Він ще раз приклав вухо до всіх зачинених дверцят. Раптом з коридору долинули кроки.

— Тепер я маю вибухівку! — закричав Каїн. — Скільки завгодно! Сьогодні опівночі всьому кінець! Отже, ти віддаєш мені золотяра?

Антак не поворухнувся.

— Антаку! — прошепотів Ведур.

— Ти будеш винуватий у тому, що твій народ змушений загинути, — холодно сказав Каїн і штовхнув ногою Антака, що лежав наче неживий. — Але твій син все одно буде мій. Люди допоможуть мені, навіть проти своєї волі! І ті двоє з твого народу! Це станеться нині опівночі.

Носак черевика ще раз вдарив Антака в спину.

— Тож ти мені більше не потрібний, хранителю історії. Мені вас шкода. Час довго тягнеться в темряві, без їжі і пиття, коли тільки на те й чекати, щоб усе скінчилося. Я більше не прийду.

Двері зачинилися.

— Кого він має на увазі? — прошепотів Beдур. — Як люди можуть допомогти йому знайти Торіла? — Він глянув на Антака. Він не знав, чи Антак взагалі чує те, що він йому говорить. — І ті двоє з нашого народу. Хто б це міг бути, Антаку?

Він здригнувся.

— Нісс! — прошепотів Ведур.

Не тільки Антак погубив свого сина.

Коли Йоганнес із Ніссом поверталися додому, здійнявся вітер і на небі з’явилися перші маленькі хмаринки, ніби насаджені на вежу костелу.

— Тобі треба було спробувати відчинити дверцята! — сердито сказав Йоганнес, падаючи на ліжко у своїй кімнаті. З програвача гриміла музика, а в лазничці перед дзеркалом насвистувала Брітта. — Ти мав цілу годину часу!

Нісс підпер руки в боки.

— Там було темно! — прошепотів він. — Якесь огидне червоне світло! І дверцята були зачинені! — Він помовчав, наче не був упевнений, казати щось чи не казати. — До того ж я боявся, — тихо додав він. — Боявся, що той чоловік сьогодні більше не прийде. Минулого тижня мене так часто десь замикали! Я боявся, Йоганнесе.

— Розумію, — заспокоїв його Торіл. Моа форкнула.

— Крім того, — невпевнено промовив Нісс, — у мене просто було відчуття, що їх там нема, розумієш? Це ж відчувається, сам ти в кімнаті чи є ще хтось. Я був сам.

— Звідки ти це знаєш? — не повірив Йоганнес. — А якщо вони просто спали за дверцятами? Або якщо Каїн заткнув їм роти кляпом? Щоби вони не могли кричати? І зв’язав? Щоби вони не пручалися?

— Ми, медлевінґери, таке відчуваємо, — сказав Торіл і кивнув Ніссові. — Я впевнений. Ми ж завжди знаємо, скільки минуло часу. Ми відчуваємо багато такого, чого ви не відчуваєте.

У цей момент Брітта затарабанила у двері.

— Що за нова мода? — крикнула вона. — Тепер ти не тільки замикаєшся, але навіть і не вітаєшся, коли приходиш додому.

— А! Привіт, Брітто, ти вже є? — гукнув у відповідь Йоганнес, благально дивлячись на трійцю. — Зазвичай тебе ще не буває о такій порі!

— Ти забув, що ми хочемо влаштувати сьогодні маленьку прогулянку? — крикнула Брітта. — Відчини нарешті, Йоганнесе!

Нісс, Торіл і Моа зникли під ліжком.

— Вже йду! — сказав Йоганнес.

Він протиснувся до Брітти в коридор крізь вузьку щілину в дверях.

Брітта глянула з недовірою.

— Що ти там ховаєш? — запитала вона. — Навіть зазирнути не можна?

Йоганнес втупився у підлогу.

— Нє-а, — промурмотів він. — Врешті-решт мені вже дванадцять. Томас теж так каже.

Брітта вказівним пальцем підняла його підборіддя.

— Дивись мені в очі! — суворо сказала вона. — Що… — Та раптом опустила руку. — От я дурепа! — скрикнула вона. — Вибач, будь ласка, Йоганнесе, як матір може бути такою недоумкуватою! Вибач!

Йоганнес перелякано подивився на неї.

— Це ж пов’язано якось з моїм днем народження наступного тижня, правда? — припустила Брітта. — Але ж я дурноголова! Ти щось заховав для мене! А я до тебе постійно дориваюся! — І вона так навально обійняла його, що вони обоє аж захиталися. — Вибач, Йоганнесе, тисячу разів вибач!

Йоганнес з усієї сили намагався виглядати незворушним.

— Та, без проблем, — сказав він. — Буває.

