Вся ця історія, мабуть, ніколи б не відбулася без одного старого і кондового гебіста Василя Петровича Загоруйка, який фактично став моїм «добрим янголом», як я деякий час вважав, і взяв мене на роботу. Попередня моя робота «згоріла» буквально за пару тижнів у кризовій топці нашої покращеної економічної ситуації. Спочатку компанією ширилися чутки, що у нас можливі якісь фінансові негаразди, потім нам не виплатили зарплатню, приблизно одночасно з цим ми перестали бачити наше керівництво, а незабаром відключили Інтернет. Десь на цьому моменті я зібрав свої речі і написав заяву на звільнення. А вже наступного дня майже з самого ранку я сидів з друзями в улюбленому барі і святкував своє звільнення. Коли за кілька днів у тому самому барі подивився у гаманець і не побачив там практично нічого, зрозумів, що час шукати нову роботу. І тут мене чекало доволі прогнозоване розчарування. Роботи не було. Я перетинався зі знайомими, ми йшли пити каву (переважно за мій рахунок), вони ставили на стіл допиту філіжанку, і скрушно хитаючи головою говорили щось на кшталт: «Так, так, звичайно ж, я пам’ятатиму щодо тебе, але ж ти знаєш, яка у нас ситуація… Марина досі не може прийти до тями, що на Різдво ми не поїдемо до Чехії…».

Приблизно так воно все далі і йшло — дні за днями, тижні за тижнями. Аж раптом на мій імейл прийшла така неочікувана відповідь на давно розіслане резюме. Один банк шукав піарника. Що за робота не уточнювалось, але назва банку вражала. За п’ять хвилин я вже туди зателефонував. Там мені підтвердили цю інформацію і запропонували під’їхати. Так я і опинився на прийомі у мого майбутнього роботодавця — Василя Петровича Загоруйка, людини, за його ж власною характеристикою, всебічно розвинутої в усіх галузях народного господарства.

І все було б чудово, якби не те, для чого саме потрібен був піарник. Справа в тому, що Василь Петрович очолював відділ повернень кредитів, простіше кажучи — координував роботу колекторів банку. З огляду на ситуацію, яка склалася в країні, даний відділ очевидно мав всі шанси стати одним з найперспективніших. Звідси можна зрозуміти і той розмах, з яким узявся Василь Петрович за його розвиток. Одним із результатів його активності стало бажання мати піарника у відділі. Йому, як людині старого гарту, — а було йому вже за п’ятдесят — здавалось абсолютно слушним, що у кожній справі мають бути свої ідеологи та агітатори.

Хоч би як там було, але за результатами співбесіди цю посаду було таки запропоновано мені. Вже не знаю чим, але чимось я сподобався своєму майбутньому шефові! Здається, так завжди буває тоді, коли ти перебуваєш у роздумах, чи воно тобі реально треба. Зрештою, я назвав зарплату у півтора рази вищу від запропонованої Загоруйком, як умову моєї у нього роботи, з абсолютною упевненістю вважаючи, що наша розмова на цьому й закінчиться. Василь Петрович щось пробуркотів під ніс і сказав, що дасть відповідь до кінця тижня. На тому й розійшлися. Вийшовши з банку, я відчув якесь полегшення, оскільки був упевнений, що більше ніколи не почую Василя Петровича.

Минуло кілька днів. Якось в обідню пору заволав мобільник, і коли я взяв слухавку, то, на мій подив, почув голос Загоруйка.

— Звичайно, ваші умови є… як би то сказати, завищені, — почав він після привітання. — Проте… — і тут він сказав те, чого я від нього зовсім не чекав. — Ми вважаємо, що не можемо так просто розкидатися справжніми спеціалістами, яким, я впевнений, ви є, і тому… ми приймаємо ваші умови.

Від здивування я, здається на мить, втратив мову:

— Ви приймаєте мої умови? І погоджуєтесь на ту суму, яку я озвучив?

— Так, приймаємо і погоджуємось. Але гадаю, що вам доведеться підтвердити роботою нашу довіру.

— Так, звичайно, я розумію.

— От і добре. Чекаємо вас завтра о дев’ятій ранку з необхідними документами.

