— Дурня, справді дурня. Це я про своє обличчя. Як ти думаєш, що там може лишитися, коли по обличчю б’ють кастетом?..

Здається, вперше в житті я бачив, як вона плаче — безголосо, лише плечі здригались. І я, намагаючись бути якомога обережнішим, таки пригорнув її.

— Все буде добре, Тоню, — мовив я.

— Ти так і не вбив його, — кивнула головою вона.

— Ти знала, що я цього не зроблю.

— Так, знала. І не хотіла тебе бачити. Ні бачити, ні чути. А потім дзвонила тобі сама — але вже ти не брав труби.

— Вочевидь вже тоді я не міг розмовляти. Я, до речі, тобі скинув смс, аби ти їхала з міста. Ти його прочитала?

— Так, прочитала. Але спочатку просто не хотіла їхати, а потім вже не хотіла їхати без тебе.

— І де вони тебе схопили?

— Просто прийшли додому.

— Ясно… Це… це все продовжувалось довго?

Тоня замість слів міцно стиснула мою руку і відвернулася.

— Вибач, — промовив я. — Вибач мені.

— За що? Ти все що міг — зробив. Але справді все це було страшно. Все це тягнулось і тягнулась… — розповідала вона, схлипуючи. — А потім я знепритомніла… Він теж був там від самого початку, чи в кінці, не пам’ятаю… Сам не бив, лише дивився… сказав, між іншим, «вбити — це занадто мало». Це точно його слова. А більше вже нічого не пам’ятаю… Прийшла до тями в лісі, далі ти мабуть знаєш…

Вона замовкла, мабуть знов переживаючи сказане, а потім раптово заридала. Не заплакала, а саме заридала, як людина, яка раптом осягнула весь жах того, що з нею відбулося. Я міцно притис її до себе, намагаючись якось погамувати це голосне ридання.

— Тоню, заспокойся, все минулося, — промовив я, і повторив ще голосніше: — Все погане вже позаду.

Обережно гладив її по голові, чи скоріше по бинтах, що вкривали її всю, а вона схлипувала, правда вже ледь чутно, тамуючи свій біль десь глибоко в собі. Я витягнув з кишені мобільника, дешеві пластикові навушники-вкладиші, під’єднав їх до телефона, один навушник я крізь бинти просунув Тоні у вухо, інший взяв собі. Потім трохи поклацавши на телефоні вибрав мелодію, здається це було щось з Леонарда Коєна, після чого взяв Тоніну руку у свої руки.

— Що ти робиш? — спитала вона.

— Танцюю.

— Що?

— Танцюю з тобою. Закрий очі і уяви, що ми не в лікарні. А на якомусь відкритому танцмайданчику під нічним зоряним небом, грає ця музика, і ми самі…

— А вести ти так і не навчився, — додала Тоня, і лише зараз до мене дійшло, що вона перестала схлипувати.

— Ти ж знаєш, я ніколи цього не вмів.

Ми так і сиділи, тримаючи одне одного за руки і слухаючи ту саму мелодію, що повторювалася безкінечно, пісню, у якій ішлося про танець до кінця кохання.

Коли мене виставили з палати, надворі стояла глупа ніч. Я спустився на перший поверх, де на мене мав чекати Сем. Він мирно дрімав у кутку. Я його розштурхав, він глянув на мене заспаними очима і задав лише одне запитання:

— Знайшов?

— Знайшов, — ствердно хитнув головою.

— Ну і слава Богу, — зітхнув Сем, потягуючись.

Ми вийшли надвір. На вулиці було темно і віяло прохолодою. Я набрав повні груди холодного нічного повітря, а потім видихнув.

— Мені сказали, що тут готель поряд має бути, — мовив Сем. — Пішли?

— Пішли.

І ми пішли нічними вулицями цього майже вимерлого містечка шукати місце, де можна було б переночувати.

Наступного дня я вже з самого ранку був у лікарні. Як і наступного дня… Спочатку я поривався відвезти Тоню до міської лікарні, проте вона навідріз відмовилася — за її словами, лікарі нею опікувалися добре, хоча, гадаю, насправді, вона не хотіла, чи не мала сил повертатися додому. Тож я лишився разом з нею. Сем поїхав до міста, скинув за тиждень гроші, які реально були тут дуже доречні. Так ми і жили. Тоня помалу йшла на поправку, її рани і травми загоювались. Я постійно крутився поруч, допомагаючи їй, лікарям та медсестрам, зрештою, просто намагаючись якось відволікти, підняти їй настрій.

