Ліна махнула головою, потім знову схопила штурвал.

— Там, куди він її відвіз, має бути спокійно, — продовжувала вона. — Далі в напрямку моря, там, на березі, він міг знайти спокійну місцину, звичайно, не стовідсотково. Але так, щоб ризик виправдовувався. — Вона трохи розвернула ніс «Корделії» у попутну хвилю судна-контейнера, що йшло повз них. — А тепер у гру вступає час. До якого місця він міг заїхати? Коли він тобі телефонував, то, очевидно, повертався. Розумієш, що я маю на увазі? Зі швидкістю п’ять вузлів він міг зайти максимум до Шуляу. Максимум! А там всюди на березі купа людей.

— Думаєш, він викинув її у воду? — скрикнув Йоганнес. — Він збрехав? Насправді він…

— З тобою таки складно, Йоганнесе! — сказала Ліна. — Ні, він цього не зробив. Якщо він заїхав не далі Шуляу і знайшов спокійну місцину — дуже спокійну місцину! — до якої не дістатися без човна, то залишається тільки Швайнезанд.

— Острів? — спантеличено перепитав Йоганнес.

Ліна кивнула.

— Ти колись був там? — запитала вона. — Він величезний! Заповідник, а посередині справжній праліс, цілком безлюдний. Туди не ходить жоден пароплав, тільки на вихідних інколи припливають кілька веслувальників на байдарках. Закладаюся на мільйон, що він завіз її туди.

— У мене нема мільйона, — сказав Йоганнес.

— Ну, добре, тоді не закладаємося, — відказала Ліна. — Якщо хочеш, можеш трохи покермувати. Я припильную.

Йоганнес міцно схопив штурвал і відчув під пальцями силу баркаса, який повільно, наче проти своєї волі реагував на рухи штурвала. «Я — шкіпер! — радісно подумав він і майже забув, куди і навіщо вони пливуть. — Я буду шкіпером. На великій посудині».

І тут він знову згадав про Брітту.

Коли за Ліною і Йоганнесом зачинилися двері, Антак підвів погляд.

— Торіле! — прошепотів він. — Я не знаю, що я… я б радо…

Торіл відвернувся.

— Я ж не знав, що золотяр, якого шукають, — це ти! — благально промовив Антак. — Упродовж останніх місяців я намагався все владнати! Торіле! Подивися на мене!

— А якби то був хтось інший, чим це було би краще? — запитав Торіл, не тямлячи себе від гніву. — Ти віддав би його Каїнові без жалю, аби отримати все, чим володіють люди!

— Годі, годі, Торіле! — заспокоював його Ведур. — Ти ж сам знаєш, як то, коли вперше потрапляєш до їхнього світу. Це багатство! Цей комфорт! Усі ці речі, про які ми ніколи й не мріяли! Тільки не кажи, що ти не мрієш хоч щось узяти з собою.

— Зорову скриньку! — захоплено сказала Моа. — Ведуре, якщо, коли ми повернемося у край, тобі вдасться запустити її за допомогою твоєї машини для сили струмів, то тебе всі полюблять!

Ведур задумливо похитав головою.

— Ну, через зорову скриньку я могла б, напевно, трішечки зрозуміти Антака… — повільно промовила Моа. — Ні, все-таки ні. Чи, може, так?..

— Я сам себе не розумію! — вигукнув Антак. — Після всього, що ми пережили і що я тепер знаю, я більше не розумію сам себе! Я ж ніколи не замислювався, що буде потім! Я переконав себе, що Каїн гарно поводитиметься із золотярем! Я сказав собі, що для краю було би щастям володіти винаходами людей! — Він помовчав. — Мені страшенно соромно, — тихо сказав він. — І я не знаю, як жити далі, якщо ми не приборкаємо Каїна, якщо він погрожуватиме нашому краю, якщо забере в мене Торіла, якщо не звільнить матір хлопчика… — Антак схлипнув.

— Ну, ну, ну! — сказав Ведур і зніяковіло прокашлявся. — Надіймося тепер, що все буде добре. Поміркуймо, як упіймати Каїна, коли він прийде сюди. Хай там як, а нас п'ятеро, навіть якщо він і більший.

— Нагнися! — крикнула Ліна, різко повернувши штурвал ліворуч. І сама втягнула голову. — Мені здається, це він!

Йоганнес почув звук мотора. Якийсь човен плавно минав їх з правого борту.

