Й одразу ж пролунало вимогливе:

— Ваш білет!.. Ваш білет!..

Ага, ревізори. Як завжди, заходилися ловити «зайців» саме тоді, коли й долоню протиснуть не можна. Вгвинчуються в натовп, огризаються на сердиті зауваження.

— Ваш білет!.. Покажіть ваш білет!..

Одного ревізора вже бачу. Це жінка з виснаженим некрасивим обличчям. Усі злигодні, вся невлаштованість наша полишили на ньому свій слід. Зношена хустка, нужденне пальтечко. І темні, що не чекали вже нічого хорошого, очі.

— Де ваш білет?

Ага, когось таки упіймала.

— Десь подівся, — інший, розгублений голос. — Я ж його щойно поклала до сумочки.

— Шукайте.

— Та кажу ж, що не можу знайти! Все перерила… Я ж брала білет.

— Кондуктор, оця дамочка передавала на білет?

Кондукторша не була б кондукторшею, коли б відповіла ствердно. Вона так само ненавиділа всіх пасажирів, як і ревізорша.

— Не передавала. Хто передав, я того обілетила.

— Як не передавала? Я ж його щойно тримала в руках.

— Вона тримала!.. Знаємо, що такі люблять тримати. Нарядилась як пава, а за копійку подавиться! — Кондукторша вже зверталась до всього вагона.

— Як ви смієте так ображати?!

— Ну, годі! — це вже ревізорша. — Або давайте білет, або ж платіть штраф.

— Та кажу ж, що білет десь подівся!

— Тоді платіть штраф. Три рублі.

— Нема в мене трьох рублів. Візьміть ось карбованець.

— Платіть три рублі, а не карбованець!..

Я починаю пробиватись уперед. Що незабаром маю виходити, а що й цікаво глянути на жертву, яку терзає ревізорша.

— Та кажу ж, що більше немає! — лунає вже поруч.

Вагон смикнуло, ревізоршу кинуло набік, і я побачив жінку в червоному. Схилившись (ось чому я її не побачив одразу), вона продовжувала гарячково нишпорити в сумочці.

— Так будете платити штраф? Чи гукнуть міліціонера?.. Кондуктор, скажи вагоновожатому, щоб зупинив коло міліціонера!

Я підступив упритул, дістав з гаманця три карбованці. Простягнув ревізорші:

— Ось візьміть.

— Що це?

— Три карбованці. Штраф.

— А ти хто такий? — Ревізорша дивиться на мене з такою підозрою, наче я того трояка в когось украв. Витяг непомітно з кишені, їй, мабуть, неохота отак випускати запросто із своїх пазурів жертву. — Я її штрафую — не тебе.

— Я за неї й плачу, — кажу якомога спокійніше. — Може, я їх їй позичаю. Тож беріть три карбованці й одпускайте нас із Богом.

— А де твій білет?

Дістаю квиток. Проїзний. Подаю разом з троячкою.

Ревізорша ще щось бурчить, але я її вже не слухаю: жінка в червоному, схлипнувши, починає проштовхуватись до дверей.

— Як вони сміли!

Стоїмо на зупинці. Ті, що чекали трамвай, поїхали, ті, що вийшли, порозбігалися, а ми лишилися вдвох.

— Я ж брала квиток!

— Заспокойтесь, я вам вірю. Не варт через дрібницю отак переживати. Нервів не вистачить.

— Гарна дрібниця! Вас би отак обзивали!

Лице її ще палає, в очах зблискують сердиті сльози. А я не в силі одірвати од неї очей. Родяться ж таю красуні на світі! Мені аж боляче від думки, що от ми зараз розстанемось і вже ніколи не зустрінемось.

— Як же я віддам вам три карбованці?

— Пусте, — недбало махаю рукою. — Я навіть радий, що чимось відшкодував за оту гірку.

— За яку гірку? — здивувалась вона.

— А ви вже й забули? З якої ви з’їхали…

— Ой! — стиснула вона щоки долонями. — Ой! То це ви?

— З вашого дозволу, — вклонився їй ґречно.

— Уявляю, що ви тоді про мене подумали.

— Клянусь, нічого поганого!

— Так я вам і повірила!

— Чесно, нічого!

— Ну годі про це, — торкнула вона рукавичкою мою руку. — Як же я віддам вам три карбованці?

— Дались вам ті три карбованці!

— Ні, я мушу обов’язково віддати.

— Ну що ж, — врешті наважуюсь я, — якщо вам так пече… Знаєте що: давайте зустрінемось після роботи. У вас коли кінчається робота?

— О пів на шосту.

— Давайте о шостій.

— А де ми зустрінемось?

