Зрештою, нам не лишалося нічого іншого, як повернутися до своїх справ. Я знов зайнявся пошуком грошей на лікування Віки, вона теж повернулася до звичних домашніх справ, хоча з усього було видно, що думки її десь далеко… Якось ввечері я підстеріг її за переглядом кримінальної хроніки по телевізору, чого раніше не бувало. На відміну від Сема, який іноді любив посмакувати «расчлєньонку» на екрані, вона, як зрештою і я, практично ніколи не дивилися такого роду новини. Те саме повторилося і наступного дня — вона знов сиділа перед телевізором і дивилася кримінальну хроніку. Нарешті, Віка зайшла до мене в кімнату і сказала, що піде і повідомить у міліцію про зникнення Сема. Я почав відмовляти її, зрештою домовились почекати ще кілька днів.

Наступного дня, прокинувшись ще затемна, я побачив на кухні світло. Визирнув і побачив Сема. Він мовчки сидів за столом, втупившись скляним поглядом у вікно.

— О, привіт, ти приїхав, — видихнув я.

— Так, привіт, — якось відсторонено кивнув головою Сем.

— Ну що — вдало з’їздив? Всі справи вирішив?

— Давай чаю поп’ємо, — замість відповіді мовив він. — А то на вулиці щось прохолодно. Змерз.

Я поставив чайник, розставив на столі чашки, дістав печиво. Якийсь час ми сиділи мовчки біля паруючих чашок. Зрештою, Сем спроквола заговорив.

— Я так і не дістав грошей, — мовив він.

Я здивовано глянув на нього.

— А де ти мав дістати ці гроші?

— У мене… коротше кажучи, у мене була хата. Лишилася від батьків. Я думав її продати.

— Он як. Ти справді молодець, Семене.

— Я не молодець. Я просто хочу врятувати Віку. Але мені це погано вдається…

— Запропонована ціна за хату виявилася замалою?

— Та ні, просто хата вже виявилася не моя.

— Як не твоя?

— Отак. Переписали. Взяли по-тихому і переписали. Свої ж…

— Родичів маєш на увазі? Я навіть не знаю, що сказати… І що ж ти зробив?

Сем махнув рукою:

— Нічого. Сам винуватий. Мене не було там десять років.

— Буває…

— От приблизно так я собі і сказав…

У цей момент на кухню вийшла заспана Віка. Побачивши Сема зупинилася, наче наштовхнулася на якусь невидиму перешкоду, і мовчки дивилася на нього. Сем також подивився на неї. У якийсь момент його обличчям промайнула гримаса болю. Це тривало одну мить, а потім Сем усміхнувся:

— Привіт, Семене, — мовила Віка.

— Привіт.

— Як з’їздив?

— Нормально. Що у тебе?

— У мене все добре. Ти вирішив всі свої справи?

— Так, я все вирішив, — кивнув понуро Сем і показав на сумку в кутку. — До речі, я привіз трохи яблук із рідного саду. Скуштуйте, дуже смачні.

І не чекаючи, поки ми скористаємося його запрошенням, Сем поліз до сумки і витяг своїми ручищами кілька справді гарних яблук, простягнув їх нам.

— Їжте, — мовив він. — Це найкраще, що я міг там знайти.

Здається, це була субота. Ми сиділи на кухні, коли пролунав дзвінок у двері. Я подумав, що це, можливо, прийшли за оголошенням щодо Віки якісь доброчинці. Проте, коли відкрив двері, на мене очікував сюрприз. Переді мною стояв власною персоною той самий хлопець, через якого ми позбулись роботи у банку. Якщо я правильно запам’ятав, його прізвище — Грінченко.

— Привіт, — сказав він і усміхнувся. — Я нічого не міг з собою вдіяти. Мабуть, це ідея-фікс, але я таки мав вам віддячити. Саме тому я тут. Не сам, — після цих слів він витяг з-за спини чималеньку пляшку.

— Хто там? — подав голос Сем.

— Віскі, — відповів я, не обертаючись.

— О, Че Гевара, привіт, — мовив Сем, якого слово «віскі» змусило вийти в коридор.

Грінченко ще раз чарівно всміхнувся — на цей раз Сему.

— Я просто вирішив подякувати вам за те добро, яке ви мені колись зробили.

— А як ти нас знайшов? — спитав Сем.

— Ну це, зрештою, було неважко, — махнув рукою Грінченко. — Ви розвинули досить бурхливу діяльність останнім часом. Хочу сказати, що історія з вашою знайомою — то справді сумно. Тож не помітити вас було складно.

