— Прекрасна казка.

— Чому казка?

— Та тому, що якби все дійсно було так прекрасно, як ти мені розказував, то хіба був би зараз оцей весь блуд?

Лесь насупився — він сам почав майже вірити в сказане. А тут Михась за одним махом все розвінчав. Даремно — з казкою краще помирати. Проте помирати їм ще рано. Тому він сказав Михасеві:

— Давай ще раз попробуємо перетерти чи принаймні послабити ці пута. Їх же робили не якісь там добросовісні папуаси, а українці. Повинні ж вони піддатися!

Але як вони не намагалися, з путами їм нічого так і не вдалося зробити. Змучені, потомлені вони застигли на холодній долівці, думаючи кожний про своє перед близькою смертю. Може, через цю тяжку задуму вони і не одразу помітили, що ворота ледь відчинилися і в стодолу, крадучись, зайшла дитяча постать. Першим цю постать побачив Лесь, мало не скрикнувши від несподіванки — невже кинуті підіслали вбити їх дитину?

— Не кричіть, я прийшов вас звільнити, — підійшовши впритул, мовив до них несподіваний рятівник.

Лесеві його голос видався знайомим, і враз він згадав — землянка Найбільш кинутого, його ядушний кашель, лікувальний узвар, хлопчина років чотирнадцяти, що його приніс. Так, це був він. Але чому?..

— Чому ти хочеш нас врятувати? — повторив вголос своє запитання Лесь.

— Тому, що так не повинно бути.

— Як не повинно бути? — перепитав його Лесь.

— Скільки я живу, ми завжди вбиваємо всіх, хто до нас приходить. І помираємо самі — від цих чортових боліт у нас ядуха, ще дід так говорив. В мене тато, мати померли. Десь є сонячні поля, чисті ріки — я бачив здаля, а ми тут — на цих болотах. Я не хочу вмерти, як мої батьки.

— Чим же ми тобі допоможемо, хлопчику?

— Не знаю. Але так не повинно бути — ні цих боліт, ні ядухи, ні вашої смерті завтра.

— Так, цього не повинно бути, — проказав до себе, погоджуючись з хлопцем, Лесь.

А хлопець вже різав ножем мотузки, якими вони були зв’язані.

— Сторожа вся поснула — вже майже ранок. Та й все рівно без поводиря вам ніяк не вибратися з цих боліт. Ідіть за мною, тільки обережно — один невірний крок і ви попадете в трясовину.

— Ясно…

І Лесь з Михасем пішли за хлопцем по тільки йому відомій стежці, що петляла поміж бездонних боліт та трясовин у білому тумані.

— Ну, майже зовсім так, як тоді, коли кубанець виводив мене з мого часу, — пошепки промовив до себе Лесь.

Вже майже зовсім розвиднілося, коли вони вийшли з зони боліт. Хлопець зупинився:

— Далі підете самі.

Він дав їм зшиту зі шкір торбину.

— Тут трохи в’яленої риби, трут, декілька гачків — все, щоб хоч пару днів ви могли прожити в пущі.

— А що тобі буде за те, що допоміг нам втекти?

— А, — якось безтурботно махнув рукою хлопець.

— Не вб’ють.

— Може гайда з нами — подалі від боліт та ядухи, — запропонував Михась, хоча він і не знав, куди вони зараз підуть.

— Зараз ні — маю діда. І хоч він знахар, проте хворіє дуже. Мушу доглядати.

— Ну, тоді дякуємо тобі за все, — мовив розчулено Лесь. — Шкода, що нічим не можемо віддячити тобі — нічого не маємо.

— А, пусте, — махнув рукою хлопець і, відвернувшись, швидко закрокував назад.

— Чуєш, — раптом закричав йому услід Лесь. — А як тебе звати?

— Андрієм!

— Так от слухай, Андрію. Скоро не буде у цьому світі ні боліт, ні ядухи, ні кинутих. Я клянуся тобі!

Хлопець якусь хвилю мовчки стояв, а потім… вклонився Лесеві:

— Я тобі вірю!

І пішов назад до свого болотяного селища стежкою, що пропадала у густому тумані.

