Потім підійшов до вікна, аби побачити, що робиться надворі. Крізь брудну шибку було погано видно, крім того, розбуджена сонячними променями серед зими муха наповнювала навколишній простір своїм дзижчанням.

Муха вперто билася об скло. Один раз, другий, третій… Вочевидь, вона дуже хотіла назовні — туди, де начебто гріло сонце, був погожий день. Пробити запилюжену шибу, вирватись з цього темного під’їзду і полетіти назустріч світлу… Проте муха не знала одного — надворі була зима, і своїм пробудженням вона мала завдячувати лише цій не по-зимовому теплій днині. Я зробив спробу впіймати її. Це було непросто — вона вперто не давалася, але, зрештою, мені це вдалось. Затиснувши її в кулаку, витягнув руку подалі від вікна і випустив. Муха одразу ж з радісним дзижчанням полетіла до шибки. Я зітхнув. Повертатись до того, що не вдалося зробити колись — здається, це ознака всіх живих істот.

Я виглянув у вікно і побачив своїх друзів, що намагалися припаркуватися серед густо наставлених попід будинком машин. Махнув їм рукою, але, зайняті своєю справою, вони не помітили мого жесту. Ще якийсь час спостерігав через вікно за ними, поки машинально не засунув руку до однієї з кишень куртки і не відчув холоду заліза. Саме в цій кишені був пістолет, про існування якого, як і про те, чому він опинився у мене, я на якусь мить забув. І даремно. Коли ви повинні когось убити, стовбичити біля вікна і привертати до себе загальну увагу не надто гарна ідея. Зробив кілька кроків від вікна у сутінь під’їзду. І заплющив очі. Як же до цього дійшло — я, пістолет, цей під’їзд, те, що зараз тут мало статися? Погналось все зовсім буденно…

Мобільник завібрував, мені дзвонив Сем. А дзвонити Семен міг лише в одному випадку — приїхав він. Я почав спускатися вниз, і наступної миті почув, як грюкнули двері під’їзду і луною озвалися кроки по сходах.

— Мої вітання, — мовив я, коли він подолав один проліт і якраз розвернувся на сходовому майданчику, аби піднятися вище.

Він підняв голову і… усміхнувся.

— Привіт і тобі, — мовив він без жодного натяку на здивування, так ніби чекав побачити мене тут. — Давно не бачилися, — додав він і ще раз усміхнувся. Він практично не змінився, лише з’явилася сивина на скронях, що надавала його обличчю майже сталевого відливу.

— А ти зовсім не змінився, — мовив я.

— Ти теж, — він знов усміхнувся і піднявся на кілька сходинок вгору. — Ти не на мене тут чекаєш?

— Так, — кинув я. — Саме на тебе.

— Он як. Приємно вражений. Слухаю тебе.

— Власне, я маю дещо закінчити.

Він знов усміхнувся:

— Те, що тобі не стало духу зробити колись?

— Десь так.

Він зробив ще кілька кроків по сходах так, що тепер нас розділяло менше метра, і, глянувши мені у вічі, знов усміхнувся і розвів руками:

— Повністю підкоряюся твоїй волі…

Я витягнув пістолет. Він ковзнув поглядом по зброї, і на його вустах вчергове з’явилася фірмова усмішка, яка мене вже реально дратувала.

— О, це вже краще, ніж минулого разу. Хоча той ніж теж був непоганий. До речі, ти й надалі вважаєш, що, як ти тоді казав у міліції, я — найбільший злодій у країні?

— А що — відтоді щось помінялося?

Він знизав плечима:

— Та, певно, нічого. Хіба що ти, здається, трохи, скажемо так, подорослішав. Ну принаймні так здалося на перший погляд.

— Тобі здалося. Я — той самий.

Він засміявся гучніше, ніж перед цим.

— Тобто все повториться, як минулого разу?

— Майже, — мовив я і вистрілив у нього над головою. Вийшло гучно, незважаючи на вік, цей пістолет був справді потужною зброєю. Він обхопив голову руками і, шепочучи самими губами, здається вилаявся.

Я нахилився над ним:

— Вибач, що не довів справу до кінця минулого разу.

— Ти такий самий сцикун, яким і був, — чітко артикулюючи, вимовив він.

— Можливо, — кивнув я головою. — А ти такий самий дрібний катала, яким і був.

