Йоганнес закрив зошит з англійської.

— Якщо це Країдлінґ, то ми знаємо, де він тримає ваших батьків, — урочисто сказав він. — Цілком очевидно! У своїй темній кімнаті. І завтра я піду туди і перевірю.

На якусь мить вони всі замовкли, так важко їм було повірити в те, що вони тепер справді досягли мети.

— Торіле! — зніяковіло сказав Нісс. — Ти розумний. Ти будеш добрим хранителем історії.

— Та де там, — зніяковіло відмахнувся Торіл.

— Від хвилювання я зголодніла! — сказала Моа і гепнулася на підлогу. — Тепер він від нас не втече.

Тільки коли смеркло, Йоганнес згадав, що від п’ятниці не годував Поллілі.

— Могли би мені й нагадати! — сердито сказав він до Нісса, Торіла і Моа і взяв з батареї скибку підсушеного хліба. З холодильника він витягнув варену картоплину. — Якби я сьогодні знову забув про неї, вона б мені геть схудла!

— Я з тобою! — тішилася Моа, схвильовано літаючи сюди-туди перед зачиненими дверима. — Я трохи поспілкуюся з нею, можна?

Йоганнес неприязно відсунув її в повітрі вбік.

— Знайди собі муху для балачок! — відказав він. — Як гадаєш, що скажуть сусіди, коли визирнуть з вікна і побачать, як ти пурхаєш на подвір’ї? Нам і так досі дуже щастило.

Моа ображено скривилась.

— А мені можна з тобою, — сказав Нісс, і Йоганнес відчув, що малому кортіло трохи позлити Моа. — Я ж невидимий.

Йоганнес знизав плечима. Він відчинив двері і побіг через подвір’я до клітки, Поллілі голосно пищала. Моа зрозуміла би кожне слово.

— Мені справді дуже шкода, Поллілі! — сказав Йоганнес, відкриваючи засув на дверцятах клітки. — Але ти навіть не здогадуєшся, які ми мали важкі дні! З тим усім мало про власну свиню не забув!

Поллілі накинулася на картоплину, але Йоганнес відчув на собі її докірливий погляд.

— Таке більше не повториться, — запевнив він тваринку. — Обіцяю.

Підвівшись і глянувши в інший бік двору, Йоганнес раптом побачив Нісса. Але було вже запізно.

Нісс стрибав на величезній купі розпиляного бамбуку, мов на пружинному матраці, і був чітко помітний.

Якось на уроці Країдлінґ розповів їм про лівосторонній рух в Англії і про те, як небезпечно, коли люди не концентруються на цьому. Перший час, розповідав він, всі, звісно, зосереджуються. Аварії у перший тиждень трапляються надзвичайно рідко, бо люди постійно кажуть собі: «Я мушу їхати лівою смугою! Я мушу їхати лівою смугою!» Але приблизно за тиждень уважність послаблюється. Тоді людина раптом мимовільно знову починає їхати праворуч і часто потрапляє в аварію.

— Ніссе! — у паніці крізь зуби прошепотів Йоганнес. Він ще на самому початку хотів запитати в Моа, чи лі-феї не плутаються: покласти на фібулу одну руку, покласти на фібулу обидві руки, забрати руки — він би неодмінно щось сплутав! Щось подібне, мабуть, і зробив зараз Нісс.

— Ніссе! Невидимий! — спантеличено цідив крізь зуби Йоганнес. Можливо, захопившись стрибанням, Нісс мимохіть запхав великого пальця за ремінь. І шугав у сутінках угору-вниз на бамбуковому гіллі, видимий для всіх.

А передусім — для когось одного.

Йоганнес не почув, як відчинилися підвальні двері.

— Нарешті я тебе впіймав! — викрикнув Покашиїнський, і з його невиразної мови Йоганнес зрозумів, що той знову п’яний. Попри це рухався він блискавично. — Ти більше такого не зробиш!

І, сказавши це, він заломив Ніссові руки за спину. Потім схопив його і, не звертаючи уваги на відчайдушний опір малого, потягнув його до підвалу.

— Ні! — прошепотів Йоганнес. Він почув, як за ними зачинилися двері, і побіг на кухню по Бріттині ключі від підвалу. Поки Покашиїнський тримав Ніссові руки за спиною, той не мав жодного шансу стати невидимим. Йоганнес мусив їх догнати.

Він саме зірвав в’язку ключів з гачка, як подзвонили в двері.

— Привіт, Йоганнесе! — сказав пан Їделунґ. — Я хотів, щоби твоя мама…

— Покашиїнський! — викрикнув Йоганнес і помчав сходами вниз. — Покашиїнський… — І зрозумів, що навіть не може пояснити, що сталося.