Доки не настав цей день. Коли вранці зайшов до неї у палату, вона дивилась у вікно. Бинти лише частково тепер вкривали її голову, більша частина обличчя була вже вільною від білого ганчір’я, де-не-де на ньому видніли свіжі шрами та рубці.

— Привіт, — привітався.

— Привіт, — мовила вона, не відриваючись від вікна. — А я визирала у вікно, думала, коли ти прийдеш.

— От я і прийшов, — усміхнувся і простягнув букет квітів, що до того тримав за спиною.

— Боже яка краса. Що це за квіти? Здається, лілеї. Ніколи таких не бачила…

— Сказали, що це якісь рідкісні лілеї, з якогось острова в Індійському океані. Нібито, хто вдихне їхні пахощі, той скоро одужає…

— Тут же таких навіть і не продають?

— Так, у місті замовляв.

— Боже, який ти у мене турботливий, — Тоня поцілувала мене у щоку. Я знав, навіть зараз їй було боляче мене цілувати.

— А я знаю, куди ми з тобою поїдемо, коли я одужаю.

— Куди?

— На цей острів, де ростуть такі лілеї. Їстимемо тропічні фрукти і купатимемось голяка у морі. А вночі спатимемо серед цих лілей.

— Це справді класна ідея.

— Ти щось хотів мені сказати?

— Чому ти так подумала?

— У тебе просто вигляд людини, яка хоче щось сказати.

— Так, мало не забув. Мені треба буде вискочити на кілька днів у місто…

— Звичайно, я побуду сама. Я тобі давно казала, що справлюся, коли що, сама…

— І ось тобі на всяк випадок, — я обережно поклав їй у руку конверт.

— Що це?

— Гроші. Тобі ж тут треба на все гроші. Візьми про всяк випадок.

Тоня уважно глянула на мене.

— Ти ж вернешся?

— Так, звичайно, я повернусь. Просто треба закрити деякі справи, розраховуватися з боргами. Аби стати по-справжньому вільним.

— Ну добре. Тоді… до зустрічі?

— Так, кохана, до зустрічі.

І я обережно поцілував її в губи, а потім в щоку, відчувши губами заскорузлість недавно загоєної рани.

Я встав і попрямував до виходу. На виході я обернувся, аби ще раз глянути на неї. Вона знов повернула голову до вікна — певно не хотіла пропустити, як я буду виходити з лікарні.

Я сів в автобус до міста. Цього разу він якось по-особливому неспішно їхав вздовж сірого поля, над яким напрочуд низько купчилися хмари, здається починав накрапати дощ. Я спробував задрімати, проте це мені не вдалося, лише крутився, аж доки не роздратував сусіда, тому відвернувся до вікна і споглядав пейзаж. Безкраї поля простягалися ген за обрій. Здається на цій землі взагалі не було людей, нічого живого, лише сонячні промені пробивалися крізь хмари і грали на полях. Я притулив долоню з розчепіреними пальцями до скла, аби не бути засліпленим яскравим світлом, що лилося з небес. Проте воно досить швидко щезло, сповите сірістю неба.

Нарешті автобус зупинився на кінцевій зупинці. На моїй зупинці. Я вийшов з нього під дощ, що починався.

— Привіт, — почув я знайомий голос позад себе.

— Привіт, Семене, — відповів я, озирнувшись.

— Я вже думав щось сталося — автобуса довго не було…

— Так, справді, він їхав геть повільно. Ніби катафалк…

Сем нічого не відповів, лише міцно стиснув мою руку своїми лещатами. Замість звичного його напівспортивного одягу на ньому був військовий камуфляж.

— Тебе призвали? — зауважив його одяг.

— Ну не зовсім, — усміхнувся він. — Сам пішов. Що з дурня взяти…

— Чому дурня? Зрештою, я так само мав би вчинити…

— У тебе ще буде така нагода.

Сем, показав на старенький бусик, припаркований обабіч дороги.

— От, до речі, мій тарантас.

— Ти, дивлюсь, новою машиною розжився? — усміхнувся я.

— Ненадовго, — похитав головою Сем. — Купили по ціні металобрухту за кордоном, зараз переганяю на фронт.

Він відкрив дверцята машини і я, ховаючись від уже рясного дощу, заліз всередину. Сем теж заскочив до машини. Якусь мить ми сиділи мовчки, струшуючи з себе краплі дощу, потім Сем сказав:

— Тобі Віка привіт передавала.

— Їй теж вітання. Як вона, до речі?