Тому нам частенько доводиться довго її чекати. Але того дня, коли ми посварилися, Ліса прийшла ще пізніше, ніж зазвичай, аж по обіді. Я все чекав і чекав на неї, годинами прислухаючись до кожнісінького шереху і потріскування гілок, і вже майже втратив надію, що вона таки прийде, а Касс тим часом лежала поруч і безтурботно спала.

Ліса вийшла на сонце з-поміж присадкуватих кущів на протилежному березі річки, коло мосту. Вона йшла, не видаючи ні звуку. Спочатку я лише помітив, як блимнув білий колір її шкільної блузки. Касс охочіше померла б страшною смертю, аніж зайву годину поносила шкільну блузку, а от Лісу це аніскільки не турбує. Вона носить її й у вихідні, й у свята, ніби це звичайнісінька сорочка. Того дня блузка в неї була навипуск, а половина ґудзиків розстібнута, хоча манжети лишалися застібнутими. У руці Ліса тримала величезну широку й обвислу солом’яну штукенцію — татів поношений бриль. Ліса видурила його в тата минулого літа під час косовиці, а потім так і не повернула.

Вона йшла настільки неквапливо і здавалася такою спокійною та щасливою, що мене аж охопило роздратування — я ж так довго мусив на неї чекати! Я спостерігав за Лісою: вона простягнула руку та потрусила дерев’яне поруччя, нібито хотіла перевірити, наскільки воно ненадійне.

Міст уже давним-давно прогнив наскрізь. Тато постійно повторює, що він от-от упаде, але Джеймісон вряди-годи ним користується, коли за негоди хоче скоротити шлях додому. Щоб перейти міст, потрібно точно знати, куди можна ступати, а куди ні, — такий він небезпечний.

Різьблене декоративне поруччя звисає над водою під неймовірними кутами, тому надії опиратися на нього, якщо, бува, застрягнеш десь посередині, фактично немає. Потрібно не втрачати пильності до самісінького кінця, щоб не переплутати, на яку дошку ступати можна, а яка під вагою тіла почне ламатися на друзки.

Ліса завагалася перед першою дошкою. Я теж зупиняюся на початку, але для того, щоб промовити хитру римовану лічилку, яку вигадала Касс, щоб завжди починати складну переправу з тієї ноги. Натомість Ліса застрибнула на викривлене і хитке поруччя та завмерла на ньому, випростана і босонога, розвівши руки в різні боки.

Я хотів крикнути їй, щоби була обережною, але злякався, що вона наполохається і впаде. У мене перейняло подих. Касс почула. Вона підняла голову і, затуливши очі рукою від сонця, теж узялася спостерігати, як Ліса повільними плавними кроками канатохідця рухається по страхітливо вузькому поруччю, яке посередині так небезпечно прогинається, і різьблений бік випинається назовні нерівною обшарпаною аркою.

Ми мовчки спостерігали за Лісою, аж поки вона дійшла до прибережних заростів очерету. Насправді річка не така вже й небезпечна, вона навіть не глибока, хіба що після дощів; а втім, у мене спітніли долоні й увесь час було таке відчуття, ніби перелісок, Касс і я раптом кудись зникли, а існує тільки Ліса на тому мосту.

Вона стрибнула на твердий земляний берег. Ліса перейшла міст удвічі швидше й легше, ніж будь-коли вдавалося мені чи Касс, і навіть не випустила з рук бриля.

— Викаблучується, — буркнула біля мене Касс.

Ліса помахала нам і, пробираючись крізь високу траву, крикнула:

— Ви це бачили? Бачили мене?

— Ні, — відповів я. — Я нічого не бачив, — мене, як і Касс, це бісило.

— А я все бачила, — додала Касс, збивши мене з пантелику: хіба ж не вона щойно буркнула «викаблучується»? — Чудово, Лісо! Просто неймовірно.

Отож Ліса вляглася поруч із Касс. І ми собі далі байдикували, аж раптом Ліса згадала:

— Знаєте що? Я знайшла підробіток на літо — буду позувати Галлорану.

— Підробіток? Ти хочеш сказати, що Галлоран платитиме тобі за позування? Мені він ніколи за таке не платив.

— Скільки? — запитала Касс.

— Чотири фунти за годину, починаючи від завтрашнього ранку, і доки буде потрібно.

— Чотири фунти за годину! — Касс сердито зиркнула на воду. — Мені він ніколи не платив чотири фунти за годину!

— А мені він і пенні не платив!