Брітта міцно поцілувала його в щоку.

— Дякую, що ти такий терплячий зі мною! — сказала вона. — Обіцяю, що не зайду до твоєї кімнати. То ти підеш зі мною сьогодні пополудні кататися на човні? Курт зрадіє, якщо ти приєднаєшся!

Йоганнес глузливо усміхнувся.

— Не думаю! — сказав він. — Так, як він взяв бика за роги!

— Що ти маєш на увазі? — обурилася Брітта, але Йоганнес почув в її голосі зніяковіння.

— Та він до тебе заграє від першого дня, відколи вселився, — сказав він. — Не думаю, що він хоче, аби я був поряд під час вашого маленького річного побачення сьогодні пополудні.

— Ти здурів! — сказала Брітта. — Він ще спеціально мене запитав про тебе. Сказав, що втішиться, якщо ти приєднаєшся.

— Ти з ним щось закрутиш? — поцікавився Йоганнес.

Брітта витріщилася на нього.

— Я їду кататися з ним на човні! — відповіла вона. — Більше нічого! Я не закохана, якщо ти це мав на увазі.

— Ні? — запитав Йоганнес. — Сьогодні не закохана, завтра це може змінитися.

Брітта штурхнула його в бік.

— Я ж не закохаюся тільки тому, що він має моторний човен і бельгійську шафу! — викручувалася вона. — До того ж у нас різні музичні смаки.

— Тоді я спокійний, — усміхнувся Йоганнес.

Але то була не вся правда. Він чув, як у лазничці Брітта насвистувала «Не шукай мене, бо я на морі», і спробував згадати, коли вона востаннє була така весела. Йому не треба вітчима, а якщо й треба, то ліпше би ним став Томас. З умовою, що він не той, кого вони шукають.

Під вечір, коли Брітта нарешті зібралася, небо затягнуло сірими хмарами.

— Вона пішла! — з полегшенням сказав Йоганнес. — Не знаю, чи справді можна покладатися на те, що ви відчуваєте присутність інших! На «Корделії-2» нещодавно Нісс теж думав, що Антак і Ведур у ящику, а потім виявилося, що то лишень мотор для човна.

— Це Томас стверджує, — наголосив Торіл.

— Саме так! — схвильовано скрикнула Моа. — Можливо, вони були всередині! Тоді не дивно, що Нісс не знайшов їх у темній кімнаті.

— Але це не Томас! — не витримав Йоганнес. — Він не називається Каїн!

— Томас мав фібулу, а також всі можливості, — сказав Торіл. — Але він не називається Каїн. У випадку Країдлінґа і Покашиїнського збігається ім’я, схованку вони теж мали, але у схованках ми нічого не знайшли. Ніхто ще не вийшов із гри. Це може бути кожен з трьох.

— Торіл має рацію! — сказав Нісс. — Не поспішай, Йоганнесе! Я думаю, спочатку нам треба…

— Я думаю, спочатку нам треба погодувати Поллілі! — сердито сказав Йоганнес, встаючи. Ні, це не Томас. — Інакше я знову забуду, і ніхто з вас мені не нагадає!

Взявши з кухні морквину і харч, він вийшов на подвір’я.

Поллілі була схвильована. В інші дні вона теж попискувала, коли чула Йоганнесові кроки на металевих сходах, але сьогодні вона пищала навіть тоді, коли він насипав їй у мисочку харч і клав на дно клітки морквину. Зі збудженим кувіканням стрибала по клітці, а коли Йоганнес хотів зачинити дверцята, ледь не вистрибнула назовні.

— Що сталося, свинко? — нетерпляче спитав Йоганнес, запихаючи її назад. — Тобі все ще мало? Ти хочеш ліпшого харчу? Сьогодні в мене є важливіші справи!

Поллілі шалено пищала, підтягуючись передніми лапками на ґратках дверцят.

— Ти геть здуріла! — закричав Йоганнес. А тоді ляснув себе долонею по чолі. Але ж він і дурень! — Поллілі! Ти хочеш щось розповісти, правда? Який я недоумкуватий! Ти хочеш поговорити з Моа? — Із Поллілі на руках він поспішив назад у свою кімнату.

— Здається, вона щось знає! — крикнув Йоганнес і посадив Поллілі на підлогу біля ліжка. — Моа, розпитай її! Вона наче сказилася!

Моа неохоче відірвалася від телевізора.

— На найцікавішому місці! — буркнула вона.

Що вона сказала Поллілі, Йоганнес не зрозумів. Йому зовсім не здалося, що то схоже на писк морської свинки. Хай там як, скидалось на те, що Поллілі розуміє Моа. Вона знову голосно запищала.