— О Великий Духу! — сказав Йоганнес, шукаючи поглядом унизу Нісса. — Скажи їм, що ти завжди триматимеш свою руку-оберіг наді мною і над всіма іншими дітьми моєї школи, десь приблизно до восьмого класу! І що ти миттю з’являтимешся, як вихор, тільки-но ці троє знову спробують когось шантажувати чи кривдити або завдавати ще якоїсь шкоди.

Він боявся, що Нісс вже десь зник, але тоді почув голос з-понад бруківки.

— Я завжди триматиму свою руку-оберіг над тобою і над усіма дітьми твоєї школи приблизно до… до якого класу, повтори? — спантеличено перепитав Нісс.

— До восьмого, о Великий Духу! — відповів Йоганнес. — Але і над старшими, якщо вони слабші за Кевіна.

— Приблизно до восьмого класу! — сказав Нісс, і тепер його голос нарешті зазвучав твердо. — І я миттю з’являтимусь, як вихор, тільки-но ви троє знову спробуєте робити щось таке, як оце щойно, і тоді ви склеїте ласти, Луїджі.

— Затямили? — грізно спитав Йоганнес. — Затямили, що вам сказав Великий Дух?

Хлопці кивнули, але так і не наважилися поглянути на нього.

— Вам ніхто не повірить, якщо ви розкажете цю історію, тож нема сенсу таляпати язиками. А Великий Дух буде завжди поруч, вдень і вночі.

— Влітку і взимку! — крикнув невидимий Нісс, і троє розбишак здригнулися.

— Коли б він не наблизився до вас, — промовив Йоганнес, — відтепер ви будете виявляти йому свою повагу, падаючи перед ним на свої брудні коліна. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — промимрив Саша, і не встиг Йоганнес змусити і двох інших приєднатися до нього, як Нісс перебив його.

— І Йоганнесові виявлятимете повагу, інакше я випущу вам мізки з дині! — радісно промовив він. — Із родиною не варто жартувати, Луїджі!

Йоганнес перелякано захитав головою. Він уявив собі, як Кевін і двоє його друзяк падатимуть перед ним у школі на коліна, на кожній перерві. Цього не можна допустити. Просто не можна.

— Але досить поклону, правда, о Великий Духу? — швидко сказав він. — Мені досить буде, коли вони ледь схилятимуть голову.

— Хай буде так! — прорік невидимий Нісс. — А тепер пензлюйте звідси.

— Геть! — наказав Йоганнес і махнув рукою так, як відганяють голубів.

Він ніколи б не подумав, що ці троє вміють так швидко бігати.

Йоганнес подякував Ніссові, але той тільки кивнув. Він наполягав на тому, щоби негайно повернутися до «Корделії-2», але коли вони прийшли, палуба була порожня — ні ящика, ні Томаса. На кілька човнів далі троє чоловіків з інструментами ремонтували корабельний мотор, і Йоганнес збагнув, що було би дуже підозріло, якби він зараз почав детально оглядати баркас. Тому він тільки раз смикнув за клямку й знову застрибнув на понтон. Він знав, що невидимий Нісс зазирне в усі вікна.

— А Томаса нема? — запитав Йоганнес одного з чоловіків.

— Він на роботі, — відповів чоловік, не підводячи очей. — Поршень стерся, я ж казав.

— Дякую! — ввічливо сказав Йоганнес. Брітта в такій ситуації точно додала б іще: «за приязну і вичерпну інформацію». Але він стримався.

Хтось смикнув його за холошу.

— Ну? — тихо запитав Йоганнес, коли вони минули чоловіків і вийшли на сходи. — Він затягнув ящик у каюту?

— Всередині нічого нема, — сказав Нісс, а Йоганнес усвідомив, наскільки швидко звик говорити з невидимим. А ще кілька днів тому він вмер би зо сміху, якби хтось йому таке напророчив.

— Але ж він не привіз його сюди, аби переправити ще кудись! — задумався Йоганнес. — Він же його ледве волочив. Ящик має бути десь тут поблизу. Ніссе! Ніссе, ти ще тут?

Позаду нього хтось захекався.

— Не так швидко! — прокректав невидимий голос. — Ти ж знаєш, в мене коротші ноги, ніж у тебе!

— Даруй, — вибачився Йоганнес. — Але я маю рацію, правда? Тому вночі треба знову зробити вилазку. Ліна в бабусі Ільзи, Томас на роботі. На баркасі ми, либонь, зорієнтуємося, куди він подів той ящик. Може, в Шпайхерштадті? Поміж килимів?

— Не так швидко! — погукав іззаду Нісс.

Тому додому вони дісталися допіру, коли Брітта вже давно повернулася з навчання.

