— Лиши її в спокої! — сердито сказала Ліна. — Я сама мало не зомліла, коли побачила вас. А для дорослих це, певно, ще більший шок.

Брітта заворушилася.

— А що з Їделунґом? — раптом згадав Йоганнес. — Він вже з’явився?

Торіл показав на двері.

— Він там, — сказав він.

Йоганнес скрикнув, і Брітта кліпнула.

— Відійди звідти, Моа! — звеліла Ліна. — Вона ж знепритомніє вдруге, якщо першим, що побачить, прокинувшись, буде літаюча лі-фея!

— Як ви це зробили? — поцікавився Йоганнес, дивлячись на закам’янілого Їделунґа. — Що з ним?

— Вона прокидається! — крикнула Ліна.

Йоганнес примчав назад у кухню і сів навпочіпки біля Брітти.

— Привіт, мамо! — сказав він. — Все о’кей?

Брітта спантеличено дивилася йому в обличчя.

— Я впала! — промурмотіла вона. — Я так злякалася, Йоганнесе! Це викрадення зашкодило мені більше, ніж я думала. Я повірила, що бачу маленьких чоловічків, які літають тут навколо!

— Літати вміє тільки одна! — обережно сказав Йоганнес. — Мамо, я ж тобі пояснював…

Брітта скрикнула.

— Вони ще тут! — прошепотіла вона. — О Боже, Йоганнесе, я все ще їх бачу!

— Так, але літати вмію тільки я! — сказала Моа, приземляючись прямо біля Бріттиної голови. — Зате решта вміють інші речі.

— Ні! — промурмотіла Брітта, знову заплющуючи очі.

— Мамо, це все не проблема! — благав Йоганнес. — Я можу тобі все пояснити!

Хтось відсунув його, ніжно, але енергійно.

— Доброго вечора, моя люба! — сказав король, нахиляючись до Бріттиного обличчя. — Я — король медлевінґерів, і, гадаю, зараз вам треба трохи підкріпитися.

Він взяв із хустинки шматок горіхового пирога.

— І ти хочеш сказати, що майже тиждень ховав цих людей у нашій квартирі? — вражено запитала Брітта. Тим часом вона сіла, але шматок пирога тримала кінчиками пальців далеко від себе. — Так, що я нічого не помітила?

— Не всіх! — заспокоїв її Йоганнес. — Не всіх, мамо! Спочатку тільки двох, а коли прийшов Торіл, стало троє. Антак і Ведур з’явилися сьогодні пополудні. А король — щойно.

— Тільки двоє, а потім троє! — говорила Брітта, скептично крутячи в руці пиріг. — Виглядає точнісінько як нормальний горіховий пиріг. Тільки трохи менший.

— Але це надзвичайно добрий горіховий пиріг, моя люба! — переконував її король. — Спробуйте! Ніщо так не допомагає від великого переляку, як маленький відпочинок і шматок пирога.

Брітта витріщилася на нього, потім розглянула кожного зокрема і сказала:

— І ви всі стверджуєте, що ви є?

Ведур вклонився.

— Безперечно, ласкава пані, безперечно! — запевнив він. — А чом би й ні?

— Справді, чом би й ні? — пробурмотіла Брітта. — І я вас реально бачу.

Вона зітхнула, підводячись.

— Мабуть, треба повірити. О’кей, о’кей, о’кей, а далі?

— Ми ж тобі вже все розказали на човні, Брітто! — сказала Ліна. — Не будь такою нездогадливою!

— Але ж я думала, що ви хочете мене на…дурити! — відказала Брітта, і Йоганнес втішився, що вона стрималася і не вимовила того слова, яке насправді хотіла сказати. Він не був певний, що це сподобалось би медлевінґерам, та ще й коли поряд був їхній король. — Або що ви всі подуріли, як Їделунґ! У такі історії жодна людина не повірить! — Вона встала і глибоко вдихнула. — А що з ним, до речі? З цим огидним викрадачем?

— Я його зачарував, моя люба, — урочисто промовив король. — Силою всіх королів нашого народу: зачаровувати і знімати чари.

— Ходи глянь на нього! — сказав Йоганнес і потягнув Брітту до вікна.

Брітта здригнулася.

— Помалу я починаю вірити у все це.

— Ні, він справді там стоїть, Брітто! — пояснила Ліна. — Він більше не рухатиметься! Питання тільки, що нам з ним робити?

— Викинемо його в річку, — сердито сказала Брітта. — Давно треба було.

— Мамо! — попросив Йоганнес.

Брітта зітхнула.

