Взяв Марусю за руку, повів до чергового танку. Воно ж іще й танцювати не вміло до ладу. Так, бідне, старалося, що ледь губи собі не одкусило. Максимові весь час здавалося, що дівчина підведе до нього обличчя й спитає: «Так я, дядю, танцюю?»

— Як тебе хоч звати? — спитав, до місця проводжаючи.

— Маруся.

— Рано ти, Марусю, дівувати починаєш.

— А мені вже сімнадцятий! — Очі як чисті озерця, і голосок як дзвіночок.

— Ну, дівуй, Марусю, дівуй…

Тільки ж знову стоїть — до стіни приклеїлось. І вже з Максима не зводить погляду. Муляє той погляд Максимові, танцювати не дає. Не втримався, підійшов до неї ще раз:

— Що, не запрошують?

— Не запрошують, — видихнула йому прямо в обличчя.

— Давай-но руку.

Не одпускав, доки й музика скінчилась. А стали розходитись, Максим надвір — і Маруся за ним, Максим на вулицю — і Маруся слідом.

— Ти куди це нарипалась?

— А я тебе проведу.

— Ти?.. Мене?.. — розсміявся Максим: де ж це бачено, щоб дівчина хлопця проводжала! І так цікаво стало Максимові, так весело, що він і руку в лікті зігнув: — Ану покажи, як ти вмієш проводити!

Воно і вчепилося в лікоть — ледь не загойдалось в повітрі.

— А я знаю.

— Що ти знаєш? — аж спіткнувся Максим.

— Знаю, до кого ти йдеш… До Гальки, ге ж?

Ну чудасія! Максимові ще зроду-віку така не стрічалась. Щоб отак до іншої попід руку вела…

Дійшли до знайомих воріт, Максим одчепив свою руку:

— Спасибі, Марусю, що провела. А тепер гуляй додому, бо вже пізно.

А вона й не думає йти:

— Можна, я тебе почекаю?

— Ти що?.. — уже розсердивсь Максим. — Сказав: додому чеши!

— Ти не бійсь, я не ревнива.

Ледь не розреготався Максим. Щоб він та боявся оцього пуголовка!

— Іди, бо лозину візьму!

Повернулась, пішла неохоче.

Ну чудасія!

Побув скільки треба в удовички Максим, вийшов на вулицю — сидить!

Приліпилося до воріт, не ворухнеться.

— Ти що, ненормальна?

— А я не змерзла, — зубами вицокує. — Можна, я тебе додому проведу?

Ну що з бідою робити?

— Ні, дівко, не буде по-твоєму! — відповів якомога строгіше Максим. — Я тебе одведу! Так одведу, що ти й дорогу сюди забудеш! Скажу батькам, аби прип’яли й не випускали з двору!.. Змерзла, гляди?

— Ні, не змерзла. — А сама тремтить. Та й де ж не тремтіти, коли в тоненькій сукенці та ще й з короткими рукавами.

— На ось піджак.

Зняв піджака, на худенькі плечі накинув. Так поли мало не по землі воліклися. І смішно Максимові, й прикрощі розбирають: завтра на роботу рано, заснути б хоч трохи, а тут марудься з оцим лихом. Поки довів, перші півні голоси подали.

— Чеши до хати!

Маруся ж замість того, щоб піти в двір, звела до нього обличчя:

— А ти мене поцілуєш?

— Ще чого!

— Поцілуй!

І щось таке було в Марусинім голосі, що Максим не витримав: нахилився, цьомкнув у лоба.

— Мене ще ніхто не цілував! — зітхнула щасливо Маруся.

Чудасія!

Вертався додому Максим — всю дорогу всміхався. Таке незаймано чисте діткнулося до нього, що не було вже й прикро за прогаяну ніч.

Через тиждень знову на танці понесло. І знову Маруся спробувала за ним ув’язатись, коли додому розходились. Тільки Максим її обдурив:

— Зачекай, мені Миколі щось треба сказати.

Микола — завклубом. Максим і вдав, що вертається в клуб. А сам поза клубом та навпростець до вдовички. Х-ху, здається, спекався!

Не втримався, похваливсь удовиці:

— Ледь одчепився.

— Од кого?

— Та від однієї намаханої. Вчепилось як реп’ях.

— Гляди, щоб на собі не женила! — удовичка ревниво.

— На мені? — розсміявся Максим. — Та мене й чорт не оженить!

— А на мені? — В удовички вже й сльози в очах.

— Ну, хіба на тобі, — потягнувся до неї Максим.

Лягли в постіль. І до світанку майже не спали: удовичка ще ніколи так палко не обіймала Максима.

Вийшов Максим як сніп вимолочений… Вийшов надвір, на всю вулицю позіхаючи, та й остовпів з ротом роздертим: сидить! Знову сидить, до воріт приклеївшись!