Коли наступного дня я зустрівся з моїм нинішнім шефом, Василь Петрович стисло виклав своє бачення моєї роботи у відділі. Бачення приблизно співпадало з баченням члена 27-го з’їзду КПРС ролі Радянського Союзу на світовій арені. З одного боку нас, себто очолюваний Василем Петровичем відділ, повинні були боятися, з іншого — Василь Петрович вирішив психологічно налаштувати потенційну «аудиторію» на краще сприйняття нашої роботи і до «конструктиву» у «співпраці» з нами. Уважно вислухавши і старанно занотувавши настанови Загоруйка, я з вдячністю покивав головою, подякував за відкриті істини та висловив палке бажання взятися до роботи негайно. Василь Петрович відразу ж порекомендував мені паралельно з розробкою загального плану піар-компанії зайнятися і більш реальними справами, зокрема, підготувати кілька зразків якоїсь візуальної агітації, на що я, знову ж таки вдячно хитнув головою.

Потім ми пішли дивитися моє робоче місце. Зайшли до великої кімнати, де товклося багацько люду, і Василь Петрович показав кудись у куток — там і мало бути моє робоче місце. Подякувавши Василю Петровичу і отримавши від нього легке поплескування по плечу, я, не гаючи часу, почав розбирати свої пожитки.

Що ж, у мене з’явилася нова робота і я планував затриматися на цьому місці, принаймні до кращих часів. Чітко зрозумівши зі свого попереднього трудового досвіду, що основне — не якість твоєї роботи, а те, як її оцінює керівництво, я вирішив цілком орієнтуватися на смаки пріснопам’ятного Загоруйка і тому почав студіювати сайти, на яких ішлося про агітацію часів соцреалізму.

Результатом моїх пошуків став плакат із зображенням щасливої колгоспниці зі снопом пшениці. Кілька чарівних пасів у фотошопі, і навзамін напису про красу соціалістичної праці з’явився абсолютно сьогоденний «Віддай кредит — живи щасливо». Потім ще був плакат з молодим агрономом з чесним та мужнім обличчям. Трохи покрутившись на стільці я знайшов, як мені здалося, адекватний слоган і до цього плакату — «Робота коректора заслуговує на повагу та любов». До того ж, у мене визрів ще один, направду поки без візуального супроводу, слоган, який вважав одним із найгеніальніших від початку моєї роботи на новому місці: «Взятий кредит — це ваша доля, а неповернений кредит — це ваш вирок». Дуже втішений результатами своєї роботи, я до кінця першого дня на новому робочому місці та половину наступного працював із піар-планом, після чого вирушив до Василя Петровича продемострувати свої розробки.

— М-да, — протягнув Василь Петрович, відсовуючи від себе роздруківку проекту плакату з екс-колгоспницею, що в новому житті вчасно повернула кредит.

— М-да, — протягнув він ще довше після кількох хвилин мовчазного споглядання мого плаката з агрономом-колектором. — М-да, — втретє вимовив він, прочитавши мій безсмертний слоган.

— Ну що ж, — озвався після досить довгої паузи Загоруйко. — В принципі так, певний базис є… — здається, на цих словах я нечутно полегшено видихнув.

— Проте… — тут Василь Петрович хитнув туди-сюди головою, — дечого й не вистачає. Так мені здається. Не вистачає певної життєвості. Можливо тому, що ти, очевидно, ще трохи не в курсі всіх нюансів нашої професії.

Тут він знову замовк, про щось задумався, після чого продовжив:

— Можливо, було б добре, аби ти спочатку подивився, як ми працюємо, що таке наша робота… Це додало б тобі, скажімо, певного досвіду… Що скажеш?

Я лише мовчки знизав плечима. Цього було достатньо, аби Загоруйко комусь подзвонив і попросив зайти. За хвилю до кімнати ввійшов широкоплечий, майже під два метри зростом, парубійко. Про таких журналісти люблять казати: «характерної зовнішності». Хоча було у тій зовнішності щось таке, що непомітно підкуповувало. Зиркнувши на мене, парубійко запитально глянув на мого і, очевидно, свого шефа.

— Петрович, викликали?

— Так, — Василь Петрович ствердно кивнув головою. — Викликав. Знайомтесь — це Семен, а це — Андрій.

Так і відбулося моє знайомство із Семом, як в подальшому я його зватиму. А в цю хвилину Семен дивився на мене з виглядом людини, якій, ні сіло ні впало, звалився на голову додатковий гембель. Василь Петрович тим часом коротко розповів мені про Семена, який, звичайно ж, виявився працівником колекторського відділу, а також коротко ввів Семена у курс наших справ.