— Я теж іду! — сказав син.

Мунна саме зачинила двері за Ведуром.

— Якщо побіжиш, — сказала вона, — то, може, ще й устигнеш.

— Так, — мовив Нісс. — А що буде на обід?

— Щось придумаю, коли гляну, що в нас лишилося з припасів, — відповіла Мунна. — Біжи!

Нісс відчинив двері, вдихнув прохолодне ранкове повітря. Весняне сонце стояло ще низько, але вже видно було, що воно день до дня нарощує силу. Вулиця блищала в промінні теплого ранкового світла, а дахи мерехтіли, мов золото, аж Ніссові раптом забажалося побігти, викрикуючи щось шалено-весняне. У ще майже безлистому гіллі берези щебетала синичка, і на якусь частку секунди хлопець відчув, яке все це гарне. Але такі думки не могли затримати увагу хлопця. Нісс припасував заплічника зручніше й кинувся бігти. Десь прокукурікав запізнілий півень, і Нісс повернув у тому напрямку голову.

(Коли добре подумати, то досить часто саме отакі дрібнички й визначають хід подій. Але Нісс, звісно, не міг цього знати. Він зачув кукурікання, повернув голову, щоби побачити, чий же це півень забув, коли починається ранок. Ось так просто це було.)

Півня він не побачив. Але в кінці вулиці помітив розмаяного Ведурового плаща.

За якусь мить він збагнув, що ж у цьому незвичайного. А ось що: майстерня розташована на протилежному краю села!

Зрозуміло, ніхто не вимагав від Ведура, щоб він кожного ранку ходив до своєї майстерні тільки прямим шляхом. Ото тільки, що в кінці вулиці не було нічого іншого, крім палацу, а отже, Ведур міг прямувати лише туди!

Котрогось іншого дня, можливо, навіть ця обставина не викликала б у хлопця жодних підозр. Він-бо знав, що король усе ще вірив у його батька — навіть тепер, коли решта медлевінґерів потайки глузували з Ведура. Але хлопцеві знову пригадався Ведурів невеселий голос за завісою: «Ми з королем у тому певні… Поки доручення не скасовано, я й далі…»

То чого ж Ведур поспішає нині до палацу? Що йому треба обговорити з королем? І про яке таке доручення взагалі йдеться?

У кінці вулиці плащ зник за кованою брамою палацу. «Я так чи інакше запізнився до школи, — понуро подумав Нісс. — Може, на краще? Зате зараз я довідаюсь про щось важливе!»

Скільки сягала пам’ять медлевінґерів у давнину, брама, що вела до королівського палацу, ніколи не замикалася. Та й навіщо б то? Якщо комусь із підданців забажається зробити візит своєму королю, яке було би пуття з того, що гість довго стовбичив би під брамою, калатаючи у дзвінок? А королю чи його маленькій-пухкенькій дружині бігати раз у раз до брами та відчиняти? Яка дурниця!

Отож якщо не замикати, то навіщо й завіси змащувати? Нісс аж злякався — так лунко заскреготали ті завіси, а тоді брама, відчиняючись, зашаркотіла нижнім краєм по гравію.

Ведура вже ніде не було видно. Старі тиси дивоглядних форм височіли понад доріжкою, що, звиваючись, вела до палацу, а поміж ними цвіли форзиції та несправжня смородина. З короля був добрий, заповзятий садівник — хоча хіба він мав інший вибір? Адже королівський сад був такий великий — чи не такий самий завбільшки, як уся решта території села, і потребував догляду.

Нісс обережно причинив за собою браму і, пригинаючись, скрадався вздовж доріжки. Час від часу хлопець зупинявся за кущем і прислухався.

— Мій дорогий Ведуре! — почувся знайомий голос.

Нісс зіщулився. На моріжку, що поза тисовим живоплотом тягнувся до самого палацу, стояв навколішки король і маленькою мотикою розпушував на грядці землю.

— Величносте! — шанобливо звернувся Ведур. — Я хотів дістати дозвіл на…

— Ти ж знаєш, що тобі не треба просити жодного дозволу, — відказав король, підводячись та обтрушуючи землю з колін. — Що ти скажеш про мої конвалії? Чи ти бачив де-небудь щось подібне? Роки моїх трудів пішли…

— Дивовижні конвалії, Величносте, — похвалив Ведур. — Але, може, нам би спочатку обговорити позавчорашнє?