Відчинивши вхідні двері, Йоганнес почув схвильовані голоси з кухні.

«Вона знайшла Моа і Торіла, — подумав Йоганнес. — Тепер мені цікаво, чи вона подумає, що здуріла, чи що обидві істоти заслуговують на співчуття. Якщо Моа не надумала пурхати, то врятувати ситуацію ще, мабуть, можна».

Але на кухні біля вікна стояли тільки Брітта, Їделунґ і Ліна і визирали на подвір’я.

— Йоганнесе! — гукнула Брітта. — Ти маєш це побачити!

— Покашиїнський рився, я знаю, — з полегшенням сказав Йоганнес.

Отже, цього разу їх знову не викрили.

— І повиривав твої троянди. Мені шкода, мамо. Може, їх можна знову запхати в землю.

— Та ні! — схвильовано скрикнула Брітта. — Я зовсім не про те! — Вона відступила на крок убік, даючи Йоганнесові місце біля вікна.

Коли Йоганнес зайшов до кухні, йому здалося, що там темніше, ніж завжди. Тепер він зрозумів чому. Заплющив очі, а потім знову розплющив — йому ніяк не вірилося, що це правда.

— Неймовірно! — кричала Брітта. — У це важко повірити! Як таке могло трапитися?

— Без поняття! — перелякано відказав Йоганнес. Недаремно ж він просив Моа не виходити з його кімнати!

Все подвір’я було заповнене велетенськими бамбуковими кущами, які, внизу ще тоненькі й ніжні, росли з Бріттиних горщиків, а вгорі сягали даху. Приблизно на висоті другого поверху вони розгалужувалися, закриваючи собою небо. Йоганнес ніколи не уявляв, що бамбук може бути таким гігантським.

— Я закликала до нас Курта, — сказала Брітта. — Воно вже сягнуло його балкона.

— Ти його десь недавно вдобрювала? — поцікавився Їделунґ. — Якесь нове супердобриво?

Брітта похитала головою.

— Я думаю, це все екологія, — висловила припущення Ліна. — У повітря потрапляють різні такі штуки — водорості ж теж від того ростуть як ненормальні.

Їделунґ кивнув, погоджуючись:

— Це все пояснює. Навіть якщо це страшно.

— Тоді нам треба поінформувати газети! — запропонувала Брітта. — Це ж чистісіньке божевілля!

— Ні, тільки не газети, мамо! — вигукнув Йоганнес.

— Так, Брітто, гадаю, Йоганнес має рацію, — сказав Їделунґ і кивнув Йоганнесові. — Хтозна, що з того вийде! Ми ж їх ніколи не позбудемося, а потім вони ще невідомо що повідомлять. Ніколи не довіряй газетам і телебаченню! А якщо Ліна має рацію і це явище пов’язано з екологією, то воно повториться ще десь в іншому місці. Тож нехай газетярі товчуться деінде.

— Точно! — вдячно кивнув Йоганнес.

— А сусіди? — запитала Брітта. — Вони ж це теж бачать!

— Багато хто в цей час ще на роботі, — сказав Їделунґ. — А коли прийдуть додому, цього вже не буде. — Він роззирнувся. — Ви ж маєте пилку? Внизу стовбури тоненькі. А коли вони лежатимуть на землі, ми їх розпиляємо.

— О’кей, — сказав Йоганнес.

Вони впоралися швидше, ніж Йоганнес міг припустити. Розпиляний бамбук великою купою лежав посеред подвір’я. Горщики вони завбачливо занесли всередину — щоб замести сліди.

— Ну, прошу дуже! — задоволено сказав Їделунґ, витираючи руки до джинсів. — Тепер коли хтось визирне, то подумає, що ця купа — справа рук цього Покашиїнського. Якщо за нами ніхто не спостерігав, то він єдиний, з ким у нас можуть бути клопоти.

— І б’юся об заклад, вони в нас будуть! — сумно промовила Брітта.

Йоганнес згадав розповідь Торіла й Моа про їхню ранкову зустріч з Покашиїнським.

— Не впевнений, що так буде, — задумливо проказав він. — Побачимо.

Тільки тепер Йоганнес зрозумів, що Ліна весь цей час їм допомагала.

— А що ти тут робиш? — запитав він. — Чому ти не на «Корделії»?

Брітта запросила Їделунґа до своєї кімнати.

— За це ми зараз швиденько вип’ємо рамазотті перед тим, як я піду на роботу, — сказала вона. — Яке щастя, Курте, що ти прийшов!

— Яке щастя, Курте, що ти прийшов! — повторила Ліна високим зміненим голосом. — Як чудово, Курте! Як вона на нього дивиться!