— Мадюдя?

— Так точно, товарищ генерал!

— Ну зачем же так официально!

Високо, високо злетів однокашник, генеральські погони були наче влиті в пошитий з голочки мундир, випещене обличчя не відало ні курильських вітрів, ні памірських морозів.

— Хочется к сыну поближе?

— Так точно, товарищ генерал! — І обережно додав: — Кажись, заслужил.

— Заслужил, заслужил, — поклав пухку руку, що не знала іншої зброї, крім самописки, на рапорт Мадюді. — Киев подойдет? — примружився лукаво. — По глазам вижу, что подойдет… Ну, ставь, братец, бутылку… Или постой: отужинаем в моей берлоге.

«Берлога» була в центрі Москви, на проспекті Калініна. Щось середнє між храмом і Кремлівським палацом. Видно було: люди тут не просто живуть, а посідають одне з привілейованих місць у вищому світі. Мадюді від люстр, від бра кришталевих і в очах зарябіло.

Хазяїн провів гостя одразу до свого кабінету, від підлоги до стелі обшитого дубом; стіл, крісла, стільці й диван могли правити за музейні експонати, а з портрета на стіні строго дивився генерал-полковник із зіркою Героя на кітелі.

— Бывший муж моей Дашеньки, — поштиво сказав генерал. — Погиб в пятьдесят седьмом. При исполнении…

Впливла до кабінету й «Дашенька» — на добрий десяток літ старша від чоловіка, подала напахчену заморськими парфумами руку. Микола Захарович — знай наших! — приклацнув закаблуками, поштиво приклався губами до того пахучого дива.

— Вот, Дашенька, мой старый товарищ, — запобігливо сказав генерал. — Вместе, так сказать, пуд соли едали. Ты там прикажи, будь добра, соорудить нам закусочку. Отметить событие.

Дашенька як впливла, так і випливла, а Мадюдя став з острахом ждати, коли його покличуть до столу. Уявляв цілий набір різноманітних ножів та виделок (бачив не раз у кінофільмах), боявся оскандалитись. Та в їдальню, слава Богу, не запросили: широко відчинилися двері, й Дашенька вкотила щось подібне до столика на коліщатах, вщерть заставлене тарілочками з мініатюрними бутербродами з баликом та ікрою, з маслинами й нарізаними тонко лимонами. А посередині — графинчик з коричневою рідиною грамів на двісті, не більше, і два пузаті келишки. Генерал узяв побожно графинчик, накапав спершу собі, а тоді вже Мадюді, погрів келишок у долонях, понюхав з видимою насолодою:

— Армянский! Такой и в Кремле не каждый день подают… А помнишь твой самогон?.. Да, брат… — І тим «да, брат» було сказано все. Що ось він, генерал, досяг однієї з вершин, які Мадюді й не світять. — Ну, за твою службу! В стольном граде Киеве. Да не тяни. Собирайся, пока я не передумал.

Микола Захарович і не «тянул»: повернувшись, одразу став збиратись в далеку дорогу. Спершу машиною — до Душанбе, а там — літаком до Борисполя. В Борисполі взяли таксі; як переїжджали Дніпро, в Мадюді співало всередині майже за Гоголем: «Чуден Днепр. Не всякая птица перелетит…» А він, бач, перелетів, щоб осісти у цьому красені-місті, в новому, збудованому щойно будинкові, у виділеній міськрадою двокімнатній квартирі (на двох могли дати й однокімнатну, але він уже був підполковником. Та ще справило враження те, що прислали не будь-звідки — з самої Москви).

Квартиру, щоправда, з генеральською не можна й порівнювати, кишенькова, можна сказати, квартирка. Типова «хрущовка», як її охрестили в народі: з’єднаний санвузол, прохідні кімнатки, кухонька-мишоловка. До стелі ж не те що рукою — тім’ям можна дістати; ходила легенда, що, коли Микиту Сергійовича, людину зовсім невисокого зросту, запитали, скільки повинно бути від підлоги до стелі, він над своєю лисиною долонею й провів: остільки! Той жест одразу ж і став державним стандартом, якого суворо дотримувались всі приймальні комісії. Не доведи Господь, десь виявлять хоч на півсантиметра вище: знесуть геть будинок, стануть будувати новий! Ну, Микиті Сергійовичу, може, й досить, а Мадюді як бути? Вигнало ж на метр дев’яносто! Хоч голову пригинай, заходячи до тієї «хрущовки».