Грінченко на секунду замовк, а потім додав:

— Я справді хотів вам віддячити. Тому ось — будь ласка, прийміть, — він тицьнув мені пляшку віскаря, — прийміть на знак моєї подяки. О, і ще, ледь не забув, — тут він запорпався у кишенях і витягнув зіжмаканого поштового конверта — а це — на лікування вашій знайомій. Ми маємо допомагати одне одному. Ну, ось і все… До побачення, ще раз дякую за все, я пішов.

Грінченко попрощався, розвернувся, аби йти, але в цей момент Сем подав свій голос.

— Та зачекай, куди ти так летиш? — прогудів він за моєю спиною.

— Справді, — озвався і я. — По п’ятдесят грамів у вихідний день нікому не завадить. Заходьте.

Грінченко обернувся і його обличчям майнула усмішка. Звичайно, цей хитрун наперед знав, що ми запросимо його зайти.

— Привіт. А вас здається звати Віка. Я вгадав? — привітався Грінченко з Вікою в коридорі.

Віка глянула на нас з Семом, ніби намагаючись спитати, де ми відкопали цього дивака.

— Ми щось святкуємо? — спитала вона, дивлячись на нас.

— Це наш… гм, знайомий, — дещо сконфузився Сем.

— Ваш вдячний знайомий, — мовив Грінченко, вже проходячи на кухню та ставлячи пляшку на стіл.

— Одне слово, — вирішив я внести ясність, — пан Грінченко — це саме та людина, з якою пов’язані останні зміни у нашому житті…

— Дайте вгадаю — це той хлопець, якого ви врятували? — спитала Віка.

— Так точно, — гречно вклонився Грінченко. — Антон Грінченко, власною персоною.

— Я чомусь думала, що ви вищий, — усміхнулася Віка.

— Так багато хто думає, — кивнув головою Антон. — Але насправді люди потім усвідомлюють, що так воно і є.

— Годі балакати, — пробурчав Сем. — У нас взагалі склянки нормальні для віскі є?

— Гриню, давай будемо на ти, добре? — мовив Сем розтягуючи слова і трохи запинаючись від випитого. — До речі, до тебе можна так звертатися — Гринь?

— Називайте мене краще Грінспен, — так само запинаючись відповів захмелілий Грінченко.

— Цікаво, — спитав я. — А чому саме Грінспен? Здається так звали колишнього голову Федеральної резервної системи США? Алан Грінспен, чи не так?

Грінспен широко посміхнувся:

— Саме так. Ну прізвища чимось співзвучні. До того ж, я вважаю його найбільш знаковою людиною нашої епохи. Алан Грінспен — це людина, перед якою меркне Бен Ладен. Невдаха саксофоніст, що перевернув світ. Він показав людству, наскільки воно тупе. І наскільки жадібне. Хіба він не геній?

— Слухай, а де ти працював в банку, що такий злий? — спитав Сем.

— В департаменті кредитної політики.

— Овва! — вигукнув Сем. — То ми, виходить, майже колеги?

— Ну якщо можна так сказати…

— І чого ж ми не перетиналися?

— Певно тому, що я пішов звідти до того, як ви туди влаштувалися на роботу.

— Думаю, саме тому у Загоруйка і був такий інтерес до тебе, — висловив здогад я. — До речі, чим ти їм так насолив?

— Чомусь завжди вважають — якщо звільнити шахтаря чи металурга, то вони можуть спровокувати якісь соціальні заворушення, а якщо викинути з роботи банкіра, то нічого не буде…

— Ти потрапив під скорочення? — не вгавав я.

— Офіційне формулювання було саме таким. Хоча, мабуть, причина полягала в іншому. Власне, це я сам спровокував своє звільнення. Просто якось прийшов до одного цікавого висновку…

— Що твоя зарплата маленька? — засміявся я.

— Ні, — серйозно похитав головою Грінспен. — Я зрозумів, що не тих ми вважали боржниками…

— Он як. Це цікаво.

— Ми всі маємо платити свої борги. Так?

— Так, — з готовністю підтвердив Сем. — Я теж завжди про це кажу.

— От і чудово, — вів далі підбадьорений Грінспен. — І як все геніальне — це просто. Але проблема в тому, що хтось платить, а хтось — ні.

— Абсолютно точно! — майже прокричав Сем. — У світі дохріна сучих синів, які вважають, що вони найрозумніші, і що вони нікому нічого не винні!

— А я скажу навіть більше, — вперше від початку цієї бесіди Грінченко усміхнувся. — У світі надзвичайно багато сучих синів, як сказав Семен, які вважають, що не просто нікому нічого не винні, а що переважна більшість винна їм. І проблема саме у тому, що з цією цільовою групою майже ніхто не працює. Особливо у нас.