Тож після того, як Сокало став першим, ніхто навіть подумки не посмів би назвати його Даньком — не будемо називати й ми, а величатимемо віднині Даньком Даниловичем або товаришем Сокалом.

Після історії з Розою (її з матір’ю підмели незабаром славні органи наші та й заслали кудись аж в Середню Азію — теж гора з плечей Данька Даниловича), після того як він повновладним господарем поселився у тому ж будиночку з ситими вікнами, на все, як то кажуть, готове, бо обом жінкам не дозволили навіть зайвої одежини прихопити з собою, перевіз товариш Сокало до себе батьків: обпікшись на Розі, заборонив собі навіть думати про якесь там одруження. Приведеш отаку собі лялю до хати, а потім виявиться, що її любий татусь — ворог народу.

Отак років зо два й просекретарював неодруженим Данько Данилович і ходив би ялівцем до самої війни, коли б якось увечері, засидівшись у райкомі, не наткнувся, виходячи, на прибиральницю, яка, високо підіткнувши спідницю, мила саме підлогу. Сокало як зачепився поглядом об тугі, наче вилиті, литочки прибиральниці, сліпучо-білі стегенця її, так стовпом і став.

Дівчина чи то відчула той погляд, чи просто за чимось обернулася і такими очима війнула в самісіньку душу Данька Даниловича, що в того і кров бухнула в скроні. Відьомські очі — кажуть в народі.

— Ви чого дивитесь?! — весело закричала вона, спідниці, однак, не осмикуючи.

— А куди ж мені дивитись? — запитав розгублено Сокало.

— Ось як дам вам ганчіркою, то одразу засліпить! — ще веселіше закричала вона, не виявляючи не те що страху, а бодай поваги найменшої до першого. — Ич які: за дівчатами підглядати! Проходьте, бо мені треба домити!

Данько Данилович слухняно пройшов (йому чомусь страшенно сподобалось, що ним отак безцеремонно командують) і всю дорогу додому хитав головою: ну й ну! — і всміхався про себе. І за вечерею посміхався, аж батько зауважив: «Що ти там, синашу, таке смішне до рота узяв?» — і, спати лягаючи, коли вже погасили світло, довго дивився у темряву, і йому звідти світили то білі стегна, то відчайдушно веселі очі прибиральниці.

Другого дня він тільки й думав про неї. Не те що весь час думав, весь час думати було ніколи, справ, як завжди, навалилося — вгору ніколи глянути, а коли траплялася вільна хвилина, він на якусь мить завмирав, й одразу ж лунав її дзвінкий голос, ясніло її юне обличчя. Тож цього дня Данько Данилович уже навмисне затримався і хвилювавсь, як молоденький, що вона може не прийти, і майже зненавидів другого, якому теж припекло сидіти допізна.

Врешті другий пішов, і Данько Данилович, поправляючи нервово волосся, вийшов з кабінету.

Вона наче теж чекала на нього. На тому самому місці.

— Прийшли помагати?

— А чому б і не помогти? — набрався духу Данько Данилович.

— То беріть ганчірку та мийте!

Сокало ступив уперед, наче й справді збирався мити підлогу, і вона розсміялася так, що аж сльози набігли на очі.

— Ви завжди такий чудний чи тільки сьогодні?.. Станьте отам, де уже вимито!

Домивала підлогу, а разом цокотіла до нього. Ви не жонаті, еге?.. А чого досі не женитесь?.. А хто вас обпирає-годує?.. А ви не боїтесь їздити на отій машині? (Сокалу виділили саме «емку»). Я б умерла од страху, аби мене посадили до неї… А чого вас усі так бояться? От я вас ніскілечки не боюся… А ви знаєте, де я живу? Недалеко од вас, на тій самій вулиці… Вона щебетала й щебетала, зовсім, здається, не чекаючи, що він відповість, а Данько Данилович слухав її як заворожений. Біс його зна, що робило із ним це веселе дівчисько!

З того вечора Сокало й дня не міг прожити без Галі (так звали дівчину). Та й вона все прихильніше ставилась до нього. І коли одного разу Данько Данилович запитав, чи піде вона за нього заміж, Галя вперше серйозно глянула на нього, в свою чергу спитала:

— А ревнувати не будете?

— Чого б я мав ревнувати?

— Бо я уже мала хлопця.