Але пан Їделунґ і не питав. Великими стрибками він наздогнав Йоганнеса і побіг з ним у підвал.

— Що сталося, Йоганнесе? — прокричав він. — З тобою все…

Перед зачиненими дверима підвалу стояв Покашиїнський, витріщаючись на ключі у своїй руці. Його тіло злегка похитувалось.

— Мале стерво більше цього не зробить! — запевнив він на диво чітко, дивлячись на Їделунґа і Йоганнеса тьмяними очима.

— Сусіде Покашиїнський! — сказав пан Їделунґ. — Мені цікаво, хто і чого більше не зробить? Ви геть не при собі!

— Я впіймав малу сволоту! — сопів Покашиїнський. — Тепер він від мене не втече! Просто гупати мені в спину, це нормально? Це нормально?

Їделунґ підвів брови.

— Якщо ви мене так прямо питаєте, то радше ні, — сказав він. — Але, можливо, я не зовсім розумію, що ви маєте на увазі.

Йоганнес відчував, як серцебиття заспокоюється. Їделунґ йому допоможе. З дорослим Покашиїнський не поводитиметься так, як із ним.

— Позавчора, — сказав Покашиїнський, повільно сповзаючи стіною підвалу, — це мале стерво просто налетіло на мене ззаду! Просто налетіло — бац! бац! Це нормально? Так не робиться!

Тут його ноги посунулися ще трохи вперед, і він гупнувся на підлогу.

Їделунґ обернувся до Йоганнеса й покрутив пальцем біля скроні.

— Це просто приголомшлива історія, пане Покашиїнський! — приязно сказав він, нахиляючись над сусідом, голова якого поступово прихилилася до плеча. — Не засинати! Агов! Хто на вас налетів?

— Прилетіло, — промурмотів Покашиїнський із заплющеними очима. — Прилетіло! Це ж ненормально.

— Ваша правда, — сказав Їделунґ, схопивши його за плечі. — І що ви зробили з літаючою тваринкою? — Він потряс Покашиїнського, аби той знову розплющив очі.

— Замкнув! — сказав Покашиїнський, брязкаючи в’язкою ключів. — Ха-ха! У підвалі! Там він собі може літати, і літати, і літати… — Його голова знову впала на груди.

— Справді? — спитав Їделунґ. — Ну, то ми глянемо. — І взяв з рук у безтямного Покашиїнського в’язку ключів. Покашиїнський мирно сопів.

Двері підвалу безшумно відчинилися, і Йоганнес побачив стоси кам’яних плит, що їх привезла вантажівка.

— Ти бачиш, щоби тут хтось літав? — запитав Їделунґ, зайшовши у приміщення. Він нахилився, щоби зазирнути поміж стосами. — Пощо я взагалі сюди заглядаю? Тільки не розповідай Брітті! Ще подумає, ніби я повірив п’яниці!

Він зачинив двері, замкнув їх, а ключ поклав на коліна Покашиїнському, який тепер доволі гучно хропів.

— Good night, — сказав він. — І солодких снів. No drinks before sunset. Може, це правило йому допомогло б.

— Що? — не зрозумів Йоганнес. Він сподівався, що двері були відчинені достатньо довго для того, щоби Нісс встиг вислизнути.

— Так казали в моїй молодості, — відповів Їделунґ. — Жодного алкоголю до заходу сонця. Можливо, Покашиїнський міг би з цього почати. Тоді, можливо, його не турбували б летючі істоти, які нападають ззаду.

Йоганнес спробував засміятись.

— Та він геть п’яний, — сказав він. — І щось йому таке ввижається.

Коли вони підійшли до дверей квартири, хтось невидимий смикнув Йоганнеса за холошу.

— А що тебе так налякало? — запитав Їделунґ, наморщивши чоло. — Тільки п’яний Покашиїнський? На тобі лиця не було, як я до вас подзвонив!

— Так… бо я подумав, — почав Йоганнес, щиро сподіваючись, що йому зараз щось спаде на гадку, — що він скривдив мою морську свинку…

— Вона ж не вміє літати! — засміявся Їделунґ. — Він не міг собі такого уявити. Та нехай, байдуже. Власне кажучи, я просто зайшов нагадати Брітті про запрошення. На завтра. Покататися на моєму «Люцифері»! Сезон відкривається.

Він поклав руку Йоганнесові на плече.

— Тобі, мабуть, теж слід було б трохи відпочити, — сказав він. — Ти так панічно відреагував на того п’яницю.

Йоганнес кивнув.

— Моторний човен? — запитав він.

— Але не дуже класний, — відповів Їделунґ. — Плунжер. Тільки п’ять вузлів.