— Ні! — сказала Ліна. — Ти не можеш цього зробити!

Дзвоник сповістив, що перерва закінчилась, і школярі посунули в класи.

Йоганнес схопив Ліну за плече.

— І тоді ти будеш охороняти Брітту щоночі? — запитав він. — У них ніж, вони мені показали!

Чи, може, Томас її охоронятиме? Забиратиме з роботи? Щоночі?

Ліна скинула з плеча його руку.

— А де ти візьмеш гроші? — вже не так войовничо запитала дівчинка. — Ти маєш таку суму?

Йоганнес похитав головою.

— Я думав, може, ти позичиш? — запитав він.

Ліна покрутила пальцем біля скроні.

— І звідки в мене візьмуться гроші? — запитанням на запитання відповіла вона.

Цього дня Нісс і Моа не наробили у помешканні безладу. Прийшовши зі школи, Йоганнес застав їх перед телевізором у Бріттиній кімнаті: сиділи з виїденим пакетом хліба й витріщалися на екран.

— А якби це Брітта прийшла, а не я? — сердито запитав малий господар, хапаючи пульт. — Тут вона б вас і застукала!

— Це так захоплює! — схвильовано пояснила Моа, покусуючи собі пальці. — Як ви їх запихаєте туди всередину?

— Кого? — не зрозумів Йоганнес.

Моа показала на двох чоловіків, що билися на екрані.

— Усередині їх немає! — сказав хлопець і натиснув кнопку пульта. Бійці зникли, екран почорнів. — І до того ж це третьосортна програма.

— Вона мені не хотіла вірити! — задоволено сказав Нісс. — Я пробував пояснити їй, що там, усередині, є тільки сила струмів. Це я знаю від Ведура.

— Але чому мені не можна далі дивитись? — наполягала Моа. — Мені байдуже, чи є всередині ті бійці, а чи сама лише сила струмів.

— Це погана програма, — нетерпляче пояснив Йоганнес. — Саме насильство, одне слово — сміття.

Моа наморщила чоло.

— Але воно захоплює! — переконано сказала вона.

Йоганнес подався до кухні.

— Ви часом не маєте грошей? — запитав, ставлячи на вогонь каструлю з водою. — Хочете макаронів?

— Ми голодні, — безпорадно промовив Нісс. — То й з'їмо, хоч би що воно було. А що таке гроші?

— Це те, за що ми все купуємо, — пояснив Йоганнес. Він і так здогадувався, що в цій справі крихітні гості йому не допоможуть. — А за що ви купуєте їжу? Чи лахи?

З Ніссового виразу обличчя видно було, що він не дуже добре уявляє, що воно таке «лахи».

— Все, що нам треба, ми беремо, — пояснив малий медлевінґер. — У пекаря. Чи в різника. Чи в городника.

— У мірошничихи, — додала Моа. — У садівника.

— Без грошей берете? — не повірив Йоганнес.

— А що таке гроші? — вдруге запитав Нісс.

Йоганнес висипав цілий пакет спаґеті в киплячу воду.

— Забудьте! — відмахнувся. — Ото тільки, вони мені потрібні, бо інакше підріжуть Брітту.

— Хто? — злякано запитала Моа.

І Йоганнес розповів про Кевіна, розколочуючи у воді томатну пасту. Брітта казала, що користуватися щодня готовим соусом — це задорого. Можна було й на цьому прикладі пояснити, що таке гроші, але малі гості зрозуміли це і з історії з Кевіном.

— Люди й справді таке витворяють? — розгублено перепитав Нісс. — Це не казка?

— Коли б то казка! — відказав Йоганнес, солячи й вимішуючи свою підливу.

— Підрізують, убивають? — спитала Моа. — Тільки за те, що ти не хочеш їм дати чогось, що їм не належить?

— Саме так, — кивнув головою Йоганнес.

— Може, це все-таки казка, Ніссе? — невпевнено запитала Моа. — Це просто казка!

— Ось чому нам ніколи не хотілося слухати перекази про людей, — задумливо сказав Нісс. — Там завжди йшлося про жахливі речі. Тому ми їх і позабували.

— Але нам ніхто не розповідав, що вони мають зорові скриньки! — вигукнула Моа. — І денносвіти, й печі без вогню! Ті казки розповідають лише половину.

Малий господар поставив на стіл три тарілки.

— Коли я їм, то ні про що таке не хотів би чути! — заявив він. — Це псує мені апетит.

Тоді підсадив Нісса й Моа на кухонний стіл.

Покуштувавши, Нісс признався, що, відколи впорав того величезного шматка торта на свій Великий День, він іще не їв так смачно, а Моа заявила: макарони — її улюблена страва!