Новина, як то кажуть, не дуже приємна, але Сокало без цього дівчиська вже не міг прожити і дня. Тож справили комсомольсько-партійне весілля (Галя була комсомолкою), і в затишному будинкові тому появилася молоденька хазяєчка, така метка та рішуча, що батькам скоро й місця не стало: довелося переселитися назад у село, добре, що хати не продали. Сокало дуже швидко примирився з тим, що вона не була уже дівчиною, тим більше що Галя виявилась круглою сиротою, тож із цього боку ніщо не загрожувало успішній кар’єрі Данька Даниловича.

Дітей вони так і не встигли нажити, як почалася війна. Данько Данилович, коли почали евакуйовуватися установи, запропонував і Галі виїжджати на Схід разом із сім’ями начальства районного, але вона рішуче відмовилась: «Якщо уже й їхати, то тільки разом!» Сокало ж евакуюватися повинен був у останню чергу, простеживши за тим, щоб німцеві не лишилось нічого, він до серця узяв заклик товариша Сталіна все палити й нищити, щоб ворога стрічала суцільна пустеля, байдуже, що в пустелі тій лишалися наші ж люди, яким треба було десь жити і щось їсти. Сокало мотався по селах, пильнуючи, щоб не лишилося в полях і клаптика хліба неспаленого, цілого корівника або стайні, наче в тому корівникові або стайні мали жити німці. Сокало, якби його сила та воля, спалив би всі села дощенту, а про те, щоб роздати людям хліб з колгоспних комор чи віддати якусь там худобину, не могло бути й мови. «Німців ждете? Для ворога запасаєтесь?!» — кричав, скаженіючи, Сокало і пускав червоного півня під стріхи гамазеїв та стаєнь, а худобу, яку не встигли погнати на Схід, особисто пристрелював.

Улетів отак і в рідне село і визвірився на Вустю, котра стала замість нього головою колгоспу:

— Чого не евакуювалася? Німців виглядаєш?

Вустя так і не вийшла заміж, в ній назавжди поселилася образа на чоловічу половину роду людського. Всю свою материнську любов вона віддавала поросятам, телятам, курчатам: жоден колгосп не мав такого доглянутого молодняка, як у Вусті. У неї у хаті вічно товклося як не хворе теля, то зачухане порося.

— Зараз же збирайся в дорогу!

Вустині неціловані вуста зав’язалися вузликом:

— Не поїду.

— Ти що?! — закричав Сокало. — Ти думаєш, що кажеш?

— У мене телята лишились.

— Які ще телята?

— Молочні. Не гнати ж їх у дорогу. Пропадуть, — схлипнула Вустя.

— Ти що, лишила телят? Та ти знаєш, що тобі за це буде?! Та тебе розстріляти на місці!..

— Стріляйте. А телят не пожену на погибель.

Ну що робити з божевільною бабою? Сокало полаявсь-полаявсь, потім, щось вирішивши, заспокоївся:

— Пішли.

— Куди? — спитала Вустя: вона вже подумала, що він її зараз стрілятиме.

— До телятника, куди ж іще.

Телят було з півсотні, не менше. Ясні, наче вмивані, мордочки, довірливі очі. Вони так і потяглися до Вусті. Сокало зачинив двері, підпер їх кілком.

— Навіщо ви те зробили? — стривожилась Вустя.

— Зараз побачиш.

Дістав запальничку трофейну, що подарував йому один капітан з частин відступаючих, крутонув коліщатко. Підніс гострий язичок полум’я під стріху.

— Що ви робите?!

Вустя вже не питала — кричала. І не встигла стріха взятись полум’ям, як вона, турнувши Сокала, підскочила, збила полум’я.

— Ти що?! — закричав у свою чергу Данько Данилович. — Ти що собі думаєш?! Ану відійди!

— Не відійду!.. Не пущу!..

Вустя важко дихала, хустка збилася аж на плечі, очі горіли вже зовсім як у божевільної.

— Відійди, кажу!

— Не дам!

Сокало зайшов з іншого боку, Вустя за ним. Ударила по руці, вибила запальничку.

І тоді Данько Данилович вихопив наган. Хотів лише полякати… лише відігнати збожеволілу бабу… та палець смикнувся сам собою і постріл ударив як грім. Вустя гойднулася, впала йому прямо під ноги…

Данько Данилович не йшов до машини — біг. Позаду тріщало полум’я, ревіли телята, Вустя непорушно чорніла під стіною, що теж уже бралась вогнем, Сокалові ж здавалося, що вона біжить за ним вслід: от-от наздожене, вчепиться в горло.

Задихаючись, вскочив до «емки», гукнув шоферові: