Я ж особисто не витримав. Не підійшов до «тата» на кафедрі — боронь Боже! — а непомітно пішов за ним слідом, коли він вертався додому. Мені було його по-людськи жаль, я знав, що його жде, то, може, ще якось можна врятувати. Хоч як — до ладу і сам не знав. Переконавшись, що нікого знайомого поблизу немає, наздогнав, торкнув за рукав:

— Миколо Петровичу…

— Це ви, голубчику? Теж пішечки додому?

На диво спокійний та ще й усміхнений. Він що, не розуміє, що накоїв?

— Миколо Петровичу, ну як ви так могли? Так необережно висловлюватись?

— А, ви про те, — сказав як про дрібницю, не варту й згадки.

— Невже ви не знаєте, що в нас навіть стіни підслуховують?

Подивився на мене очима дитини:

— Набридло. Набридло, голубчику.

— Що набридло?

— Зайцем бути набридло! Наполоханим зайцем.

— А ви знаєте, що вас жде?

— Не знаю. І знати не хочу. Набридло…

Ну що я міг йому сказати? Попрощавшись нашвидкуруч, оглянувся, чи ніхто нас не бачив, і швиденько рушив додому.

Совість моя була чиста. Я попередив. Я потай гордився своїм вчинком. Аж виріс на голову над своїми колегами.

А Микола Петрович таки народився в сорочці. Його ніде не проробляли, не виключали з партії, не виганяли з інституту. Сталося диво, незбагненне для нашого наполоханого колективу. Навіть Залізна Леді мовчала, хоч їй, напевно ж, хтось та розповів. Невже «тато» десь угорі має таку могутню руку, що не дала його розтерзати?

Вирішив і собі забути про цей прикрий випадок. І коли пролунав знайомий голос та призначив побачення, я ще раз дав собі обіцянку і словом не прохопитись про «тата».

Цього разу на мене чекав не тільки коньяк, а й розкішна закуска. Ікра червона і чорна, балик, сервелат, нарізана тоненькими шматочками шинка, ніжинські хрумкі огірочки і квашені помідори-сливки, — я ще зроду-віку не бачив такої зібраної докупи смакоти. Сава Петрович сяяв не менше, ніж кришталеві келихи, що ніжно горнулися до пузатої пляшки. Потираючи руки, він обійшов довкола столу, з любов’ю подивився на виставлене.

— Сідайте, Вікторе Андрійовичу! Сідайте, дорогий імениннику!

— Пробачте, але мої іменини…

— А дисертація? — перебив він мене. — Мусимо ж ми відзначити успішний захист дисертації?

Признатися, я був щиро зворушений. Не знав, як і дякувати. Та він одмахнувся од моїх слів:

— Пусте… Сідайте швидше до столу, бо в мене вже «Інтернаціонал» в животі! Оте: «Повстаньте, гнані і голодні!» — І розсміявся.

Налив повні келихи, й обличчя його враз споважніло, набуло урочистості:

— За ваш великий успіх, Вікторе Андрійовичу! За те, щоб ми за оцим столом невдовзі відсвяткували й докторську. Будьмо!

Після того, як добряче відзначили захист моєї дисертації, Сава Петрович перейшов до діла:

— А тепер послухаємо вас, дорогенький Вікторе Андрійовичу. Надіюся, ви щось написали?

Відповів, що не написав. Що дисертація вибила мене зовсім з колії.

— Як же так? — Він був явно розчарований. — Ви поставили мене у дуже незручне становище. Я маю завтра доповідати своєму начальству. Що я йому скажу?

Я не знав, як виправдатися. Сказав лише, що й писати, власне, ні про що. За цей час на кафедрі нічого не скоїлось такого, що варте було б уваги.

— Так-таки нічого й не скоїлось? — подивився він пильно на мене.

— Абсолютно нічого! — Господи, чого я так кричу!

— А якщо трохи подумати?

«Невже він щось знає? — тьохнуло на серці. — Ні, цього не може бути».

А він продовжував пильно дивитись на мене.

— Якщо подумати, Вікторе Андрійовичу? Не поспішайте, може, щось і пригадаєте.

— Мені пригадувати нічого. — Я не впізнавав власного голосу. Сховав руки під стіл, щоб він не помітив, як вони почали в мене тремтіти.

Сава Петрович придушив у попільничці сигарету, осудливо похитав головою:

— Вікторе Андрійовичу, Вікторе Андрійовичу! Що я вам таке зле зробив, що ви зі мною нещирі?

— Та нічого ж не сталося! — крикнув я у відчаї.

— Так-таки нічого?

— Нічого!

