— Виходить, що так, — погодився Нісс.

— Оце так справи… — сказав Йоганнес. — Дуже цікаво.

Нісс непевно кивнув.

— Моа? — звернувся він. — Тепер віриш?

— Вірити — це не знати, — непривітно буркнула Моа. — Тому я наразі ні у що не вірю.

— Взагалі-то вас теж не існує, — почав правити своєї Йоганнес. — Хіба якщо ви гномики. Є в мене про вас таких книжка з картинками.

— Ні, ніякі ми тобі не гномики! — обурився Нісс. — За давніх часів ми володіли й таємними силами. Можна ще склянку коли? У переказах та казках. У наш Великий День старші передавали нам наше слово й нашу фібулу, а тоді — раз! І ми отримували таємну силу…

— Тільки завдяки тому, що навчилися читати? — спантеличено перепитав Йоганнес. Він не міг надивуватись, якої ваги надавали ці малючки чомусь настільки буденному.

— Що-о? — запитанням на запитання відреагував Нісс. Його склянка була знову порожня.

— Та дарма! — відмахнувся Йоганнес. — А тепер ви їх не набуваєте? Тих ваших таємних сил?

— Тільки лі-феї, — відповів Нісс. — Лі-феї — це, знаєш, такі у нас помічниці. Вони…

— Ельфи! — підхопив Йоганнес. — Авжеж, цілком логічно.

— Не ельфи, а лі-феї! — суворо виправила Моа. — Лі-феї! Вони швидко вирощують урожаї. Уміють розмовляти з тваринами.

— Круто! — похвалив Йоганнес. — А я завжди думав, що то все дурні вигадки. — І втупився у дівчинку. — То й ти лі-фея?

— Ще ні! — похитала головою Моа. — Я ще не доросла до моєї фібули.

— Ах, так, — мовив Йоганнес. А тоді показав на Нісса. — Але ж ти доріс до своєї! Отже, ти вже повинен володіти якимись чарівними силами. Перебуваючи тут! Адже колись давно ви володіли чарівними силами — саме тоді, коли жили у світі людей.

Нісс поморщив лоба.

— Хтозна! — невпевнено промимрив він. — У його словах є слушність, Моа! А ти про таке подумала?

— Тобі не передали слова, — знизала плечима. — То й не має значення, слушні його слова чи ні. Сама собою фібула ще нічого тобі не дає.

— Але раніше? — допитувався Йоганнес. — Що то були за таємні-чарівні сили, якими володів кожен з вас?

Нісс подивився на Моа, але та лише похитала головою.

— Без поняття! — зізналася майбутня лі-фея. — Розумієш, ми ж завжди вважали, що то тільки баєчки-казочки. Мудрість. Швидкість. Розум…

— Сила, — задумано мовив Нісс. — Правда, Моа? Отакі речі. Але й особливі, гадаю, також. Щось схоже на здібності лі-фей.

— Уміння розмовляти з тваринами? — заінтриговано перепитав Йоганнес.

Нісс похитав головою.

— Немає вже тих таких цікавих переказів! — нетерпляче урвав він. — Про Сиву Давнину! Ніхто ж не хотів їх слухати. То вже ніхто й не знає до пуття, що то були за таємні сили.

— Коли б ти мав уже своє слово, то це можна було би випробувати, чом би й ні? — припустила Моа. — А так — ні.

— Що ні, то ні, — луною відгукнувся Нісс, хапаючись за пояс. — І все тільки тому, що Ведур…

— Ага, ось воно! — схвильовано підхопив Йоганнес. — Усе через його зникнення? Ведура і того…

— Й Антака, — підказав Нісс. — Хранителя історії. Він зник. І тоді мій батько вирушив його шукати.

— І ви його схопили! — вигукнула Моа. Вона ніби на деякий час забула про це, а тепер згадала. — І тримаєте в ув’язненні!

— Я нікого не ув’язнював! — заперечив Йоганнес і підніс угору правицю. — Присягаюся серцем моєї матері!

— Моа? — запитав Нісс.

— Коли ж він зник? — поцікавився Йоганнес. — Той ваш винахідник?

— Учора, — відповів Нісс. — У понеділок. Порозмовляв із королем і тоді…

— Та це ж зовсім недавно! — розхвилювався Йоганнес. — Тільки вчора вирушив, людоньки! Та він же де завгодно може перебувати!

— Але він не повернувся на мій Великий День! — вигукнув Нісс. — Такого не траплялося ще ніколи. Кожен батько неодмінно приходить на Великий День свого сина. Бо він має передати синові його слово! Це найбільший день у житті.

