Данько теж аж спіткнувся, побачивши вперше калоші.

Стрілися посеред вулиці, навпроти сільради: Данько там уже мав свій закуток як секретар осередку. Закуток весь був обвішаний гаслами, на яких розбитні хлопці й дівчата в міському вбранні закликали сільську молодь до змички, до розгортання класової боротьби на селі, до наступу на релігію та суцільну неграмотність. У тих хлопців та дівчат були дуже рішучі обличчя, вони не стільки закликали, скільки вимагали переходити в наступ, і Данько з дня у день готувався до тієї історичної акції. Тим більше що і зодягнений був не в звичайне вбрання, яке носила парубота села, не в якусь там полотняну сорочку з ганебною вишивкою, а в юнгштурмівку, видану нещодавно Данькові в повіті, з накладними кишенями, підперезану блискучою ремінякою, ще й перекинутим через плече уже іншим тонким ремінцем. Юнгштурмівка сиділа на ньому як влита. Данько наче й народився для того, щоб одного дня влізти в революційну цю одежину та одразу ж і рушити в наступ, одне тільки труїло душу Данькову: в повіті йому не дістались черевики з гамашами, їх недодали до комплекту, тож довелося задовольнитись взувачкою власною, латаною та перелатаною. І хоч як її шмарував щоранку Данько, хоч як чорнив сажею, ганебні латки не зникали і скривлені закаблуки не випрямлялись.

Тож можна було уявити, як дивився Данько на нову, небачену ще досі взувачку!

— Де дістав? — похмуро кивнув на калоші.

Парубок (знай наших!) ще й ногу відставив, хизуючись обновою. Відповів через губу:

— Тато купили.

Був він у празниковому, хоч святом, здається, й не пахло. І картуз з дашком полакованим, і сукняний чорний «пінжак», і такі ж чорні штани, заправлені в хромові чоботи, що тонули в блискучих калошах. Заради калош отих, мабуть, і вбрався.

Данько відірвав від калош заздрісний погляд, непривітно блимнув на парубка. І хоч знав його з малих літ (разом і до школи ходили), парубок цей здався йому зараз чужіший чужого.

— Ти той… Гуляй, та не дуже.

— А то що: заборониш?

— І забороню!

— Овва, який строгий! Комсомолією своєю командуй!.. Засупонився в реміняччя — та вже і начальник.

— Ти мого реміння не чіпай! — сказав Данько з погрозою.

— А то що — покусаєш?

Данько аж задихнувся од гніву. А парубок підняв картуза, погойдав над головою:

— Наше вашим із кісточкою! Та не дуже дмися, а то розірве.

Та й, оминувши, пішов собі далі. Наче Данька й не було.

«Ну, ладно, зараза така! — пік його поглядом у спину Данько. — Ти мені ще попадешся — і калоші тебе не порадують!»

Парубка звали Василем, а прізвище мав Коваленко. Жив через двір од Данька. Ще не так давно його батько був таким же злиднем, як і тато Даньків, і Василь не вилазив з латаного, та після громадянської йому наділили сім гектарів землі (по числу їдоків), і він уп’явся в ту землю руками й зубами. Недосипали, недоїдали і старе, й мале з великої родини Василевої, днюючи й ночуючи в полі, і вже за два, за три роки заремиґали в дворі круторогі воли, заіржали коні, замекали вівці, захрюкали свині. Все росло і родило в Коваленків, як на опарі, а під час жнив навіть снопи і полукіпки здавалися товщими й вищими, аніж у сусідів. І потроху-потроху коваленківська молодь стала вилазити з дрантя: дівки ясніли на свята такими хустками барвистими, що очі вбирали, а парубота одягала нові картузи і взувала хромові чоботи.

Найпрацьовитіший був Василь, отож йому першому й дістались калоші.

«Ладно, заразо, ти в мене поскачеш! — думав Данько, дивлячись в спину Коваленкові. — Дай тільки зачіпку».

Зачіпка невдовзі й трапилась.

Все почалося з хреста. З отого хреста, що його поставив далекий пращур Даньків край дороги при в’їзді в село. Минали роки й роки, спливали століття, сивіли нещодавні ще діти й народжувались нові, щоб у свою чергу посивіти та й лягти до отієї колиски, в якій лежати довіку; земля здригалась од воєн та революцій, схрещувалися шаблі, і густо роїлися кулі, падали не тільки люди — дерева, підтяті нещадним залізом, а хрест стояв і стояв, не грузнучи з часом у землю, — хрест ставав з роками мовби ще вищий, мовби ще міцніший безсмертною плоттю своєю, і вже здавалось, що то й не людські смертні руки поставили його на оцьому узвишші, а якісь інші сили, непідвладні тлінові й часові.