— Ні, ні, я пожартувала! — виправдовувалася вона. — Викрадати його немає сенсу. Тож куди нам його подіти? Він такий громіздкий!

— Не думаю, що можна назавжди залишити його так, — сказала Ліна. — Скам’янілого навіки. Це було би нечесно.

— Ну, чари я можу зняти коли завгодно, — невпевнено промовив король. — Але тоді…

— Справді, а що тоді буде? — поцікавився Нісс. — Усе почнеться спочатку!

— Поліція? — вголос розмірковувала Брітта. — Ні, за який злочин вони мали би його заарештувати? Ви ж, очевидно, не хочете їм показуватися. — Вона схопилася за голову. — Це за умови, якщо це все мені не ввижається.

Король перелякано похитав головою.

— Ні, ні, моя люба! — вигукнув він. — Люди не мають довідатися про наше існування! Коли це все закінчиться, ми знову повернемося до нашого краю і будемо жити, як і багато тисяч літ перед тим.

— Але із зоровою скринькою? — благально глянула на короля Моа.

— Як багато тисяч років, — рішуче сказав король. — І в нас, і у вас історії про світ іншого народу кануть у казки і легенди. — Він обернувся до Моа. — І без зорової скриньки! — суворо додав він. — Без усього, моя маленька лі-феє.

Моа ображено форкнула.

— Тобто поліція відпадає, — замислено мовила Брітта. — Ні, ні, я розумію. Але що тоді?

Антак увесь час тримався на задньому плані. Тепер він вийшов уперед і вклонився Брітті.

— Я Антак, хранитель історії, — відрекомендувався він. — Через мене трапилося все це нещастя. Не знаю, чи погодитеся послухати, що я маю сказати.

— Певно! — відповіла Ліна. — Ну ж бо!

— У давніх переказах про Каїна і Авеля, — почав Антак, — розповідається, що Каїн із людського роду вбив свого брата медлевінґера Авеля і забрав у нього фібулу: тисячі років ця фібула належала людям.

— Тому вона й була така брудна, — сказала Моа, зиркнувши на свій ремінь, срібна фібула на якому виблискувала тепер, як у всіх інших. Бріттин засіб для чищення срібла виявився дієвим.

— Звичайно, вона не давала нащадкам Каїна жодних таємних сил, — продовжував Антак. — Адже вони були людьми. Проте вони передавали фібулу від батька до сина, а ще — слово; точнісінько так само, як це за звичаєм робили медлевінґери.

— Змавпували з нас! — сказала Моа. — Абсолютно зайве, правда ж?

Та Антака важко збити з пантелику.

— У давніх переказах говориться, що прокляття можна зняти тільки тоді, коли фібула Каїна знову належатиме Авелю і коли нащадок Авеля забере у Каїна своє слово. Тоді Каїн все забуде. Він більше не пам’ятатиме про медлевінґерів і про історію своєї родини — з його пам’яті зітреться все.

— Так що Каїн ніколи більше не заподіє нам зла? — розхвилювався Нісс. — Ніколи-ніколи?

Антак кивнув.

— Добре, — сказала Ліна. — Але де ми так швидко дістанемо Авеля?

Антак мовчав, виразно дивлячись на Моа.

— Маячня! — невпевнено відказала Моа, злетівши трохи вгору. — Я — лі-фея! Я точно не Авель!

Торіл глянув на Моа, на Антака, потім знову на Моа. І вдарив себе по чолі.

— Але ж вона дала тобі силу, Моа! — вигукнув Торіл. — Фібула Каїна — це твоя фібула! Ти — нащадок Авеля!

Якусь мить панувала тиша.

— Моа-Вель, — прошепотів Нісс. — Приховане ім'я! Знову приховане ім’я.

Моа принишкла.

— Моа-Вель! — промурмотіла вона. — Як же я раніше не здогадалася?

— Те саме можемо запитати й ми! — сказав Нісс.

— А що означає, що вона має забрати в нього слово? — запитала Брітта, виглядаючи на подвір’я, де все ще стовбичив гротесково зігнутий і закляклий Їделунґ, як статуя, що символізує нещастя. — Ви ж розумієте, що я дуже зацікавлена в тому, щоби він якомога швидше звідси зник. Коли завтра вранці прокинуться сусіди…

— Зрозуміло, — кивнув Торіл. — До того часу його вже тут не буде.

— Але тільки не в квартиру! — з огидою сказала Брітта. — Крім того, що він зайняв би купу місця, я просто не хочу його тут бачити.

— Це теж зрозуміло, моя люба, — промовив король. — Після всього, що ви пережили! Нам нічого іншого не залишається, як спробувати знайти його слово.

— А потім? — запитала Моа.