Йоганнес задумався.

— Із ним міг трапитися нещасний випадок, — припустив хлопець. — І через те, можливо, він і не повернувся. Та й звідки ви взяли, ніби хтось його схопив?

Моа показала на телевізор, де без звукового супроводу африканські антилопи утікали від левів. А тоді — на стелю.

— Звідки ви маєте все це? — запитала дівчинка. — Ось тобі й доказ! Отже, тут неодмінно побував Ведур! Він поробив для вас навіть дуже великі денносвіти.

— Все це ми маємо з магазину електротоварів, — заперечив Йоганнес. — Ти чуєш, Моа? І все це було у нас завжди! Принаймні відколи я з’явився на світ, а я ж не вчора народився! Ось вам і доказ.

Нісс подивився на Моа.

— А як нам переконатися, чи він не бреше? — запитала майбутня лі-фея.

Йоганнес кинувся до дверей, що вели на подвір’я.

— Ось, роззирніться! — вигукнув він. — Скрізь світло! Я вірю, що ваш Ведур — неймовірний винахідник, але невже ви повірите, ніби він спромігся стільки всього намайструвати за один день? І телевізори стоять у кожнісінькій оселі!

Нісс і Моа й собі вибігли за господарем.

— Моа? — знову озвався Нісс.

Дівчинка довго роззиралася довкола. Будинки з численними квадратами освітлених вікон обступили подвір’я, немов якийсь надзвичайно високий мур оточував місто.

— Скрізь денносвіти! — промовила вона.

— Отже, ніхто його не тримає! — радо сказав Йоганнес. — Коли хочете, я обдзвоню лікарні, розпитаю, чи не потрапив він де до них. — Раптом він засміявся. — То це ви весь час приходили! Через оту нору! А Брітта хотіла вбити за це Поллілі!

Тим часом згадана морська свинка сиділа біля Моа: воркотіла й так терлася об дівчинку, ніби хотіла навіки лишитися з нею.

— Ану в клітку, Поллілі! — скомандував Йоганнес і, посадивши тваринку на руку, гайнув східцями вниз. Поллілі невдоволено запищала.

Моа задумано подивилася на Нісса.

— Весь час? — повторила господареві слова. — Нора була тут весь час? А ми ж прибули тільки сьогодні…

— Так, це доказ! — вигукнув Нісс. — Доказ, що й вони тут побували! Антак і Ведур також потрапили до людей через тунель під трояндами!

Тут повернувся Йоганнес.

— Що? — перепитав він у крихітних гостей.

Тепер їх могли бачити з усіх вікон: велику тінь і дві маленькі, чітко окреслені світлом, що падало з кухні.

— І Ретяк, — сказав Ведур у пітьму. — І Артабак.

— І Айлісс, — пробурмотів Антак. — Так, і вони.

— Святі духи! — прошепотів Ведур.

— Нічого поганого з ними не сталося, — запевнив Антак. — Повір мені, Ведуре! Та й сам ти це знаєш!

— Аж поки ти не переконався, що твій рідний син… — жорстким тоном мовив Ведур.

їхня темна в’язниця почула тільки відчайний стогін Антака.

А чоловік, що підслуховував, приклавши вухо до дверей, переможно посміхнувся.

Рано-вранці Мунна побачила: Нісс зник! Його спальна шкура лежала відкинута набік, і не видно було черевиків.

— Ніссе! — гукнула мати й розчахнула двері. — Ніссе!

Над хатами сходило сонце. Мунна чула, як бряжчать ланцюгами тварини в стійлах, як співає пекар у своїй пекарні. Попід узлісся ходив якийсь хлопець. «Торіл!» — подумала жінка — і не здивувалася.

А Нісса не було ніде.

Як і щоранку, Мунна підійшла до груби, розворушила жар, що дожив до ранку. Роздмухала вогонь, розпалила вогнище й довго дивилася в полум’я. Вона добре знала свого сина. І здогадувалася, що він піде шукати батька.

Йоганнес прокинувся від того, що Брітта постукала в двері його кімнати.

— Йоганнесе! — майже істеричним голосом гукала мати. — Йоганнесе, чому ти замкнувся?

Хлопчик насилу виринув зі сну. Пан Країдлінґ тримав крихітного чоловічка, що махав ручками-ніжками, на відстані витягнутої руки від себе й ревів: «Ти поробиш мені денносвіти в тунелі Ельби!»

«Не бий! — верещав крихітний чоловічок, і Йоганнес здивувався, побачивши, що той має обличчя Кевіна. — Я навчу тебе ще й читати!»