Король кивнув.

— Я йому, звісно, вельми вдячний! — пробурмотів він. — Правда, правила гри були такі…

— Потім зник Нісс, мій син, — вела своє Мунна. — У ніч свого Великого Дня. Цього я і боялася, Величносте. Нісс — не дурень. Коли його батько не прийшов, аби дати йому його слово, він збагнув: щось стало йому на заваді. Те, що Нісс знайшов хід…

— Знаю, це моя провина, — безпорадно промовив король, крутячи в руках лопату. Мунна побачила, що її нижній край почав іржавіти. — Я мав би захищати хід, коли пішов Ведур. Але ми ж думали, що поки він зачинений…

— Ніссові щойно виповнилося тринадцять! — не вгавала Мунна. — Ми можемо посперечатися, чи, отримавши свою фібулу, він усе ще залишається дитиною. Але, Величносте, йому лише тринадцятий минає.

— Тринадцять, як на мене, то ще не дорослий, — енергійно закивала королева. — Скажи, королю: чи тринадцятирічний хлопчик вже дорослий? Скажи!

— А Моа, яка, очевидно, пішла з ним, — додала Мунна, — їй лише одинадцять! Навіть за правилами медлевінґерів вона ще дитина.

— Та що я можу?.. — не витримав король. — А що би ти?..

— Потім зник Торіл, — продовжила Мунна. — І також не повернеться, Величносте, так само, як і всі інші. А ти хочеш бути спостерігачем? Хочеш спостерігати, як твоїх підданих нагорі захоплюють у полон люди?

— Тс-с-с! — сполохано скрикнула королева. — Мунно, так не можна. Я розумію твоє хвилювання, але ти не можеш…

Король подивився на Мунну.

— Ми не маємо воїнів, — стомлено промовив. — Ми, медлевінґери, не маємо воїнів.

— А хто говорить, що нам потрібні воїни? — крикнула Мунна. — Людей з їхнім духом винахідництва, їхньою силою і зброєю ми все одно не перемогли б! Але ж це не означає, що ми нічого не маємо робити! Величносте, відряди кількох із нас нагору! Можливо, одна з наших таємних сил, що про них ми тут внизу навіть не знаємо, стане у пригоді, аби визволити наших рідних!

Тепер король із нещасним виглядом колупав держак лопати.

— Існує прадавнє рішення, — сказав він, не дивлячись на Мунну. — І ти, Ведурова дружина, знаєш про це! І я був би першим королем за багато століть, який наважився би його порушити.

— Ти вже давно його порушив, Величносте, — відрубала Мунна.

— Ти навіть не шукав? — кричала Моа. — Навіть не шукав за ними?

— Це не мало би жодного сенсу! — розлючено відказав Йоганнес. — Там щось не те, але я чогось не розумію.

Торіл кивнув.

— Може, той, хто напав на нього, теж шукав ящик, — припустив він. — Томас сказав, що нападник кричав: «Давай сюди!»

— Томас міг збрехати, — сказав Нісс. — Там могло ще щось статись, ми ж не перевіримо. А що як там узагалі йшлося про інше?

— Про золото? — озвалася Моа. — Може, вони шукали на баркасі золото? Ці чоловіки з килимового складу?

Йоганнес знизав плечима.

— А що як то взагалі не він? — обережно промовив він. — Як ми весь час помилялися? Він був такий… Просто не віриться, що то Каїн!

Моа форкнула.

— Все сходиться! — крикнула вона. — Все! Ти сам казав! Він мав ящик! Він мав фібулу!

— Може, і напад на себе він сам влаштував, спеціально для тебе? — запитав Торіл. — Здогадувався, що ти прийдеш? Знайшов твою мобілку. Він-бо не дурний: знав, що ти за ним стежиш. Може, розраховував, що ти прийдеш? Хотів у такий спосіб відвести від себе підозру?

— Але цим радше накликав на себе ще більше підозри! — не згодився Йоганнес. — До того ж не вийде самого себе так зв’язати!

Нісс кивнув.

— Ні… — задумливо мовив він.

— І він не називається Каїн! — наполягав на своєму Йоганнес. — Я перевірив його паспорт. І закордонний теж. І водійське посвідчення. Там не було нічого, що могло би видатися Антакові смішним.

Медлевінґери принишкли.

— А то документи з фотографіями? — запитав згодом Торіл. — Ті, про які говорив Антак?

Йоганнес кивнув:

— Зрештою, твій батько сказав, що то було написано в паспорті.

Торіл кивнув.