Вони зупинилися на перепочинок лише тоді, коли почали спадати сутінки. Видно, раніше на тому місці, де вони отаборилися, були шахти, бо ще й зараз, подібно до древніх курганів, височіли навкруги високі терикони, а з зарослих ліщиною нетрів чорніли провалля шахт. Під одним з таких териконів вони і вирішили переночувати. Закусили в’яленою рибою, яку дав їм хлопець, і почали готуватися до сну. Про майбутнє майже не говорили — занадто були змучені сьогоднішньою втечею. Їм треба було якнайшвидше і якнайдалі відійти від табору кинутих, і, здається, вони справилися з цим завданням. Отож за п’ять хвилин Михась уже спав міцним сном, а от до також змученого Леся сон все не йшов. Йому раптом пригадалася Мар’яна, позавчорашній сон чи справжня зустріч з кубанцем, селище аграрного клану, дана сьогодні Андрієм клятва… Весь цей час він мав щось вирішити щодо себе, і, здається, сьогодні він прийняв таки остаточне рішення.

Якась сила, просто якийсь раптовий імпульс примусив його звестися на ноги, і він, ні сіло ні впало, подерся на самий вершечок терикона. Коли вже видерся нагору, його обвіяв вітер, хоча внизу його не було. Чи то він раптово знявся, чи, може, просто не бажаючи пройтися по земному низу, гуляв по верхах. І щось було в цьому вітрі — може, просто свіжість ночі, може, якісь лісові запахи. Але це щось розхвилювало Леся і враз йому здалося, що він почув запах Мар’яниного тіла, до якого, проте, примішувалися і інші запахи — солодкуватий запах крові, кінського і людського поту, іще якісь поки що невідомі йому пахощі. І він стояв і вдихав їх на повні груди, і скидався на цьому нічному териконі на стародавнього скіфа, що десь там — на Дорозі народів, стоячи на тільки що насипаному кургані, видивлявся у безкраїх степах ще поки що невідому свою батьківщину, з якої тисячі років тому вийшли його предки, аби розійтися по цілому світу. І, подібно до того скіфа, Лесь зараз був цілком переконаний — його земля буде його, і він буде на ній переможцем! І він стиснув зуби, і він стиснув кулаки, і поклявся. Стиснути зуби, стиснути кулаки і стояти проти цього вітру, як тисячу років тому стояв проти нього десь на Дорозі народів його предок скіф, аби потім увійти в історію з диким гиком і оголеним мечем. За селян, які забули, як обробляти землю, за хлопця, який мав загинути від ядухи, за народ, який забув, що він народ!

А потім він спустився з терикона і розбурхав сонного Михася:

— Вставай!

— Що ти хочеш? — запитав спросоння товариш.

— Я хочу стати президентом.

— Я так і знав, що ти мені це скажеш, — буркнув Михась. — Ні, сам ти, звичайно, нічого не зробиш, — додав він після довгих роздумів.

— Звичайно, не зроблю, — погодився Лесь. — Але, наприклад, у моєму часі були люди, які займалися політикою, підтримували того чи іншого кандидата.

— Ну, таких можна знайти і зараз у кожному селі, але що з того? Не обійдемо ж ми всі села.

— Ні, це єрунда. Нам треба шукати людей, які професійно займаються політикою. Слухай, ти знаєш, що таке столиця?

— Десь чув.

— А не знаєш, де вона розташовується?

— Точно ні, треба людей спитати.

— От завтра і почнемо питати.

— А ти думаєш ці, як їх — «політики» — захочуть допомогти тобі стати президентом?

— Я думаю, якщо деякі клани не зупинились навіть перед тим, аби витягнути мене для президентства з минулого, то потреба в отакій, як я, відстороненій людині дійсно існує. Основне — це не потрапити в руки того клану, який хотів зробити з мене бездушну маріонетку. Та й до Мар’яниного клану бажано не попадати — вб’ють.

Михась раптом якось зовсім безтурботно розсміявся:

— А що ти з нею зробиш, якщо раптом справді станеш президентом?

Лесь роздратовано похитав головою:

— Лягаємо спати, а то вже півночі базікаємо, а завтра в нас справ по саме горло — треба дізнатись, де ж та столиця, та й їжею запастися. Все, на добраніч, Михасю.

— На добраніч, Лесю — майбутній президенте.

— Гей, чуєш, дєду! — гукнув, виходячи з кущів, Михась до діда, що мирно собі чимчикував по дорозі.

Той навіть не обернувся, лише надав ходи — наскільки це дозволяла йому старість. Лесь вже звик до цього — люди боялися одне одного, тому що той, кого ти зустрінеш, міг виявитися з іншого, ворожого твоєму, клану, і тоді… Тому краще втекти, поки не пізно! Це засіло в людях глибоко, так глибоко, що, здається, нічим і не витравити, але хіба є в людині щось таке, чого не можна переінакшити? Може й є, але тільки не цей страх перед ближнім своїм.