І з усієї сили руків’ям пістолета ударив його по голові. Удар був добрячим — як при уповільненій зйомці я побачив згусток крові, що з’явився на тому місці, куди він прийшовся. Він майже інстинктивно схопився за поручні, аби не покотитися зі сходів донизу. Я нахилився і на вухо сказав йому:

— А це тобі за Тоню.

Після чого натис на гачок.

Коли вийшов з під’їзду, то першим, кого побачив, був Сем, який намагався акуратно запакувати в машину водія боса. Той, судячи з вибалушених очей та рота, яким він хапав повітря, добряче отримав під дих, тому не чинив жодного опору. Грінспен стояв до них спиною, моніторячи ситуацію у дворі. При моїй з’яві Сем різко обернувся:

— Поїхали! — крикнув я йому.

Ми швидко опинилися в нашій машині і рвонули з місця чимдуж.

— Все добре? — кинув на мене стурбований погляд Грінспен.

— Так, — хитнув я головою. — Давайте подалі заберемося звідси і я все розкажу.

Ми приїхали у передмістя, до того самого лісу, де вправлялися у стрільбі, і Сем, звернувши на узбіччя, зупинився. Здається, я був перший, хто вибрався з машини. Дихнув на повні груди. Хлопці запитально на мене дивилися.

— Коротше кажучи, — почав так, ніби планував якусь довгу історію, але враз відчув, що мені знову забракло повітря. — Я не вбив його, — раптово, навіть для самого себе, закінчив я.

— Що-о?! — протягнув Сем. Вигляд у нього був як у дитини, якій сказали, що Діда Мороза не існує.

— Я знав, я знав, що так буде! — майже радісно почав горлопанити Грінспен.

— Я не вбив його, — для чогось повторив ще раз.

— Був же постріл… я чув постріл… — повторив кілька разів Сем.

— Так, я вистрілив, у нього над головою, — зруйнував останню Семову надію.

Наступної миті опинився на землі. Вибираючись з туману, що враз з’явився перед очима, зрозумів, що страшенно болить підборіддя, і причина цієї болі — Семенів аперкот. Тільки-но спробував підвестися, як на мою голову знов опустився важкий Семів кулак. На цей раз менш результативно, бо Семену завадив Грінспен. Цим я вчасно і скористався, звівшись на ноги та намагаючись стати у боксерську стійку. Проте Сем більше не атакував. У його очах з’явився вираз ображеної малої дитини.

— Чому ти так вчинив? — зовсім тихо спитав він.

Сем замовк і дивився на мене, чекаючи на відповідь. З-за його плеча так само мовчки дивився Грінспен.

— Добре, — кивнув я головою. — Я відповім тобі… вам… — знову глибоко вдихнув, на мить затримав подих, ніби хотів пірнути. — Я втратив одну дуже близьку мені людину. Просто тому, що ми не змогли її вчасно довезти до лікарні. Швидка, на якій ми її везли, потрапила у вибоїну. І зламалася. Якби приїхали вчасно, її могли б врятувати. Але вчасно ми не приїхали…

— Мої співчуття, — озвався Грінспен. — Але до чого тут це?

— Він тоді якраз був чиновником міської адміністрації і відповідав за дороги. На них багато виділялося коштів, але вони чомусь взагалі не ремонтувалися… І мені зірвало дах… Взяв ножа і пішов, як мені тоді здавалося, чинити правосуддя…

— І чому ж ти його тоді не вбив? — спитав Сем.

' — Розумієш, тисячу разів сам їздив по цій дорозі і було глибоко начхати, що вона погана. Звичайно, вибоїни на ній мене бісили, особливо, коли колесо потрапляло у яму. Всі знали, що на її ремонті крадуть кошти, і я це знав… Але далі міцного слова справа не йшла. Час від часу дорогу ремонтували, але все було несерйозно, навіть смішно. До того часу, як колесо однієї швидкої не потрапило у вибоїну.

— От і прекрасно, — кивнув Грінспен. — Він крав, через це постраждали люди, отже, він мав за це відповісти. То чому він не відповів? Ні тоді, ні зараз…

— Тому що він був винуватий так само, як і я. Він робив це, а я дозволяв йому це робити. І дозволяв би далі, якби з близькою мені людиною не трапилося біди.

— Ти все правильно кажеш, Андрію, — подав голос Сем. — Але от мої друзі вже на тому світі, як, до речі, і та людина, за яку ти так вболівав. А він — тут. І я тобі скажу, Андрію, — це несправедливо. Він тут зараз живий, а тих людей вже немає. Просто несправедливо —і все…