— Чому ми зустрічаємося з ним тільки тепер, якщо ти мала рацію і він завіз Брітту на острів! — сказав він, обережно виглядаючи крізь носову шибу. — Він давно мав би бути мало не вдома. — Моторний човен зник за кормою зі шлейфом піни.

— І гадки не маю! — сказала Ліна. — Але чим пізніше, тим краще, правда? Ми зійдемо на берег із південного боку, там спокійніше. Однак причалити ми не зможемо, а садити «Корделію» на мілину я не хочу. Тому станемо на якір.

Ліна потягнула важіль до себе. Човен зупинився.

— Плавати вмієш? — запитала вона.

— У квітні? — скрикнув Йоганнес.

Дівчина зверхньо форкнула.

— Тут максимум п’ятдесят метрів, — сказала вона. — То умієш чи ні?

— Ми ж разом ходили на плавання, ти, забудько! — відповів Йоганнес. — І пірнаю я краще за тебе!

Ліна вдала, ніби не почула.

— Бери штурвал, — звеліла вона. — А я викину якір.

Потім вони роздяглися. Сонце стояло вже низько, десь над Північним морем. Вийшовши на палубу, Йоганнес здригнувся від холоду.

— Швидко! — сказав він.

— Добре тобі! — сказала Ліна. — Для хлопця це нічого — отак просто в трусах, а для мене… — Вона зітхнула. Футболку я залишу! — сказала вона. — І не підглядати.

Йоганнес постукав себе по чолі.

— Нема мені зараз про що думати! — сказав він, обережно злізаючи у воду мотузяною драбиною, яку Ліна залишила на поручнях, щоб потім повернутися нею назад на баркас. — Бррр! Вода крижана!

Ліна спустилася за ним без жодного слова. Далеко плисти не довелося: під ногами вже було дно.

— Сподіваємося, що ніхто не дивиться у підзорну трубу! — сказала Ліна.

— Страшно! — признався Йоганнес, чалапаючи до берега.

Дно було мулисте, і в деяких місцях Йоганнесові, щоб пройти, треба було відхиляти очерет. По шкірі стікали краплі води, зуби цокотіли. Він підбіг до лісу, який буйно ріс за кілька кроків від берега, такий дикий і самітний, ніби зовсім поряд і не було великого міста зі сотнями тисяч людей.

— Мамо! — гукнув Йоганнес. — Мамо, ти тут?

Із хащі долинув стогін.

Королева, з кошиком в руках, у темряві відпроваджувала свого чоловіка до Ведурової майстерні.

— Щасти тобі, мій коханий муже! — сказала вона. — І пильнуй себе!

Король кивнув, поправляючи на плечі вовчу шкуру.

— Я маю обов’язок перед своїм народом! — промовив він.

Королева подала йому кошик.

— Якщо зголоднієш! — пояснила вона. — Хтозна що там у тих людей є поїсти? Я спакувала тобі м’ясні пляцки, варені яйця і кілька канапок із холодною печенею. А ще — маленький солодкий сюрприз! Не забудь, сіль для яєць — у коробочці.

— Ти мені це вже тисячу разів повторила, — нетерпляче сказав король, і було помітно, що він хвилюється. — Мені вже час іти.

— Ти хоробрий герой, королю! — сказала королева. — Я пишаюся тобою і впевнена, весь народ пишався би тобою, якби знав, як шляхетно ти чиниш! Але ти робиш це, не сподіваючись на їхнє захоплення, тому я ще більше пишаюся тобою.

Король виглядав спантеличеним.

— Покажи мені хоч одного короля! — вигукнула королева. — Покажи мені хоча б одного короля в цілому світі, який зробив би те, що збираєшся зробити ти! Інші королі посилають війська і солдатів…

Король нетерпляче перебив її.

— Я справді мушу вже йти, моя кохана, — сказав він, відсуваючи від стіни шафу. За нею з’явилися двері.

— Сіль у маленькій коробочці! — крикнула йому вслід королева. — О Боже, він забуде і з’їсть яйця без солі. Тільки щоби з ним нічого не сталося! — Вона повільно засунула шафу назад.

— Цей лайнюк! — скрикнула Брітта, коли Йоганнес зірвав їй з обличчя липку стрічку і розв’язав пута. Вона потерла обличчя й зап’ястки. — Він ще й кілька разів повертався, щоби перевірити, чи міцно я зв’язана! Він геть збожеволів!

У підліску було темно. Птахи, очевидно, рідкісні, бо Йоганнес іще ніколи в житті таких не бачив, насторожено попискували.

— Іти можеш? — злякано запитав хлопець. — Прошу, мамо, бо Їделунґ…