— Може, він виробив собі новий? — запитав він. — Це можливо?

Йоганнес подумав, що в їхньому районі й не таке можливо.

— Певна річ, — сказав він. — Фальшиві документи коштують купу грошей. І навіщо йому це?

— Аби ти подумав так, як ти зараз думаєш! — вигукнула Моа. — Ти дурний, чи що?

— Але ж він не міг знати… — безпорадно пробурмотів Йоганнес.

— У нього фібула! — крикнула Моа.

Вони затихли. Раптом озвався Нісс.

— Може, хтось шукав фібулу, — припустив він. — На баркасі. Сьогодні вночі. Так, як ви двоє минулої ночі.

— Може… — задумався Торіл. — Але що б це означало?

Йоганнес похитав головою.

— Я надто стомлений, щоби думати, — сказав він. — Завтра знову…

Він позіхнув.

— Але якщо це не він, — тихо продовжував Торіл, коли Йоганнес вже лежав у ліжку, а троє медлевінґерів — на своїй ковдрі. — Якщо він не Каїн, то доведеться все починати спочатку.

Йоганнес заплющив очі. «Завтра знову», — подумав він.

Наскільки міцним був його сон, Йоганнес зрозумів, аж коли зірвався на ноги від дикого гуркоту. Хтось доривався до його кімнати, отже, як дзвонили в двері, він теж, мабуть, не чув.

— Йоганнесе! — кричала Ліна. — Прокидайся, Йоганнесе! Ти там помер, чи що?

— М-м-м-м! — промимрив Йоганнес, перевертаючись набік.

Тоді почувся голос Брітти.

— Він що, знову зачинився? — кричала вона, смикаючи за клямку. — Йоганнесе, досить вже! Негайно відчиняй!

— Вже йду, — промурмотів Йоганнес. — Що за поспіх?

Він глибоко вдихнув і видихнув.

— Ліно, йди вже на кухню! — сказав Йоганнес. — Мені треба… Словом, мені буде неприємно, якщо ти мене такого в піжамі…

— Відколи це? — ображеним голосом промовила за дверима Ліна. — Це щось новеньке!

Йоганнес укляк перед ліжком.

— Т-с-с-с! — прошепотів він, приклавши вказівного пальця до уст. — Я нікого сюди не впущу!

Він витяг із шафи старий банний халат, який не носив уже років п’ять, відколи перестав ходити на плавання. Халат був ледь довший за куртку піжами й на спині затісний. Про те, щоб застебнути його спереду, годі було і мріяти. Незважаючи на це, Йоганнес зав’язав на животі пояс.

— Готові? — прошепотів він. А тоді відчинив двері, швидко прослизнув у них і, захряснувши їх за собою, квапливо повернув ключ.

На кухні за столом сиділи Брітта, Томас і Ліна. Пахло свіжими булочками і кавою.

— Доброго ранку! — сказав Йоганнес, гепнувшись на останній вільний стілець. — Давно не бачилися, Томасе.

Брітта уважно глянула на сина.

— Ну й вигляд у тебе! — вигукнула вона. — Як мати я вже починаю хвилюватися!

— Я просто ще не прокинувся, — буркнув Йоганнес.

— Помітно, — сухо відказала Брітта. І тепер ще раз у присутності всіх повторила: — Я не хочу, щоби ти постійно замикався у своїй кімнаті! Я не маю другого ключа, і якщо щось станеться…

Томас глянув на Йоганнеса.

— Що має статися, Брітто? — сказав він, хитаючи головою. — Йоганнесові дванадцять. Він вже має право на приватне життя.

— Точно, — підтвердив Йоганнес і вхопив булочку. Його здивувало, що Томас так ревно кинувся йому на допомогу. Хіба що він підозрює, що Йоганнес когось у себе ховає… Тоді це не дивно.

— А що з твоєю головою? — запитала Брітта, вдивляючись у Томасове обличчя. Величезну ґулю прикривав чималий пластир. — Якщо можна поцікавитись. Мені прикро, що змушена питати, але сам ти нічого не розкажеш.

Томас торкнувся чола й здригнувся.

— Ну, мені трохи незручно про це говорити! — відповів він і зиркнув на Йоганнеса. — Я послизнувся, коли йшов уночі додому, — на сходах від понтона вниз. І впав. Так недолуго.

— Ой! — скрикнула Брітта.

— А потім у мене паморочилося в голові й мною так хитало, — продовжував розповідь Томас, знову шукаючи очима Йоганнеса, — що я поперевертав на човні все, що можна. Повне лайно.