— Жени бабло! — звелів Кевін. — Ах, як це мило! Три дрібосінькі ганчірочки!

— Три дрібосінькі ганчірочки! — в захваті повторив Патрик. — Ах, як мило!

— Стули пельку! — наказав дружкові Кевін. — Еге ж, ти добре вчинив, малий. Але ж ти розумієш, що наступного разу цього вже не вистачить. П’ятнадцять євро — це ж просто лайно.

— Навіть на два квитки в кіно не тягне, — додав Саша.

Кевін задумано покивав головою.

— Нєє, — протягнув ватажок. — Ну, не так, щоб ми дуже в те кіно вчащали, правда, Саша? Ми на дурниці не тратимось. Ми знаходимо баблу краще застосування.

Саша кивнув.

— Але ж це чогось коштує, еге ж? — вставив і він своїх п’ять копійок. — Це коштує дечого, старий.

— Показати йому ножа? — схвильовано запитав Патрик.

— Заткнись! — гаркнув Кевін. — Навіщо нам говорити про ножі, правда, малий? Ні, тільки не між друзів! Бо ти ж такий пунктуальний. Ні, дядечко Кевін добре до тебе ставиться. Ти й сам доганяєш: п’ятнадцять — замало.

— Ні, наступного разу вже не вистачить, — мовив Саша й ступив крок до Йоганнеса. — Скажімо, двадцять, так, шефе? Наступного разу?

Кевін задумано покивав.

— Зі знижкою, — сказав він. — Двадцять… Власне, мало би бути куди більше, якщо зважити, скільки стресу!

— Скажи тридцять, шефе! — схвильовано викрикнув Патрик. — Тридцять, шефе, щонайменше!

Кевін сильно вдарив того по руці.

— Тебе хтось питав, припадочний? Двадцять, малий, це ж чесна пропозиція, хіба ні? Зрештою, дядечко Кевін тебе захищає. День і ніч.

І додав із посмішечкою:

— Тебе і всю твою родину.

— Але я не знаю, — прошепотів Йоганнес. Відкашлявся. — Я ж стільки не маю! Мені дають кишенькових грошей лише по п’ять на тиждень.

— Ну, я впевнений, ти щось придумаєш, — приязно мовив Кевін. — Чи ти хотів би втратити мій дах, мою охорону? Адже що завгодно може трапитись!

Тут ватажок кивнув Патрикові, але той не встиг іще й розкрити ножа, як шеф похитав головою.

— Після обіду у п’ятницю, а де — я тобі ще скажу, — кинув Кевін. — Потурбуйся про бабло, малий. Аби нічого не зірвалося, вшарив?

Тут він крутнувся на закаблуках і махнув обом друзякам, щоби йшли за ним.

— Зачекай тут, поки ми піднімемось нагору! — кинув через ліве плече.

Але Йоганнес зробив би так і без цієї вказівки. Коліна йому тремтіли, тож мусив притулитися до стіни. Вгорі, на стелі, бракувало трьох кахлів. Старий тунель, майже сто років йому.

«Двадцять євро! — подумав хлопчик. — І на п'ятницю!» Йому стало зле.

— Але ти все-таки був зник! — сказала Моа, швидко зиркнувши на Нісса. — Ти був невидимий!

Разом із людською юрбою вони перейшли на другий бік вулиці. Звідти, поміж двох вулиць і високих будинків, завидніло озеро, на протилежному березі якого проїжджав по мосту довгий, змієподібний, гостроносий самохідний віз.

— Мамо! — гукнуло якесь дитя, що зі своєю матір’ю чекало катера на березі. — Глянь, дітки-циркачі!

І захоплено витріщилося на Нісса й Моа.

Нісс потягнув Моа за лаву.

— Треба нам забиратися звідсіля! — сказав він. — Поки ще хтось не звернув на нас уваги!

Моа подивилася на нього.

— Можливо, це мені тільки привиділось, — невпевнено вела своєї дівчинка. — Звісно, цього не може бути. Але зненацька зробилося так, ніби ти зник, Ніссе. Це справді так було!

— Та нікуди я не зникав! — заперечив хлопець. — Це той чоловік наскочив на мене.

— Ти зник не так! — сердито труснула головою дівчинка. — Сам знаєш як.

Від причалу відплив білий катер і повільно поплив у бік моста. На палубі стояли люди й махали їм руками.

— Ну, принаймні цієї миті я більше нікуди не зникаю, — сказав Нісс. — Як сама бачиш. Але ж який я голодний! Ти певна, що знайдеш дорогу назад, до нашого хлопчика?

Моа кивнула головою:

— Я ж без п’яти хвилин лі-фея.

На сходах Йоганнес зустрів пана Їделунґа, що саме зачиняв за собою двері їхньої квартири. Курт. Якщо Брітта називає його Куртом, то він, можливо, й має право до них заходити.

