння прогресу інколи випливає з думки про зневагу.

Шукаючи приклад серед заздрісних критиків — їх не так і багато, — я кілька днів поспіль читав статті в одному журналі, сподіваючись саме на таких натрапити. Знайшов, але це не принесло мені радості. Таке відчуття, немов би довелося порпатись у смітнику. Я відкрив для себе жінку, великого суддю стилю інших, яка сама пише, як озлоблена ліцеїстка, оскільки ж ницість нею написаного поєднується з брутальністю, вона вважає себе дуже проникливою. І любить нападати на письменників. Той, хто на нас нападає, не завжди талановитий. Тож досить часто їм не залишається нічого іншого, крім вульгарності. Щоб компенсувати свою нездатність міркувати, вона пише в «Ми». Пишучи «ми» на сторінках, які в її журналі присвячені культурі, вона залучає до своїх злих тлумачень людей, яким незручно за цей клановий підхід. Таким чином ця прищувата вважає себе оракулом. Значить, буває література, яка плазує і бризкає слиною. За відсутності схильності до того, що не приносить мені задоволення, залишаю це дослідження моралістам.

А тепер ковток свіжого повітря

Тоді як років п’ятнадцять тому авторитетом була Біблія, у 2010 р. пунктом нової віри стало те, що «Красуня синьйора»[24] — погана книжка. Якось на телебаченні один сценарист напав на неї у моїй присутності. О боги, ким же вони себе вважають, ті сценаристи? Це запитання я залишив для себе й спробував відповісти на його зауваження. Вам не вдалося зробити якусь історію з роману Альбера Коена (думку про те, що у нього принаймні є хист робити інших відповідальними за свою неспроможність, я також залишив для себе), зауважив я, тому що це не роман-історія. Це роман персонажів, Аріани і Солаля. Солаль — один з найвродливіших зануд у французькій літературі, а створити один з найкращих персонажів зануд у французькій літературі — це не абищо. На додачу це ще й сатиричний роман, в який умонтовано роман середньовічний. Боячись, що те, що він називає «соціальним», уб’є його любов до Аріани, Солаль її «замикає»: починається роман середньовічний. Усе відбувається на тлі світського життя мадам Дем, такої собі претензійної індички, та її неймовірно ледачого сина, який підстругує олівці в ООН. «Красуня синьйора» — це гостроверха вежа серед батута для божевільних. Вона щось більше від історії, це — образ. Коен уводить нас до неї вміло, тонко, неймовірно чарівно. Книжку читають не задля історії, книжку читають, щоб потанцювати з її автором.

Бувають моменти, коли читачеві вигідно вважати себе пасивним. Це коли йому щось не подобається. От тільки те, що тобі щось не подобається, не значить, що ти правий. Докоряючи авторові, читач часто забуває, що, ймовірно, він сам за це відповідальний. Можливо, він читав у неналежних умовах. Чи не мав настрою. Чи насправді не читав, а хотів удовольнити свої упередження. Він так ніколи не думає? Завжди винний автор. Слід, однак, визнати, що іноді читач буває не таким проникливим, як автор.

Усі охоче вважають, що читачі люди порядні, всі порядні. Та трапляється, що й недоумки також читають. Саме вони і становлять публіку книжок, які показують, що замахи 11 вересня 2001 р. здійснили американці. Недоумки. Саме вони є читачами книжок, що піднімають святкове суспільство на глум. Це злюки. А ще книжок Ґі Дебора[25]. Ці в’їдливі. Та книжок Луї-Фердинана Селіна[26]. Трапляються також телепні, власне, вони читають есеї агресивних педанток. Облишмо неприємних читачів, погані люди не підстава для слушних міркувань.

До своїх картин Магрітт[27] здебільшого додавав заголовки-пояснення, як-от до цієї схожої на Марію Каллас (довгий ніс, густі чорні брови) «Покірної читачки», яка щось вигукує, читаючи розкриту книжку. А як картини Магрітта сприймалися б без підписів? Чи вдалося б відчути іронію? Чи ж це не доказ її слабкості? Скажемо так: у Магрітта назва являє собою частину картини настільки, що інколи він пише її просто на полотні, як-от «Це — не люлька». Можливо, сьогодні Магрітт намалював би відвідувачів музею з однаково виряченими очима та навушниками на вухах. Під назвою (написаною на картині або ні): «Аудіогіди». Аудіогіди! Люди вимагають, щоб не думати. Принаймні, під час читання педагогіка не владна. Читання можна зорієнтувати (до того) і витлумачити (після того), а от під час — завжди один на один. Інколи у боротьбі. Читача з книжкою, щоб подолати те, що його дратує. Читача проти себе самого, щоб подолати своє нерозуміння. Чи ж ця дуель завершиться дуетом?

Я читаю «Людину без властивостей» Музіля[28]. Це довга книжка. Два томи на тисячу сторінок. У сходженні на ці гори присутня частка боротьби. Ох, ох! Гадаєш, що зможеш мене подолати? Тож я терпляче, повільно, несамовито дряпаюся до половини, кажучи собі, що спуск буде легшим. І тоді відчуваю своєрідне задоволення, позначене роздратуванням. Яка невихованість публікувати тисячу сторінок! Що за претензійність! Виправданням може бути лише геніальність, вона, на щастя, тут присутня. Ну ж бо, ага! Більше шістдесяти сторінок!.. П’ятдесят дев’ять!..

Я себе запитую, чи не вдалося мені встановити новий мотив для читання: суперечити самому собі. Коли я не люблю якогось автора, я знову до нього повертаюся. Ну ж бо, ти сам винен, перевір-но, чи він справді не виявиться дуже добрим! І страшенно тішуся, коли з’ясовується, що я помилився. Я позбувся одного упередження.

Щодо Марґеріт Дюрас[29], я міг би вдовольнитися роздратуванням, яке вона в мене викликає, і читати її заголовки. В неї вони бувають пречудові. Блакитні очі, чорне волосся. Дуже скидається на модерну версію такої гарної назви у Томаса Ґарді[30]: «Двоє блакитних очей». Англійською вона звучить краще. «Пара блакитних очей» (A Pair of Blue Eyes, 1873). Або «Цілісінькі дні на деревах». Власне, в заголовках Дюрас найкраще проглядається шанувальниця Беккета. «Повія з нормандського узбережжя». Вона любить висловлюватися жорстко, будучи мисливицею за благопристойністю, як усі серйозні письменники, ці нечеми, які описують речі, що їх задля власного спокою чинні органи влади воліли б замовчати.