— Ти що?! — мало не з кулаками до неї. — Весь час тут сиділа?

— А я терпелива.

Стоїть, задирає до нього обличчя щасливе.

Була б лозина — надавав би по сідниці! А так ухопив за руку, поцупив од двору.

— Ти мене проведеш? — спитала, біжачи за Максимом.

— Я тебе проведу! — аж задихнувся Максим. — Так проведу, що й дорогу сюди забудеш! В тебе стид є?

Дотягнув до воріт, пхнув у двір:

— Іди спати й дорогу туди забудь! Чуєш?

— А ти мене поцілуєш?

Ну, знайшов на свою голову чорта!

— Іди, бо я тебе так поцілую, що й ноги догори задереш!

А тут від хати:

— А хто ото лається?

Максим одразу й присів. І на зігнутих, на зігнутих чесонув подалі од двору.

Вертався додому, а в грудях уже ворушився жаль. Стояло ж по той бік воріт таке нещасне, таке покривджене, що якби оце зараз вернувся та застав на місці, то, мабуть, і не витримав би: діждалася б поцілунку Маруся.

А вона ще кілька разів приходила під ворота вдовички. Вже й поголос покотився селом, вже і вдовиця сказала Максимові, щоб вибирав: або вона, або ота ненормальна, бо люди вже в очі сміються. Та й Максимові кожну ніч починає здаватись, що оце зараз, коли він удовиці груди вминає, Маруся сидить під ворітьми, на нього чекаючи. У Максима вже й душа не лежить — з удовичкою бавитись. Яка тут у біса любов, коли оте дівча навіжене замалим не в ногах стирчить, приглядається, що вони виробляють.

Якось, проводжаючи Марусю додому (а що мав робити?), сказав жартома:

— І чого це ми з тобою без толку ходимо? Пора, мабуть, сватів засилати.

Воно, дурне, й повірило. Проводжаючи Максима після танців до удовички, похвалилося:

— А я батькам усе розказала!

— Що розказала? — Максим уже й забув про вчорашнє.

— Що я за тебе заміж виходю.

Максим ледь не впав. І того вечора не зайшов до знайомої хати.

Отак і висиділа Маруся Максима.

Максим ще надіявся, що батьки не оддадуть за нього Марусю. Їй же й сімнадцяти не сповнилось, куди про той заміж думати! Батько її так сватам і сказав, потилицю чухаючи. Що, мо’, ще трохи пождемо, воно ж мовби ще й не горить. Але мати Марусина, така ж, як і дочка, невеличка на зріст, одразу на чоловіка й насіла:

— А ти забув, яку мене брав? Скільки тоді мені було?.. Стоїш тепер, чухаєшся!

А тут ще Маруся:

— Як не віддасте, то втоплюсь або повішуся!

Тож хотів не хотів, а мусив женитись Максим.

Ну, поженилися, діло, як то кажуть, не хитре. Привів Максим Марусю до двору, а спати їм ніде: батьки Максимові плодили дітей, не думаючи, куди їх потім тулити. То й завели невелику сімейку: дід та баба на печі, що на півхати розсілася, батько й мати на полу, а троє синів і четверо дочок уже на долівці: від столу аж до порога. Унесуть кілька оберемків соломи, розгорнуть, застелять ряднинами і — покотом. Щоранку розбираються, де чиї руки-ноги.

Максим у сім’ї ріс найстаршим, то йому й діставалось найбільше, скільки себе й пам’ятає. Протягом дня тільки й чув: «Максиме, дров урубай!.. Максиме, збігай по воду!.. Максиме, а чого тут помиї стоять?» Максим та Максим, без Максима і сонце не світить.

Терпить, терпить Максим, а тоді й почне на нього накочувать. Обгортає картоплю або дрова рубає — кине сапу чи сокиру і стоїть, очима затуманеними в обрій утупившись.

— Максиме!

— Гов? — наче зі сну.

— Та чи ти там умер, що вже нічого й не чуєш? Гукаю-гукаю, а його як обмарило!

Зітхне важко Максим і знову за сапу чи сокиру.

А коли вже зовсім ставало непереливки, тікав геть із дому. То серед лісу його розшукають: злаштує курінь і живе кілька діб, поки й хлібину доїсть, що з дому поцупив. То витягнуть зі скирти у полі: вибехка таку норяку в соломі, що хоч возом уїжджай! А одного разу вловили за двадцять кілометрів на станції: виглядав попутного поїзда, щоб податися аж на Кавказ, бо за ним, бачте, там і очі прогледіли. Добре, що знайомий міліціонер там служив: упізнав Максима та й привіз мотоциклом додому. Батько тіпав його, тіпав, а тоді пригрозив, що як іще раз із дому повіється, то накине на шияку налигача та отак по всьому селу і вестиме.