«Добре, що я зварив цілий пакет!» — задоволено подумав Йоганнес.

— І що ж ви робили вчора цілий день? — поцікавився він, крутячи виделкою.

— Ми дивилися на світ людей! — захоплено відповів Нісс. — І постійно мусили ховатись! Бо дехто з людей таки витріщався на нас.

— І тут зненацька Нісс зробився невидимий! — захотілась Моа.

— Дурниці! — сердито заперечив Нісс. — Просто один чоловік так штовхнув мене, що я відлетів набік. І він навіть не вибачився!

— То це у вас буває? — зацікавився Йоганнес. — Ви це можете? Ставати невидимими?

Нісс заперечно потряс головою, та так сильно, що одна макаронина злетіла йому з виделки й влучила у підборіддя Моа.

— Так тобі й треба — за такі вигадки! — прокоментував він.

— У переказах Сивої Давнини, — сказала Моа, пальцями запихаючи ту макаронину в рот, — там такі речі можливі, там про це розповідається. Ти ж уже знаєш, що всі ми на свій Великий День отримуємо свої фібули…

— …яким ви надаєте стільки ваги! — підхопив Йоганнес, хоч і з напханим ротом.

Нісс узявся обіруч за срібну фібулу на своєму поясі.

— Оце моя! — гордо заявив він. — Я тільки ще не дістав мого слова.

Йоганнес придивився до тієї пряжки й засміявся.

— Це фібула? — запитав, перехилившись через стіл. — Оця штучка? А я думав весь час… — Тут він наморщив лоба. — Я вже раз бачив щось подібне, — повільно промовив. — Цілком певен, що бачив. Трохи наче й не така вона була, але дуже схожа. Я цілком певен.

Нісс і Моа навіть перестали їсти.

— Де? — схвильовано вигукнула дівчинка.

Йоганнес знизав плечима.

— Тільки виглядала та якось інакше… — промимрив він.

— Ти що, не розумієш? — нетерпляче завовтузився Нісс. — Якщо ти тут, нагорі, бачив нашу фібулу…

— …то вона може належати тільки Антакові або Ведурові! — доказала Моа. — Невже ти й досі не втямив?

Йоганнес повільно кивнув.

— Сили небесні! — вигукнув він. — То ми їх швиденько й знайдемо! Тільки треба мені пригадати…

— Будь ласка! — заблагав Нісс. — Напруж свою пам’ять!

Господар відкинувся на спинку стільця й заплющив очі. Йому згадався Країдлінґ біля дошки… Кевін у тунелі і в шкільному туалеті… Покашиїнський у підвалі…

— Нічого! — оголосив нарешті. — Геть нічого.

Тоді розплющив очі й покопирсався у підливі під своєю локшиною.

— Пригадувати найкраще, коли зовсім не думаєш про потрібну річ, — сказав хлопчик. — Так стверджує Брітта. Тоді мозок сам шукає потрібне, і якоїсь миті — гоп! Спогад випливає на поверхню…

Нісс недовірливо подивився на нього.

— Ви повинні мене відволікати! — узявся повчати Йоганнес. — Аби мій мозок міг тишком-нишком попрацювати над цією загадкою. Розповідайте мені далі про фібулу та про слово!

Моа набрала повні груди повітря.

— Отже, — почала вона, — у нас кожен одержує на свій Великий День свою фібулу від короля, а від батьків — своє слово. Хлопець — від батька, дівчина — від матері, зрозумів? І разом вони, фібула й слово, надають новому дорослому його — чи її — чарівної сили.

— Надавали колись, — виправив Нісс і любовно погладив свою фібулу. — Як ми ще жили нагорі, у світі людей.

— Надавали колись, — повторила Моа. — Принаймні таке розповідається у казках та переказах. Кому яка дістанеться сила, ніхто не міг того знати заздалегідь, а нині вже ніхто, вважай, і не пригадує, які мали ми колись таємні сили.

— Хіба що хранитель історії щось іще знає, — припустив Нісс.

Моа відмахнулася.

— І тому це, цілком природно, могло би статися, — договорила вона. — Якби Нісс отримав заодно й своє слово. Але ж він його ще не має!

— Тобто Нісс міг би ставати невидимим? — з шанобливим трепетом прошепотів Йоганнес.

Моа невпевнено подивилася на Нісса.

— Чом би й ні? — припустила дівчинка. — Він-бо нині знову перебуває у світі людей, як і давні медлевінґери, коли всі вони були наділені своїми таємними-чарівними силами. Зрештою, ми, лі-феї, вміємо ж і досі літати, а це теж не зовсім нормально.