— Напевно.

— Я не хочу позбавляти Маркуса його заслуг, — мовив Монс. — Ми повинні розказати їй усю правду.

— Ви схожі на свого сина, — зворушеним тоном сказав Сіґмунд. — Такий самий скромняга, як і він.

— Ти так думаєш? — спитав Монс.

— Ага.

— Я зійду вниз і зараз же все їй розповім.

— Не треба, пане Сімонсене. Я сам усе їй розповім!

— Тобі справді цього хочеться?

— Справді, — спокійно відповів Сіґмунд. — Це найменше, що я можу зробити.

— Ну, тоді я, мабуть, піду спати, — з полегкістю мовив Монс.

— А йдіть. Але, будь ласка, не грюкайте дверима, щоб не збудити Маркуса.

— Гаразд. Він чудовий хлопець, правда ж, Сіґмунде?

— Ще б пак, пане Сімонсене. Найкращий у світі!

Монс навшпиньки вийшов із кімнати.

— Тепер можеш вилазити, — сказав Сіґмунд. — Батька відбули.

Маркус підхопився з ліжка й заковиляв по кімнаті. Він розтулив рота, наміряючись щось сказати, та потім передумав і дістав із міні-бару кока-колу. Зробивши великий ковток, відсторонив од себе пляшку й подивився на Сіґмунда.

— Ти… ти., як ти так зумів?

— Просто треба бути Сіґмундом, — відповів товариш.

— І що нам робити тепер?

— Тепер я піду й приведу Діану.

Маркус впустив пляшку додолу.

— Але… але… може, не треба…

— Не панікуй, — сказав Сіґмунд. — Слухай-но сюди.

Маркус сидів перед люстром у готельному номері й вивчав своє обличчя. На ньому була привітна усмішка. Як у Маркуса молодшого. В знавця доброго тону й гарних манер. Потім він насупив брови. Як особистий охоронець. Той, хто вмів зводити рахунки з набридливими фотографами. Він сидів зовсім непорушно й не зводив із себе очей. Ось він сам. Маркус Сімонсен. Тринадцять років. Той, хто знав, як не бути Маркусом Сімонсеном. Він знов придивився до свого відображення в люстрі. Найзвичайнісіньке обличчя. Не радісне, не сумне, навіть не перелякане. Хіба що трішки запитливе. Здавалось, воно хотіло з ним познайомитися. Він кивнув люстрові головою. Мимохіть усміхнувся. Кивнув ще раз. Відображення розтулило рот, і він почув свій шепіт:

— Не йди від мене.

Він ліг на ліжко, втупив очі в стелю й намагався зібратися з думками. Типова ситуація. Зазвичай він напружувався, щоб не думати, та тільки, бувало, за те брався, в нього нічого не виходило. Він схопився з ліжка й заходився проходжуватися по кімнаті. Як вони й домовлялися, на ньому був спортивний костюм. Він перепробував то одну ходу, то другу, та жодна не виходила природною. Скільки часу минуло, відколи Сіґмунд пішов? П’ять хвилин чи півгодини? Він не мав і гадки. Зупинившися перед люстром, він схопив гребінець і почав причісувати чуприну. Скільки зачісок є на світі? Мільйон? Відображення не зводило з нього невеселого погляду. Він подивився самому собі у вічі й задумався. Аж тут він знайшов слово, яке шукав відтоді, як Сіґмунд вийшов із номера:

— Ні!

— А ось і ми, хоч трохи й затрималися, — сказав Сіґмунд, відчиняючи двері й пропускаючи першою Діану Мортенсен.

Маркус нічого не відповів. Схилившися до люстра, він сидів у своєму звичному вбранні: трохи завеликих штанях, зеленій сорочці та червоних шкарпетках. Перед ним білів аркуш паперу, а біля того аркуша лежала кулькова ручка.

— До тебе гості, — якось невпевнено мовив Сіґмунд.