— Знаю, знаю, — зітхнув король. — Звісно, все могло б пройти і краще. Та все одно той твій показ виправдав своє завдання. І ми знову колись — скажімо, за рік — усе повторимо. І з кращим результатом! — запевнив король, знову присідаючи навколішки й підіймаючи похилену гілку трояндового куща. — Тля! — вигукнув вінценосний садівник. — О небо! І де б їй узятися тут так рано, коли ще й листочки не розпустилися…

— Величносте! — благально звернувся Ведур. — Тепер послухай мене!

Король неспокійно озирнувся на гостя.

— Ти хочеш мені сказати, що там не було Антака? — промимрив він.

— І що мене це непокоїть! — підхопив Ведур. — Зрештою, ніхто ж його не бачив уже багато днів. Він неодмінно прийшов би, якби був тут. Він і досі перебуває нагорі, Величносте, і я казав це тобі ще минулого тижня.

— А може, він послав замість себе Торіла, аби ми подумали, ніби його й справді немає? — припустив король, оглядаючи гілку за гілкою. — О святі духи! Та це ж справжнісінька пошесть! Мушу негайно глянути, чи збереглася ще від того року кропив’яна настоянка!

— Антак ніколи не покладається на те, що доповість йому син, — заперечив Ведур і висякав носа. — Він нагорі, Величносте, можеш мені повірити.

Король підвівся. Навіть зі своєї схованки Нісс розгледів, що Ведурове занепокоєння передалося і королю.

— Це було б велике нещастя, — мовив той. — Дуже велике нещастя, Ведуре. Ти й сам усе розумієш. Але як по правді, то я й не знаю, що ми тут могли б іще вдіяти.

Ведур зітхнув.

— І хто б міг таке уявити? — запитав він. — Не одну сотню років саме з Антакового роду виходять хранителі історії. Від Антака цю посаду успадкує Торіл, як і Антак успадкував її від свого батька, Величносте! Але жоден із них ще ніколи досі…

— Либонь, мені не слід було відсилати його так різко, — мовив король. — Погодитися з ним я не міг — це ти, Ведуре, розумієш. Але, можливо, я мав би детальніше поговорити з ним про це. Можливо, тоді я б його бодай трохи переконав.

— Не карайся докорами, Величносте, — сказав Ведур і співчутливо поклав маленькому королеві руку на плече. — Не думаю, що ти зміг би зупинити його, якщо в його душі вже прокинулося бажання. Але, мабуть, я мав би пильніше дивитися за ним, поки не скоїлося якесь лихо.

— Ти справді так вважаєш? — перепитав король. І знову сумовито поглянув на трояндовий кущ, на гілках якого чорними купами роїлася тля. — Якщо ти так хочеш — гаразд. Ти добре знаєш, як воно там, нагорі. Але все-таки будь обачний. Із того, що ми начулися, можна зробити висновок: у них там дуже небезпечно.

— Можеш покластися на мене, Величносте! — засміявся Ведур. — Я там знаю всі ходи-виходи. До того ж завтра у мого Нісса Великий День. Як повернусь — одразу доповім тобі.

— Так, прошу тебе, — сказав король. — Ти маєш негайно доповісти мені. Це наказ! — І зітхнув. — Якщо все складеться добре, то й я дам раду цим жахливим паразитам. Як ти гадаєш, кропив’яна настоянка їх візьме?

— Ти знаєшся на цих справах найкраще, Величносте, — відказав Ведур. — Я доповім тобі.

Нісс ледве встиг шаснути за кущ форзиції — так швидко промчав повз нього, прямуючи до брами, Ведур. Плащ роздувався у нього за спиною, мов вітрило.

Нісс вичекав хвильку, а тоді й собі помчав слідом за батьком. Куди хотів податися Ведур? І що таке знав Антак? Чого він домагався?

«Якщо я піду за ним, то побачу, куди він іде! — рішуче подумав Нісс. — Щось тут діється дивне. Коли б це був не Ведур, мій схибнутий батько, то можна було би подумати, ніби він має якусь справжню, важливу таємницю. І до того ж ділить її з королем».

Коли б Ведур час від часу обертався, Ніссові було б нелегко ховатися від нього посеред села. Тим часом медлевінґери виходили на вулиці, поспішаючи до своїх справ. Що б вони подумали, якби побачили майже тринадцятирічного хлопчика, який, пригинаючись, йде назирці за батьком.