На перон вибігли разом із поїздом. Все повільніше, повільніше пропливали вагони, переповнені чужими обличчями, що поприлипали до вікон, і нарешті — «Вот они!» — Вілен із невісткою. Однією рукою притримує її за плечі, а другою махає до батьків. Вистрибнув потім із вагона з важенним чемоданом у руці, другу подав Оксані, й усі, хто стояв коло вагона, дивилися тільки на неї. Миколу ж Захаровича знову обпалила краса синової дружини.

— Мама, папа, знакомьтесь: это Оксана! — В голосі сина лунала закохана гордість.

Микола Захарович доторкнувся губами до ніжної щічки (на більше не осмілився), жінки обнялися.

— Ну, как вы доехали?

— Прекрасно! — відповів радісно син. — Правда ж, Оксано?

Оксана, всміхнувшись, кивнула, що правда. Обоє були в тому стані, коли все на світі здавалося прекрасним.

Ще по дорозі, коли їхали додому, Мадюдю щось насторожило. Щось у невістці. Спершу не міг зрозуміти, нарешті втямив. Жінки, сидячи поруч із сином, весь час розмовляли, точніше — говорила в основному Надія Іванівна. Оксана ж лише коротко відповідала на запитання, і відповідала не «на русском», а по-українському. Та ще й західницьким діалектом. «Она что, не знает русского языка? — здивувався Микола Захарович. — Не может этого быть!» Та ще більше його вразило, що Вілен, який раніше слова не чув українського, звертаючись до Оксани, теж намагався говорити українською мовою. Це вже було зовсім незбагненно, за межею нормального, це можна було пояснити хіба що сліпою закоханістю сина.

— Ну что, наговорились? — запитав тихенько дружину, коли молодята зникли у спальні: перевдягтися з дороги.

— Я ничего так и не поняла, что она мне отвечала, — розгублено відповіла Надія Іванівна. — Все равно что с глухонемой… Она что, нарочно?

Микола Захарович лише знизав плечима. Він сам, від народження українець, іноді не міг до ладу втямити, що відповідала невістка. А що вже тоді казати про Надію Іванівну, яка досі не засвоїла жодного українського слова? Та й нащо її, ту мову, засвоювати, коли на вулицях Києва лунає тільки російська? Озовися в людному місці по-українському — мало того, що витріщать очі, ще й обізвуть бандерівцем. Та й невістонька добра: бачила ж, що батьки розмовляють «на великом русском», то невже так важко було відповідати тим же, «могучим»? Хай там, на Памірі, в далекій Азії, в кишлаках глухих, трапляються досі чучмеки, які по-російському анітелень, а це ж усе-таки Європа! Вивчають же російську в школі!.. «Не из националистов случайно?» — аж похололо на душі в Мадюді. Не за себе стривоживсь — за сина: міг же на рівному місці зламати кар’єру. «Только вряд ли», — заспокоїв себе одразу ж. Того, першого її чоловіка і хвилини не тримали б у органах при першій підозрі, що його дружина до чогось такого причетна. З якимось «не советским» душком. «Нет, не может зтого быть! — заспокоїв себе остаточно Микола Захарович. — Просто нашла на девку блажь». Він аж вдячний був зараз тому попередньому її чоловікові, який таким робом перевірив лояльність невістки.

— Так что, пора и к столу? — весело мовив до молодят, які появилися зі спальні. Вілен у костюмі спортивному, якийсь мов аж вищий, стрункіший. Оксана в скромненькому халатикові — все одно очей не одвести од бісової дівчини. — Не возражаете?

— Не возражаем, — засміявся Вілен. — Сперва только умоемся. — І вже до Оксани, яка стояла, мило всміхаючись: — Ходімо подивимось, які тутай умивальники.

Надія Іванівна ледве не впала, почувши оту синову «мову». «Не обращай внимания», — непомітно кивнув до неї Микола Захарович. Та в дружини вже не по-доброму підібгалися губи.

— Она его совсем к рукам прибрала, — шепнула до чоловіка, коли молодята зникли у ванній: звідти долинав їхній сміх, шуміла вода. — Чуяло моє сердце.

— Успокойся, все обойдется, — поклав їй на плече руку Микола Захарович.

Не обійшлось.

Спершу тихо-мирно сиділи за святковим столом: невістка чемненько нахвалювала все, чим її пригощали, і Надія Іванівна подобрішала. Особливо після того, як Оксана розповіла про своїх батьків. Татка встрелили шваби перед тим, як прийшли совіти, матуся погорювала-погорювала та й пішла вслід за татком. То що їй, одинокій, лишалось робити? Мусіла виходити заміж.

