— Казна-що, — сказав Монс, вимикаючи телевізор.

— Я вас, пане Сімонсене, застерігав, — нагадав Сіґмунд.

— Таж можна наперед угадати, що там станеться, — вів далі Монс. — Сміти отримають дозвіл на побудову хмародряпа, а тоді…

Сіґмунд похитав головою.

— Ні, дозвіл отримають Джонси.

— А ти відки знаєш?

— Там усе до того йдеться, пане Сімонсене.

— Мені здається, що дозвіл отримає Діана Мортенсен, — сказав Маркус. — А потім вона його віддасть стареньким і недужим.

І батько, й Сіґмунд зарозуміло всміхнулися.

— На жаль, синку, насправді такого не буває, — сказав Монс, — хіба що в казках.

— Це ж і є казка, тату.

Монс глипнув на годинника й позіхнув.

— Ну, хлопці, тепер, мабуть, пора вже й спати.

— У вас і досі шумить у вухах, пане Сімонсене?

Запевнивши Сіґмунда в тому, що в його вухах уже зовсім не шумить, Монс провів хлопця до дверей, побажав синові добраніч і пішов спати. Він зразу ж провалився в сон, і приснився йому якийсь не по літах розвинутий тринадцятирічний лікар, що пробивав йому дірки на обох барабанних перетинках. А в сусідній кімнаті спав його син, і снилося йому, ніби між диким котом і мавпієм зав’язалася щира дружба.

На свій подив, Маркус зумів пережити останній тиждень у Рюд-школі. З нього, звісно, іноді глузували, питаючи, по якому льодовику вони з батьком лаштуються мандрувати цього літа. Він червонів дванадцять чи чотирнадцять разів, а коли проходжувався разом із Сіґмундом сюди-туди шкільним подвір’ям, то ледве переставляв ноги й схиляв голову так само низько, як і раніше, хоч усе-таки надто великі неприємності його оминули. Може, тому, що він перебував у власному світі. У світі, де панували гроші та влада і де він пережив своє перше глибоке кохання до Ребекки Джонс, власне, не до Ребекки Джонс, а до перебраної кінозірки Діани Мортенсен. У тому світі він був не найменшим і вічно наляканим хлопцем у класі, а відомим мільйонером і альпіністом Маркусом Сімонсеном на прізвисько Горностай.

Протягом тижня він пережив не менше дев’ятнадцяти серій «Грошей та влади», де сам був героєм, а Діана Мортенсен — героїнею. Коли шкільний дзвоник задзвонив востаннє, надворі вже стояло літо. Діана порвала з Генрі й повинна була таємно побратися з Маркусом.

Щодо Сіґмунда, то і в нього тиждень видався насичений подіями. Він віднадив од себе чотирьох дівчат, сказавши їм, що замолодий, аби брати на себе якусь відповідальність, ще раз побився з Рейдаром та, вручаючи учителеві Скуґу подарунок, виголосив значуще прощальне слово.

— Для нас, тих, хто сьогодні вийшов із дитячого віку, шість цих років тягнулись як вічність, — промовляв він. — А що таке, власне, час? Поет Ґуннар Рейсе-Андерсен[9] якось сказав: «Час — це відстань у зачарованому просторі». Нам би дуже хотілося, щоб ви, пане Скуґе, так нас і запам’ятали. Нехай хоч яка довга проляже між нами відстань, не забувайте, що ми весь час перебуваємо в тому самому просторі. Просторі, який ви наситили своїми знаннями, щоб ми всмоктували їх у себе й виросли свідомими громадянами. З часом. Тож візьміть цього будильника. І коли він задзвонить, не питайте: «По кому дзвін?» Він дзвонитиме по вас.

То було досить сильне слово, навіть для Сіґмунда, та коли Маркус спитав, як же він зумів такого досягнути, Сіґмунд зізнався, що йому допомагав батько.

— Тільки не кажи нікому. Всі думають, що то я такий.

— А хіба ти не такий? — спитав Маркус, і Сіґмунд, поважно глянувши на нього, відповів:

— Та ні, я звичайнісінький собі хлопець.

Шість довгих років були позаду, і два звичайнісінькі собі хлопці повільно вийшли зі шкільної брами. Там вони стали і якусь мить дивилися одне одному у вічі. Потім Маркус звів голову догори й закричав так голосно, що його почули двісті учнів і чотирнадцять вчителів:

— У-у-ух-ха!

— Тобі прийшов лист, — повідомив Монс.

— Капець, — сказав Маркус. — Я вільний. Чотирнадцять бутербродів із суничним джемом, одинадцять склянок какао й шістнадцять порцій морозива!

— Зі Сполучених Штатів, — додав Монс. — Я й не знав, що ти, Маркусе, листуєшся з кимось зі Штатів.

Маркус, що вже прямував до кухні спорожняти холодильник, зупинився.

— Що?

— Осьдечки. На конверті не вказано зворотної адреси. Як ти гадаєш, від кого це?

— Мабуть, від когось із Америки, — відповів Маркус і збагнув, що почервонів дужче, ніж будь-коли в своєму житті.

Він вихопив листа й кинувся до своєї кімнати, де розпечатав конверт, прочитав підпис під листом, гупнувся на стілець і рвучко підхопився на ноги, навіть не відчувши, забився чи ні.

— Приготувати тобі щось попоїсти? — крикнув батько.

— Я не голодний, — і собі спробував прокричати Маркус.

Правда, його крик більше нагадував не крик, а стогін.

— Без їжі та напою не вижити герою! — долинуло з вітальні, але Маркус того не чув.

Сумнівів не було. З фотокартки, яка лежала в конверті разом із листом, усміхалася Діана Мортенсен. Він читав і пихтів, як паротяг.

— Ось тобі п’ять бутербродів, — сказав Монс, прочинивши двері саме тієї миті, як Маркус запихав листа й конверта до кишені. — А як тільки ти їх з’їси, я намащу тобі ще одинадцять, якщо… Маркусе, що з тобою?

Маркус колодою сидів край ліжка. З його лиця вже спала вся барва, і воно зробилося бліде, як полотно. Він дивився поперед себе лупатими замисленими очима й важко дихав.

— Нічого, — пошепки відповів Маркус. — Абсолютно нічого.

Тоді кахикнув і спробував заговорити своїм природним голосом.

— У мене все навіть дуже добре. Аякже.

І щоб підкреслити, що все гаразд, він спитав:

— А як твої справи, тату?

Він старався говорити цілком нормальним голосом, та мимоволі збився на фальцет.

Монс здивовано глипнув на сина, Маркус ледь усміхався.

— Очевидно, в мене й справді почав мінятися голос, — пропищав він. — Ну що ж, напевно, я піду десь прогуляюся.

І він повільно попрямував до дверей, ще й намагався щось насвистувати. Проте здавалося, ніби то сичав гусак.