Усе складалось якось не так. Він сказав Діані, що в Маркуса є до неї поважна розмова, а Маркус, згідно зі складеним планом, мав одягнути спортивний костюм і прийняти її в дуже розкутому настрої, виносячи з міні-бару на таці келих шампанського. Він повинен був розказати, що старшому, на жаль, довелося зненацька від’їхати. Захворів один із його товаришів альпіністів, і йому треба було шукати заміну. Через два дні вони поїдуть до Непалу, і він, на жаль, повернеться десь аж у листопаді. Маркус молодший і його добрий приятель Сіґмунд лишаються вдома. Молодший звик до самоти, і старший дуже зрадів би, якби Діана знайшла можливість наступного ранку показати хлопцям пам’ятні місця Гортена. Такий план придумав Сіґмунд, і Маркус згодився з ним, як мовиться, без гніву й пристрасті. Одначе тепер Маркус сам щось вигадав. Він ще дужче втягнув голову в плечі й не відводив очей від паперу.

— Привіт, Маркусе, — сказала Діана. — Що ти хотів мені розповісти?

Він не відповів.

— Мабуть, він написав вірш, — зашепотів Сіґмунд. — Маркус їх часто пише, як лишається на самоті.

Сіґмунд іще не хотів відступатися, сподіваючись до останнього, що Маркус всього-на-всього змінив тактику.

— Я також пишу, — сказала Діана. — І дуже люблю поезію.

— Я не написав ніякого вірша, — промимрив Маркус.

— То, може, ти пишеш роман? — не вгавав Сіґмунд, що починав уже добряче непокоїтися.

Маркус поволі підвівся на рівні. Він потупив очі в підлогу й так міцно стиснув у руці той папір, що пальці в нього просто побіліли.

— Це лист.

Він промовив ті слова тихо й нерозбірливо. Потім ковтнув слину й почервонів. Він був сором’язливий, наляканий і поводився надзвичайно природно.

— Як приємно отримувати листи, — відповіла Діана.

Вона промовила ті слова приязно, але в її голосі вже чулося нетерпіння. Щоправда, вона дуже любила дітей, особливо в присутності фотографів. Коли фотографів не було, діти їй швидко набридали.

— Цей лист не мені, — сказав Маркус. — Він тобі.

Діана засяяла.

— Від твого батька?

— Ні. Від мене.

Діана, можливо, була й не найкращою в світі лицедійкою, та в кожнім разі їй пощастило приховати своє розчарування, і захоплення в її голосі видалося майже справжнім.

— Ти написав мені листа? Як мило з твого боку, Маркусе.

Вона простягнула до нього руку, але Маркус сказав:

— Я хотів би прочитати його тобі сам.

— Мабуть, я піду прогуляюся, — мовив Сіґмунд і рушив до дверей.

Його план зірвався.

— Не йди, — попросив Маркус. — Я хочу, щоб і ти його послухав.

Сіґмунд уже від порога обернувся.

— Не бажаєте келих шампанського, панно Мортенсен? — спитав він.

Діана похитала головою. Вона не зводила очей з Маркуса, що стояв перед нею, втупившися в підлогу.

— Читай же, — мовила вона. — Я не кусаюся.

— Хе-хе, — якось награно прохрипів Сіґмунд.

Маркус почав читати. Дуже повільно, дуже тихо й дуже виразно. Він читав для Діани і для Сіґмунда, але найбільше він читав для самого себе.

Він якось заціпеніло вклонився Діані й віддав їй листа. Потім одвернувся, пішов до вікна й задивився надвір.

Сіґмунд сидів на ліжку й промацував подушку, вдаючи, ніби його тут немає. Діана з листом у руці стояла посеред кімнати.

Маркус знав, що тепер може статися що завгодно. Вона може спалахнути гнівом, посміятися з нього або ж просто піти геть. То не мало ніякого значення. Все кануло в безвість. Діана Мортенсен. Маркус молодший. Нічого того насправді й не було. То просто було кіно. Але тепер кіно скінчилося. Він відчув якесь спустошливе полегшення. То була реальність. Він стояв ось тутечки, біля вікна, й дивився на зірки. То була дійсність. До нього долинула її хода.

— Маркусе.

По голосу годі було збагнути, гнівалася вона чи ні. Та то й не мало ніякого значення.

— Он Сіріус, — сказав він.