І ще до одного довго не могли звикнуть Мадюді: до повної відсутності звукоізоляції. Не будинок, а суцільна скринька музична: в одному кінці чхнеш — в іншому здоров’я бажають. Не інакше як у КДБ перегородки проектували: і апаратуру для підслуховування ставить не треба. Ніколи не забуде Микола Захарович, як їм привезли піаніно — Надину мрію. Тільки той інструмент сяк-так розмістили, тільки Надія Іванівна торкнула клавіші (була вже одинадцята вечора), як з усіх боків, з усіх, здалося, квартир застукотіли в стіни, в стелю, в підлогу. Надія Іванівна, перелякана, закривкою мало пальці собі не одбила. Кілька днів боялася до піаніно й ступити. Потім уже знайшла вихід: серед дня, коли основна маса людей була на роботі, сідала і, обережно торкаючись клавішів, стиха грала.

Мадюдя теж не лишався в боргу, підключавсь до загального стукоту, коли в якійсь квартирі зчинявся шарварок. А згодом, безпомилково встановлюючи, в якій квартирі регулярно порушують тишу, став приносити з роботи віддруковані попередження. Обводив уже вдома акуратними рамочками й наклеював на двері порушників.

Не діяло з першого разу — наклеював удруге, і втретє наклеював. Поки там замовкали нарешті.

Особливо допікало їм якесь ненормальне дівча за стіною в спальній кімнаті: виспівувало часом до пізньої ночі. Схопиться, бувало, Микола Захарович, постукає люто у стінку — на хвилину замовкне. А потім знову своєї. Голосок деренчливий, як у кози, та ще й немилосердно фальшивить.

— Я с ума скоро сойду! — стогнала Надія Іванівна. — Это хуже боли зубной!

Мадюдя і з дівчам тим розмовляв, і батькам її скаржився — не допомагало нічого. Аж ось їхні муки скінчились: дівча од когось завагітніло і, щоб позбутися плоду, наковталось отрути. Лежало потім у домовині пташеням замордованим. І от до чого може довести людей вічна невлаштованість наша: батькам — горе, Мадюдям же — наче гора з пліч. Уперше спали спокійно.

Надію ж Іванівну, ще коли збирались до Києва, найбільше непокоїло те, що доведеться ламать свою мову. Вивчати чужу.

— Учти: я тогда сразу же уеду!

— Да ничего не придется тебе изучать! — сердився Микола Захарович. — Не к дикарям же мы едем!

— Ну, да! — не вірила Надія Іванівна. — Что же они и говорят все на русском?

— Все не все, а культурные люди на русском только и общаются.

Все одно не повірила. Ще в таксі, коли їхали з Борисполя, прислухалася напружено до мови шофера.

— Вы — русский?

— А какое это имеет значение? — відрізав шофер. — Все теперь русские.

Надія Іванівна й не думала образитись. Зітхнула полегшено. А коли приїхали та занесли речі, попросилась на вулицю.

— Я на минутку: дохну свежим воздухом. Что-то меня прикачало.

— Далеко на заходи! — гукнув їй услід Микола Захарович.

Повернулася сяюча:

— А ты был прав! К кому не обращалась, все нормальным человеческим язиком отвечали.

— А что я тебе говорил! — Мадюдя відчув аж гордість за своїх земляків, які зуміли так догодити Надії Іванівні.

Тож життя на новому місці поступово входило в русло. Тим більше що й до сина шапкою докинути. Ну, не так уже й шапкою — шістсот з гаком кілометрів. Але хіба це тобі на Памірі! Тут сів на поїзд увечері, а вранці вже й на місці.

Вілен писав регулярно. Що задоволений службою, що гори тут теж дуже красиві, хоч проти памірських їх і горами називать не з руки: на Говерлу за півгодини можна зійти. А люди тут такі красиві та горді, що з кожного хоч картину малюй. Особливо захоплювався командиром застави, родом теж із Карпат. Оце чоловік, оце командир! Бровою поведе — всі в той бік так і кинуться. «Неужели и я таким буду?» — «Будешь, голубчик, будешь, — усміхнувся Микола Захарович. — Помнишь, Надюша, как предо мною вся застава по стойке смирно стояла?» Він аж молодшав, читаючи синові листи. Приходячи зі служби, уже з порога питав:

— Есть письмо от Вилена?

— Есть, есть, — відповідала дружина. — Тебя на столе дожидается.

Не кидався одразу читати. Роззувався, роздягався, натягав піжаму та капці, мив старанно руки, аж тоді йшов до столу. Чіпляв на носа важку чорну оправу окулярів (з роками став слабнути зір), брав конверт і завжди сердився на дружину: «Что за привычка — рукой раздирать! Не могла аккуратно разрезать ножом!» Діставав лист і, відкинувшись на високу спинку крісла, читав.