— Чесно «нічого»?.. Постійте, не давайте чесного слова, — застережно наставив долоню. — Я вас пожалію… До речі, як там поживає ваш «тато»?

Все!.. Загинув!.. Він усе знає!..

— Як там у нього з помийною ямою? Що в ній сидить весь Радянський Союз?

Я убито мовчав. Сидів розчавлений, знищений. Перед моїми очима промайнула жахна картина: вертаюсь додому, а там — Надька. Прийшла до дружини… І нещадне обличчя Залізної Леді. Родички… Господи, родички!..

— Ми все знаємо, Вікторе Андрійовичу, все. Од нас нічого неможливо приховати. Така вже наша служба, нічого не вдієш. Я по-людському вас розумію, вам було жаль «тата», цієї напрочуд симпатичної, такої доброї людини, яка не раз виручала вас у біді. — Господи, він і це знає! — Але ж я вам казав, що ми не зацікавлені когось там карати чи садовити. От вашого «тата» не посадили ж. Навіть по партійній лінії не зачепили. Пожаліли старого. Хоч нам варто було тільки пальцем ворухнути, щоб од нього й мокрого сліду не лишилося. Ваші б його і загризли. Стерли б у порошок, роздерли б на шмаття — не треба й нацьковувати. Йосиф Віссаріонович так нас видресирував, що й через триста літ не відучимось… Тож нас цікавлять соціологічні дослідження, і більше нічого. З чисто наукового боку. Ну й, звісно, проілюстровані відповідними фактами. Як кожна серйозна наукова робота. — Він дістав нову сигарету, запалив сірника. Не поспішав прикурювати: пильно дивився, як вогонь з усіх боків охоплює тендітну деревинку. Як вона темнішає, обвуглюється, хилить чорну голівку донизу. Коли вогонь підібрався до пальців, кинув у попільничку, зітхнув:

— Ладненько… Не будемо більше про це. Ви культурна людина, і не мені вам читати нотації. До речі, у вас дружина дуже ревнива?

Я відповів, що ні, не ревнива.

— Повезло ж вам! А у мене лютіша тигри. Якби могла, то весь час носила б із собою в «авосьці». Понесла на пляж, пополоскала у воді і, не випускаючи з «авоськи», — додому. Як тільки затримаюсь на роботі, так і давай інтерв’ю: де був, та з ким, та, не доведи Господи, з якоюсь жінкою… — Звівся, розправив плечі, подав мені руку. — Будем прощатись. За місяць зідзвонимось. Хотілося б частіше зустрічатися з вами, але служба не дружба. Тож через місяць. Ладненько?

Вертався додому і давав собі обіцянку не приховувати більше нічого. Писати про все, що почую. Хто б що не сказав. В мене й досі обличчя пашіло від ганьби, що пережив.

Але ж Микола Петрович! Як він міг отак розпустити свого язика! Мовчав, мовчав, і як прорвало. Зайцем, бачите, бути набридло! Побув би ти у моїй шкурі!..

І що головне — все зійшло з рук. За невинніші розмови летіли з роботи…

Ні, тут щось не те. Тут не обійшлося без впливової руки. З’їли б без КДБ, схрумали б — і кісток би не лишилося!.. Тут щось не те…

Вже набагато пізніше я став здогадуватись, в чім справа. Коли мій шеф (я давно уже називав Саву Петровича подумки шефом) звернувся до мене з досить дивним проханням:

— Вікторе Андрійовичу, наскільки нам відомо, ви є куратором студентської молоді…

— Не всіх, не всіх! До мене прикріплена лише група студентів.

— Ладненько, хай група… Чи не могли б ми разом з вами провести невеликий психологічний експеримент?

— Пробачте, який?

— Я дам вам записку. В ній всього три фрази. Треба добре їх запам’ятати і в розмові із студентами вголос сказати. Сказати так, щоб це прозвучало якомога природніше. Нас цікавить, як прореагує молодь.

— А що то за фрази?

— Ось, — подав він папірець. — Прочитайте кілька разів і добре запам’ятайте… Ні-ні, з собою не беріть! — Помітив, що я хотів заховати записку до теки. — Я її одразу ж у вас заберу. Так що запам’ятовуйте тут. А я тим часом пройдусь на кухню.

Він вийшов, я розгорнув папірець. Там було надруковано: «Комуністична партія веде нас до загибелі. Нами керує Політбюро, в якому сидять напівтрупи. На чолі з Брежнєвим, що давно уже позбувся розуму».

Відчув, як у мене стає сторч на голові волосся. Щоб я… Щоб я оце вголос сказав?!