— Бедная девочка! — поспівчувала Надія Іванівна, хоч не зрозуміла, мабуть, хто такі шваби й совіти. Та все підкладала невістці то однієї, то іншої страви. — Ешь, Оксаночка, ешь. Вишь, какая ты худенькая! — А потім візьми й розкажи кумедний випадок, що стався з її знайомою. Випадково включила «местное» радіо, а там саме передавали виступ якогось зоотехніка. Послухала, і брови на лоба полізли. Ледь діждалася чоловіка:

— Ти не знаешь, что такое «куркины сучки»?

Довелося ж пополамати чоловікові голову, поки розшолопав, що то йшла мова про курей-несучок.

— Куркины сучки! Хо-хо! — витирав веселі сльози Микола Захарович. Після кількох келишків коньяку на нього зійшов благодушний той настрій, коли все довкола набуло рожевих барв.

Сміявся і син. Невістка ж якось усміхнулася вимушено, поцікавилась:

— А скільки літ вона тутай живе?

— В Києве? — уточнила Надія Іванівна.

— На Україні.

— Лет сорок, не меньше. Правда, Коля?

— І за сорок літ не могла вивчити української мови?

— А зачем ee изучать? — здивувалася щиро Надія Іванівна. — Я вот пятый год здесь живу и прекрасно обхожусь русским.

— Хоча б з поваги до того народу, чий хліб вона їсть! В Англії, гляди, за місяць опанувала б англійську!

— Ну, в Англию я пока не собираюсь! — прийнявши той докір на свою адресу, образилась Надія Іванівна. — Мне и здесь хорошо.

Невістка й замовкла. І вже не усміхалась так мило. Якась наче тінь набігла на її красиве обличчя, похолоднішали очі. «Девка с характером!» — подумав Микола Захарович. І вже на кухні, допомагаючи дружині перемивати посуд (молодята пішли прогулятись), зауважив:

— Вот и нашел сын хохлушку.

— Нет, это не хохлушка! — відповіла сердито Надія Іванівна. — Это похуже. Это прямая бандеровка! Хлебнем мы еще горя с этой невесткой. Человеческий язык ей не нравится!

Мадюдя хотів заперечити, що ніяка вона не бандерівка, та не посмів. З гіркого досвіду знав: під гарячу руку дружини краще не підлазити. Натомість сказав, підіграючи дружині:

— Бедный Вилен!

— Не бедный, а глупый! — Тарілка так і вищала під пальцями Надії Іванівни. — Искал-искал да и нашел!

— Ну, может, она не такая уже и плохая, — зважився заступитися за невістку Мадюдя.

— Защищай-защищай! Она тебе еще покажет!

І як у воду дивилась.

В понеділок син мав явитися в штаб. Мадюдя, який узяв тижневу відпустку, був вільний, то й зголосився походити з Оксаною по магазинах, дещо купити. Краще, звісно, коли б із невісткою пішла дружина, але Надія Іванівна раптом захворіла. Не те що серйозно захворіла: розболілася голова, видно, на переміну погоди. Це в неї й раніше було, хоч Мадюдя й підозрював у душі, що дружина просто не хоче йти з невісткою. Після тієї розмови злощасної поміж ними заліг холодок. Оксана, звертаючись до свекрухи, не називала її, як годилося б, матір’ю, а по імені та по батькові. Надія ж Іванівна, коли лишалася з чоловіком наодинці, не казала «Оксана» чи навіть «невестка», а — «она». Наче та позбулася вже й імені. Тож Микола Захарович і поїхав із невісткою в центр: спершу трамваєм, а потім у метро.

Повернувшись, не втримався, щоб не розповісти дружині. Хоч потім і кусав себе за язик: нащо підлив масла у вогонь?

— Нахлебался стыда с нашей невесточкой! Сели, понимаешь, в трамвай, а она на весь вагон своим западенским. Люди на нас оглядываются, как на дикарей, мне хоть сквозь землю проваливайся, а ей как с гуся вода! Бесплатный спектакль!.. Спустились в метро — то же самое. Ну, а в универмаге, с продавцами — можешь представить!

— Представляю! — усміхнулась недобре Надія Іванівна.

Вона мов аж була задоволена з того, що дісталося й Миколі Захаровичу.

Вілен з Оксаною недовго й погостювали: зібралися в Крим. Оксана ніколи не бачила моря, то Вілен дістав путівки у санаторій військовий. Лікуватися їм, щоправда, було ні від чого, не ті ще роки, але попляжитись, покупатися в морі не заважало й здоровим.