— Віка, перепрошую, я думаю, що нині всі були неправі… — почав я.

— Ну якщо говорити чесно, то ви мене зі своїм товаришем — як його, до речі, звати, Сем здається? — просто дістали. Але я теж… того… — Віка зітхнула.

— Якщо чесно, — продовжив, — я і Сем, гадаю, дуже вдячні вам за допомогу, яку ви нам надали…

— Та нічого, зрештою, це ж з моєю «допомогою» все і трапилося…

— Ну, не будемо вже повертатися до пройденого. Думаю, зараз ми вже можемо впоратись і самі, тому можете спокійно їхати додому відпочивати. Я зараз викличу таксі…

— Я нікуди не піду, доки не переконаюся, що із Семом все добре, — категорично заперечила Віка.

— Гадаю, особливої небезпеки немає…

— Ще раз кажу, — мовила вона, карбуючи кожне слово, — поки я не буду переконана, що із Семом все гаразд, я нікуди звідси не піду.

У цей час із ванни саме вийшов Сем.

— Семе! — гукнув я йому з кухні. — Віка хоче лишитися доглядати тебе, ти як?

На його обличчі відбилися якісь непрості роздуми, зрештою, він глухо буркнув «хай робить, що хоче» і щез у кімнаті, грюкнувши дверима. Буквально відразу з кімнати почулося потужне хропіння.

Я трохи потинявся в роздумах коридором-кухнею, і зрештою прийшов до висновку, що було б непогано завершити сьогоднішній день, хильнувши чогось міцного. Всього кілька хвилин у мене пішло на те, аби знайти недопиту пляшку вподобаного Семом коньяку, ще пару хвилин на те, аби знайти пару келихів.

— Полікуємо нерви? — мовив я, помахавши келихами і пляшкою перед Вікою, яка продовжувала щось робити на кухні.

— Бачу, ти часу не марнував, — мовила Віка.

— Я просто шукав, чим би нас усіх заспокоїти, — мовив я.

— Усіх? Здається один уже заспокоївся у себе в кімнаті.

— Але ж лишилися ще двоє.

— О-ля-ля, ти хочеш мені щось запропонувати?

— Просто випити коньяку.

— Ну що ж, давай просто вип’ємо коньяку, — мовила Віка, вмощуючись на стілець за кухонним столом.

Я розлив коньяк і ми дзенькнулись келихами:

— Ого, він реально міцний, — похитала головою Віка.

— Зрештою, він таким і має бути. Справжній коньяк…

— Ти давно на цій роботі? — раптом спитала вона.

— Можеш не вірити, але це не моя робота. Я мав працювати як піарник, але мій керівник вирішив, що для більшого досвіду мені варто попрацювати трохи колектором.

— І скільки ти так працюєш?

— Скоро вже буде тиждень.

— О, ти вже майже профі, — засміялася вона.

— Майже, — гмукнув я. — Це не та професія, в якій хочеться бути профі. Принаймні мені.

Ми якусь хвильку помовчали, потім я спитав Віку:

— Слухай, а звідки ти взяла такий ядучий сльозогінний газ? Такої гидоти я ще не зустрічав.

— Був у мене колись один залицяльник з якоїсь силової структури. Подарував на восьме березня. Після того я з ним більше не зустрічалася.

— Ясно, — кивнув я головою, розливаючи залишки коньяку.

Ми знов дзенькнулись келихами, кілька хвилин погомоніли про те, про се, потім я спитав, чи давно вона зустрічається з Владом.

— Півроку, — відповіла Віка, задумливо крутячи келих в руках. — Одного разу підвіз з нічного клубу, у мене був дуже кепський настрій, а він виявився веселим хлопцем. Можливо, все, що ви про нього казали сьогодні — це правда — він справжній авантюрист, від нього лишаються самі проблеми, але з ним було легко, дуже легко. Якийсь час. У мене тоді саме був дуже тяжкий період у житті. І якби не він, — не знаю, що би тоді робила. А так — ось бачиш, — живу, і навіть майже весела.

Віка вмовкла, а потім залпом допила рештки свого коньяку. Я одразу ж підхопився і з якоюсь нетверезою гарячковістю почав обнишпорювати шафи у пошуках ще якогось спиртного.

— Зараз ще щось знайдемо, — мовив я, зазираючи в чергову шафу. — А щодо нас з Семом — повір, ми не ті люди, які могли б заподіяти якесь лихо Владу. І це — чистісінька правда.

— Дякую за щирість, — відповіла Віка. — Але я справді не знаю, де він зараз…

— Ну і закрили тему.