— Привіт, Йоганнесе! — приязно озвався пан Їделунґ. — Так довго тримали в школі?

Йоганнес похитав головою. Він геть забув про малих — бо всю дорогу додому сушив собі голову, як роздобути гроші для Кевіна. А тепер вони враз йому пригадалися. Може, Брітта покликала нового сусіда, бо виявила Нісса й Моа? Чи вона, як і він, Йоганнес, злякалася в перший момент, що з’їхала з глузду? І їй потрібна була чиясь стороння порада, аби розв’язати проблему: існують ті двоє насправді чи їй ліпше лягти в ліжко, поклавши під ноги грілку?

— Ну, то я за тебе спокійний! — запевнив пан Їделунґ. — А ти вже помітив, що наш кримінальний сусід — ти ж сам сказав, пам’ятаєш? Ти сказав, що він бандит! То ти помітив, що він складає у підвалі плити? Він не відкладає на потім свої плани щодо подвір’я — цей не буде чикатись!

— Знаю, — промурмотів Йоганнес. — А ще він накричав на мене, щоб я не смів за ним шпигувати.

— На мене він теж роззявляв пащеку, — повідомив пан Їделунґ. — Бо я висловив думку, що мені любіше дивитися на приємний моріжок, аніж на вимощену плитами пустку. Але він запевняє, ніби все домовлено з власником будинку.

— А Поллілі? — запитав Йоганнес.

Пан Їделунґ відмахнувся.

— Ну, де вона подінеться, твоя морська свинка? — мовив він. — Кому яке діло до неї? Але Бріттиним трояндам гаплик, це вже точно. Вона це тяжко переживає…

«Гаплик буде й норі, що виходить під троянди», — подумав хлопчик. Але про це Їделунґ, либонь, нічого не знав. І, очевидячки, й про Нісса з Моа. А то б він давно вже сказав щось про чудернацьких малюнків.

— Я запросив Брітту на невеличку прогулянку на човні! — повідомив пан Їделунґ. Курт, Курт, Курт… — Аби втішити її, чи що.

— Справді? — перепитав Йоганнес. Якщо Нісс і Моа досі ще не повернулися, то це тривожно. Хтозна, як їм повелося в мандрівці містом. Адже все тут їм чуже, незнане й моторошне…

— Я маю моторного човна, — провадив пан Їделунґ. — Не дуже класний, щоб ви не мали ілюзій. Я й тебе від щирого серця запрошую! Наступного понеділка, коли в неї вихідний. Подумай!

— Дякую, — кивнув Йоганнес. А тоді відчинив двері помешкання.

«Звичайно, дуже мила пропозиція, — подумав хлопчик. — Але чи потрібні Брітті ці постійні зустрічі? Треба це проконтролювати!»

— Слухай! — прошепотів чоловік. — Я знаю, що твій син — золотяр! Ти хотів мене ошукати, хранителю історії!

Антак забився в куток, затуливши обличчя руками.

— Я тебе не битиму! — шепотів далі чоловік. — Я б’ю тільки тоді, коли немає іншого виходу. А твого сина, Торіла, я ніколи не вдарю. Подумай, як би ми зажили, ти і я! Приведи мені його! Приведи його!

Антак не відкривав обличчя.

— Не журися! — вмовляв чоловік. — Даремно ти потерпаєш через свого сина — це безглуздо. Ми заживемо в розкошах! Подумай добре.

Антак так і не подивився на нього, і чоловік замкнув двері.

Йоганнес прокинувся від якогось дивного звуку. Вже розплющивши очі, переконався: до ранку далеко. У кімнаті панувала темрява, і тільки смуга світла від вуличного ліхтаря лягала, пробиваючись у щілину між гардинами, на килим.

Тільки подумав: приверзлося уві сні! — як почув це знову. Хтось шпурляв маленькі камінчики у його вікно.

Йоганнес вискочив із ліжка. Майнула думка: «Брітта забула свого ключа!» — і тут-таки відкинув це припущення, бо вона, звісно, подзвонила б у двері. Тож, не вмикаючи світла, аби краще роздивитися, хто там намагається його розбудити, відсунув гардину.

Вони стояли під вікном: Моа шукала й підносила Ніссові камінчики, а той кидав їх у шибу.

Йоганнес розчахнув вікно.

— Тс-с-с! — прошепотів він. — Я відчиню двері!

Біжачи босоніж по східцях до дверей під’їзду, хлопчик відчував на душі велике полегшення. Звісно, він був радий, що Нісс і Моа повернулися не тоді, коли Брітта була ще вдома. Але коли ліг, від жалю довго не міг заснути. Вони ж такі крихітні, а перед тим іще двоє з їхнього народу загубилися десь у світі людей.