Я ледь не бовкнув: «Біля інституту», та вчасно подумав про те, що нас там можуть побачити. Студенти, співслужбовці. Згадав про центральний поштамт, біля якого завжди юрмились парочки.

— Біля поштамту. Як ви? Зможете?

— Зможу.

— То я вас чекатиму. О шостій.

— Гаразд. До вечора, — каже вона. І, зісмикнувши рукавичку, подає руку. Долонька у неї тепла й приємна.

Йшов до інституту, і в мені все співало. І вже в інституті, на кафедрі, в аудиторії, думав тільки про неї. Відтоді, як я був одружений, не мав справи з жінками, окрім власної дружини. В мене не було навіть думки завести адюльтер, хоч гарненькі жіночки та дівчата залюбки кокетували зі мною. Отже, я їм був небайдужий. Та я завжди пам’ятав, що одружений, що працюю в інституті і будь-яка любовна пригода могла скінчитися катастрофою. Пригадую, як виключали з аспірантури одного такого бідолаху, від якого завагітніла студентка третього курсу. А він, як на лихо, був ще й одружений. Потім я випадково зустрів його на вулиці. Скнів у якійсь артілі, а подавав же великі надії, ще в аспірантурі почав писати кандидатську. Тож я не дозволяв собі про це навіть подумати і всіх жіночок тримав на потрібній відстані.

А тут як обмарило: весь час думав про зустріч біля поштамту. І хвилювавсь, як юнак.

Що їй маю сказати, як повестися? Не взяти ж троячку і попрощатися. Ще як слід не познайомившись, я вже боявся її втратити.

Думав-думав і надумався запросити її до ресторану. Міг не боятися того, що доведеться пізно повертатись додому. Позавчора провів дружину на поїзд. Поїхала разом з донькою в Чернігів до матері, яка тяжко захворіла. Збиралися пробути біля неї весь місяць: пішла для того у відпустку. Так що я почувався вільним козаком, тим більше що й жили ми хай і в невеличкій, зате ізольованій квартирі. Тож міг повернутись додому коли заманеться.

Лишилося вирішити проблему з грошима. Дружина виділила мені двадцять карбованців («Доживеш до зарплати»), два карбованці я ще вчора потратив на хліб, ковбасу й молоко та сьогодні віддав трояка, виручаючи нову знайому. Тож лишилось п’ятнадцять, не рахуючи дріб’язку. Я зроду-віку не був у ресторані, ще до одруження обходився студентськими їдальнями, де можна було наїстися за карбованець, та кілька разів завів свою майбутню дружину в кафе — вгостив морозивом. Батьки мої весь вік ішачили в колгоспі, не вилазячи зі злиднів, і якщо заводилася в хаті свіжа копійка, на неї чекало стільки дірок, що не знали, яку й затикати. Чи справити сяку-таку одежину, чи полатати взувачку, чи купити порося, а тут ще податок, а тут позика рідній державі, яка, не жаліючи, дерла з них шкіру, — батькам моїм не лишалося нічого іншого, як писати в кожному листі: «Ти вже, синку, якось там тримайся», і я тримався: на студентську нужденну стипендію, коли доводилося рахувати кожну копійку, а потім, по закінченні вузу, й на аспірантську зарплату, якої вистачало тільки на те, щоб якось дотягти від получки до получки, особливо коли надумався одружитись. Ми й весілля справляли — не скликали гостей, а удвох сходили до загсу, а потім пішли у те ж кафе, де од душі наласувались морозивом.

Тож я зроду-віку не був у ресторані, але розумів, що з п’ятнадцятьма карбованцями та ще й з дамою туди й потикатися нічого.

Де ж дістати потрібну суму грошей?

Позичити? Навряд чи вдасться: до зарплати лишались лічені дні, і гаманці в аспірантсько-асистентської братії давно попідтягали животи.

І тут я згадав про гроші, відкладені на костюм.

Костюм шився в найкращому ательє з наймоднішого на той час матер’ялу: темно-синій бостон зі сріблястою іскрою. Я мав захищати у ньому кандидатську дисертацію, над якою працював не рік чи два, а понад десять років.

Не пощастило мені з кандидатською.

Почав писати її ще за життя товариша Сталіна, взяв безпрограшну тему: «Успішна колективізація в західних областях України». Набираючи матер’ял для дисертації, я не стільки їздив по тих областях, скільки висиджував по бібліотеках, гортаючи підшивки обласних та районних газет, де в кожній статті, в кожному нарисі розповідалося про масовий рух до колгоспів: усвідомивши переваги колективного господарювання, люди пливом пливли до артілі. Друкувалися листи й рапорти великому Сталінові, повідомлялося про поголовну колективізацію цілих районів, висловлювались палкі подяки за щасливе заможне життя.