— Закрили.

— Здається питво вже закінчилося. Але я зараз збігаю швиденько до магазину. Він тут поруч.

Віка заперечно похитала головою:

— Якщо нема, значить нема. Отже, не судилося.

— Я за хвильку вже буду тут!

— Ні, — твердо хитнула головою Віка, і додала. — До того ж, я хочу зготувати для цього інваліда щось поїсти на ранок.

— Ти хочеш тут залишися?

— Принаймні побути ще кілька годин. Хочу доглянути його. Звичайно, якщо ти не заперечуєш. Обіцяю, я нічого тут не вкраду.

— Та без проблем, лишайся. Ти за нього так переживаєш…

— Вважай, я розбила цьому чуваку голову.

— Гадаю, йому це не вперше. Хоча, звичайно, буде непогано, якщо за ним хтось нагляне…

— От і я за це. Двері, як буду йти, зачиню.

— Домовились.

Я швидко зібрався, і коли Віка вже закривала за мною двері, дихнувши коньячними випарами, зробив спробу цмокнути її в щоку, проте, вона ухилилася, засміявшись.

Коли наступного дня я ранком завітав до Сема, який чомусь вперто не брав мобільного, двері мені відкрила Віка.

— Сем досі не очухався? — спитав я стурбовано.

— Привіт, чуваче, — почув з-за спини Віки знайомий Семів бас.

— І тобі привіт, друже. Я дивлюся тобі покращало?

— Таки так.

— Ну тебе ж лікувала така прекрасна дівчина…

— Віка мені реально допомогла, — напрочуд серйозним тоном відповів Сем.

— Хто б сумнівався, — засміявся я.

У цей момент рушник, який Віка перекинула собі через плече, досить відчутно хльоснув мене по пиці. Пам’ятаючи про те, що напередодні сталося з Семом, я вирішив не жартувати на небезпечні теми і мовчки пройшов на кухню, вигляд якої справив на мене цілком приємне враження — все було прибрано, посуд вимито, на плиті стояла пательня з якимось їдлом.

— Дивлюсь, у тебе з’явився справжній помічник по господарству, чи скоріше помічниця… — мовив я, обертаючись до Сема, що далі ніяково тупцяв у коридорі.

— Андрію, покинь приколюватися, — прогудів Сем. — Мий краще руки та пішли снідати…

Після сніданку Сем вирішив поділитись зі мною цілком прогнозованою новиною. Віці не було куди повертатися, квартира, на якій ми вчора з нею говорили, була Владова, чи скоріше вже тепер нашого банку, тому, власне, Сем і вирішив подати, за його словами, Віці «руку допомоги», і запропонував пожити трохи у нього. Чесно, в цей момент я був радий за Сема, і, можливо, навіть по доброму йому заздрив з огляду на своє теперішнє самотнє існування.

Через кілька днів ми мали повторно навідатись до тієї молодої пари, з візиту до якої і почалося моє колекторське буття. Мені справді дуже не хотілося їхати до них знов, і десь в глибині душі я сподівався, що Сем забуде за цих молодих людей. Але… Сем не забув, і ми таки поїхали до них. Проте на нас чекала несподіванка — просто біля їхнього під’їзду стояв уже знайомий нам диван, на якому просто тут, внизу біля будинку, сиділо двійко наших молодят. Поряд стояло ще якесь домашнє начиння, їхні речі.

Ми з Семом привіталися і, звичайно ж, спитали, що з ними трапилося. Молодята одразу ж розповіли, що сьогодні вранці до них заходили якісь люди з нашого банку, в результаті чого вони опинилися з пожитками на вулиці.

— А вони точно були з нашого банку? — перепитав Сем.

— Вони так сказали, — відповіла молода. — Всі на одне обличчя, спортивної статури. Сказали нам вибратися з квартири за п’ять хвилин.

— Як забратись?!

— Сказали, що квартира вже продана іншим людям і ми повинні виселитися.

— Як продана? — здивовано стенув плечима Сем і спитав скоріше самого себе. — Чому нам ніхто в конторі про це не сказав?

— Ну ось бачите, як воно вийшло… Довелося виселятися.

— І куди ви плануєте податися? — спитав я.

— Ну ми ще точно не знаємо, — відповів молодий чоловік невпевнено. — У нас є одні знайомі. Правда, у них маленька дитина…

— Немає нам куди йти, — коротко підсумувала дівчина.

— Ясно… — глухо відповів я і, помовчавши якусь мить, додав. — Вибачте, коли…