Нас із Касс накрила хвиля гніву, а Ліса щасливо наспівувала пісню та чекала, поки ми заспокоїмося. Ми теж позували Галлорану. Та тут усі йому позували, навіть тварини, особливо найменш повороткі. І він ніколи нікому з нас не платив. Казав, що не має грошей. Тато називає його хвальком і взагалі сприймає Галлорана так, наче він — якесь гостре вірусне захворювання. Щойно його помітивши, тато кидається в найближчий рівчак; а якщо зауважує, що десь глибоко в лісі промайнув червоний Галлоранів піджак, то попереджає кожного стрічного: «Не ходіть тією стежкою. Краще обійдіть довшим шляхом, бо ще наскочите на Галлорана».

Галлоран — художник. Тато каже, що таких, як він, хоч греблю гати і це взагалі нічого не означає. Але в Галлорана були виставки в «Старому саксонському млині» у Фретлі, а велика місцева галерея мистецтв уже придбала три його картини. На першій купленій картині був зображений я. Галлоран назвав її «Сумне опудало». Позувати для неї було не надто приємно, тому що він не дозволяв мені присісти ні на мить. Галлоран змушував стояти, спершись на якийсь стовп, який він до того ще й не зволив як слід вкопати в землю, тож стовп увесь час жахливо хитався і нервував мене. Я питав, чи не краще спертися на дверну раму, та він не дозволив. Мені треба було стояти непорушно, розчепіривши руки, але опустивши кисті. Галлоран на цьому наполягав. Ага, лишень спробуйте отак постояти. Це важче, ніж може здатися, особливо, якщо стовбичити так цілими днями.

— Воно того варте, — заспокоював мене Галлоран, коли я скаржився. Так і вийшло — але тільки для нього. Йому заплатили багато грошенят за цю картину, та мені він не дав ні копійки.

Потім хтось почув по місцевому радіо, як пані Вілер-Аркварт, яка придбала «Сумне опудало» для тієї мистецької галереї, сказала, що, на її думку, це найкраще зображення розп’яття, яке їй доводилося бачити, відколи її любий покійний чоловік, полковник Вілер-Аркварт, виставляв власну картину «О третій годині».[6] Галлоран здійняв бучу і погрожував викупити «Сумне опудало» в обивателів, які нічогісінько не тямлять у мистецтві, але він уже розтринькав майже всі гроші, тому це було неможливо. Отож я досі вишу високо на стіні в довгій залі, ліворуч від жіночого туалету. Старшокласників регулярно водять туди на екскурсію, подивитися на мене. Можливо, коли я закінчу школу, ця забава вже не здаватиметься їм такою веселою.

А мамі Галлоран подобається. Вона каже, що він набридливий, але милий. У нього гострий погляд, він високий і худорлявий. Галлоран десь на десять років молодший за тата, і той стверджує, буцімто перше, що він почув від Галлорана, — це розгублений плач, який долинав з довгого коридору в старій школі Фретлі. Тато каже, що саме через Галлорана він покинув навчання в п’ятнадцятирічному віці, але ми не надто віримо, хоча Галлоран справді може допекти до живих печінок, вмовляючи позувати йому. У нього є ціла тактика для знаходження безплатних натурників. Він застає вас зненацька і змушує погодитися. Галлоран просто не відпускатиме вас, аж поки ви не піддастеся. Якщо ви спробуєте піти геть, він поплентається слідом за вами і безкінечно нитиме, як ви йому потрібні, доки ви не капітулюєте або ж помітите обриси свого автобуса, який під’їжджає, погойдуючись. На цьому етапі навіть найзапекліші противники ідеї позувати хутенько призначають час для зустрічі, адже Галлоран знаний тим, що заскакує в автобус за своїми жертвами, а потім ще й канючить у них оплатити йому проїзд.

— Але ж не підведіть мене! — кричить Галлоран їм услід. — Я на вас покладаюся!

Однак більшість людей миттєво забуває про домовленість. Як і наш тато, вони сприймають Галлорана лише мов перешкоду, що її треба оминути, мов затоплену ділянку чи свіжий асфальт, ніби він — така собі ходяча небезпека на дорозі. Та завжди знаходяться й ті, хто, як мама, уявляють, наче він чекає, розчарований і ображений, тримаючи пензлик напоготові та дивлячись, як повзуть по колу стрілки на годиннику його тітки Сьюзан. Коли почуття провини бере над ними гору, вони зрідка можуть піти йому позувати. Але частіше намагаються підіслати когось іншого. Вибір часто припадає на дітей, які вже майже одужали і недоречно плентаються під ногами. «Досі позуєш Галлорану?» — це в нас такий місцевий спосіб поцікавитися про чиєсь здоров’я.