І завжди на ньому, на високо піднятих до неба раменах, полоскався як не один рушник, то два або й три, — рушники ті були з найтоншого полотна, найлюбовніше гаптовані, і часто бувало, що до збляклого рушника матері довірливо горнувся вже доньчин, ясний та свіжий, як і його безжурна ще власниця.

До отого хреста якраз на Великдень і рушила з раннього ранку селом дивовижна процесія. Міцно стиснувши губи, сердито насупившись на тих, хто посмів би з них кепкувати, крокував попереду Данько з червоним прапором через плече. Вид у Данька був такий, наче він щохвилини чекав, що йому хтось заступить дорогу і доведеться давати одкоша. За Даньком пер довжелезну жердину здоровенний парубійко Микита Салій, і обличчя в Микити, на відміну од Данькового, було не насуплене, а ясно усміхнене. Та в селі ніхто й не пам’ятав, щоб Микита кривився чи супився: він і на материному похороні, мабуть би, всміхався. За Микитою, видзвонюючи пилкою, йшов уже й не парубок, а підпарубок Вітька, який і до комсомолу вступив у великій надії одержати таке ж убрання, як у Данька: старий батьків картуз був завеликий для нього, і Вітька однією рукою тримав перекинуту через плече пилку, а другою підбивав догори картуз, що налазив на носа. А вже позаду, вже підтюпцем, щоб не одстати, несла дві лопати єдина дівчина в комсомольському осередкові — Вустя Непрохана, дівка давно уже на виданні, але свати чомусь вперто її оминали. Та Вустя не зневірювалась, терпляче надіючись, що настане і її час, коли свати косяками попливуть до її двору, тож щоосені збирала найбільші в селі гарбузи. Були ще два комсомольці, і вони обіцяли учора Данькові, що прийдуть, але так і не прийшли: злякавшись богомільних батьків, поховалися вдома. Ну, Данько їм покаже, де раки зимують!

Процесія пройшла через усе село («На свій чортячий молебень, чи що?» — дивувалися люди) та й вибралася на шлях уже за селом, завернула до хреста на узвишші. Данько ввіткнув прапор у землю, підійшов до хреста, копнув ногою. Велетенський хрест навіть не здригнувся, він наче й не помітив людських комах, що приповзли до його підніжжя, а дивився почорнілим ликом своїм у світле небо, молячись за всіх живих і померлих в оцьому грішному світі. Тоді Данько, сплюнувши на долоні, сказав Вітьці подати пилку, а Микиті, який усе ще стояв із жердиною, безжурно всміхаючись, сердито скомандував:

— Кинь її к бісу! Чи отак і стовбичитимеш?

Микита ворухнув крутим плечем — і жердина полетіла на землю.

— Давай! — так само строго сказав Данько.

Микита, все ще всміхаючись, узявся з другого кінця за пилку. Наче не дуже й потягнув, та Данько ледве втримавсь на ногах:

— Тихіше, чортяко! Руку вивернеш!

Підійшли впритул до хреста. Данько провів нігтем, де пиляти, кивнув Микиті. Блиснувши сталлю, пилка скреготнула по чорному дереву. Вітька роззявив рота, а Вустя, кинувши на землю лопати, свого рота затулила долонею: очі її стали великі й налякані.

Пиляли довго. Та хоч як старались, спливаючи потом, міцнюще дерево не поступалося сталі, і коли зубці зовсім затупились, Данько, лихий і захеканий, кинув пилку:

— Чорт його ставив! Будемо викопувати.

Перепочивши, взялись за лопати.

Копали до півдня. За минулі століття хрест, здається, пустив корінь у саме серце землі: у вибехканій ямі з головою сховався не тільки Данько, а й Микита. Врешті добрались до дна, обчистили товстелезний, що не обхопити й людині, стовбур. Дерево й тут не піддалося тлінові, було як залізне.

Коли видерлись із ями, захеканий, перемазаний глиною Данько скомандував Микиті:

— Валяй!

Микита з тією ж усмішкою вперся у хрест, почав його розхитувати. Хрест гойдався все дужче, чорні рамена його наче хотіли вхопитись за небо, і вже здавалося, що й небо гойдається разом з хрестом. Ось він геть похилився, на якусь мить застиг у відчайдушній спробі втриматись на місці, потім важко гухнув донизу. Застогнала земля, зойкнуло небо. Вустю вже зовсім трусило, вона зненацька згадала, як минулого року приносила сюди рушник, щоб Всевишній послав їй нареченого, і тепер їй подумалось, що Бог, розгнівавшись, залишить її довіку в дівках. Бо вона таки продовжувала вірити в Бога, вірити потай, наперекір тому, що говорив їй Данько, агітуючи в комсомол. Віра у Бога всоталася в неї з материнським молоком, і її не так легко було витруїти.