Та якби ж тільки од свого!

Коли її завели першого разу до їдальні, вщерть голодними дітьми натовченої… Коли посадили-утиснули поміж такими, як вона, однолітками… Коли в тарілку налили каламутну рідину з єдиною картоплиною, та й то синьою, а поруч поклали хліба окрайчик («Це тобі на весь день!»)… Вона не встигла й ложку опустити в тарілку, як з-за плеча появилася бруднюща рука і згребла той кусник хліба…

Оглянулась, зненацька застукана: здоровенна дівуля наминала її хліб… Її хліб, її!.. Ще й глузливо дивилась на неї.

Довкруж захіхікали.

І другого дня та ж ручища брудна вихопила її пайку з-під самого носа.

Всю ніч проплакала, тихцем витираючи сльози.

А вранці, коли ота рука з’явилася знову, Оксана ухопила її і щосили вчепилася в брудний палець зубами.

І як її не била дівуля, як не товкла по голові кулаком — не одпускала.

Гризла і гризла — до кістки.

Розціпила зуби лише тоді, коли вихователька, прибігши на лемент, затисла щосили їй носа.

Після того випадку ніхто не насмілювався ухопить її пайку.

В чотирнадцять літ я закохалася в Гоголя.

Безоглядно. Безтямно.

Після того як випадково дізналась, що Микола Васильович Гоголь — мій родич.

Або точніше — я його родичка.

А я ж перед тим, як дізналася, зачитувалась його «Вечорами». Ні вдень ні вночі не розставалася з книжкою. Впивалася кожним рядочком. Марила нею наяву і уві сні. І моя матуся, яку я нарешті здобула право називати своєю мамою… Ох, як важко мені спершу давалось це слово!.. Доки я звикла до нього… Моя рідна матуся, за яку я вже не боялася, що її можуть убити… Матуся моя якось сказала:

— А ти знаєш, Оксано, Гоголь — наш родич.

Мене так і стріпонуло:

— Гоголь?

— Так, Гоголь. Микола Васильович. Ми теж із роду Яновських… Тільки нікому про це ні слова!

— Чому, мамо, чому?

— Бо тоді взнають, що ти з дворянського роду. І всі дороги перед тобою будуть перекриті… Ти ж не хочеш, щоб тебе вигнали зі школи?.. А мене вигнали. Коли дізналися, що я дворянка, та ще й уроджена… А я ж була непоганою вчителькою. І мене любили діти… А тепер от замість книжок — ганчірка і віник… Віник і ганчірка… Ти ж не хочеш проміняти Гоголя, — кивнула головою на книжку, що її я мимохіть притисла до грудей, — на ганчірку і віник?

А поки що їй усього лиш неповні чотири. І рано-вранці, ще й сонце не думає сходити, мама підводить її до широчезного двору. І легенько штовхає у спину:

— Іди, і хай тебе Господь береже. І не оглядайся на мене. Ти не знаєш мене, я тобі чужа тьотя.

Як же їй було важко йти! Живіт, мертвою водою налитий, важкенний, як гиря пудова. А ноги як сірничини — от-от обламаються. Стане однією ногою й погойдується: другу боїться од землі одірвати.

А двір неосяжний: іти по ньому та йти до отого будинку великого, який іще спить.

— Ти, дитино, чия?

Дядько. Де він і взявся. Страшний, бородатий, ще й ніс закарлючкою. Як у баби-яги. Навис над нею чорною тінню, ось-ось ухопить і з’їсть. У них у селі кількох дітей уже з’їли.

Шарпонулась, оглянулась, шукаючи маму. Мами не було. Маму теж, мабуть, з’їли.

— Так чия ти?

— Нічия, — писнула мишею. Як її мама навчила.

— Давай сюди руку, нічия!

— А ви мене не з’їсте?

— Ні, ми тут дітей не їмо.

Та й повів до отого будинку ще сонного. А завівши, сказав якійсь тьоті, що тримала ганчірку й відро:

— Ось іще одна — нічия. Забирайте.

Так ії Нічиєю й записали. Вже інші тьоті. Які все допитувались, чи вона каже правду. Що в неї тата-мами немає. Так і записали: Оксана Нічия. До реєстру будинку дитячого, що приймав безпритульних дітей.

В ті ж чотирнадцять років, коли мама розказала про Гоголя, мені стало снитися, що мене живцем поховали. Наче я так міцно заснула, що люди подумали, що я уже мертва. Та й забили в труну, та й поховали.

Аж у могилі я просиналася. Дерла сорочку на грудях, несамовито кричала…

Але хто мене міг з могили почути?..

А почався весь цей жах з того, що я дізналася, як поховали Гоголя.

Його теж поховали живцем. Гоголь заснув сном летаргійним, а люди подумали, що Гоголь помер. Він же й справді так виснажив себе постами й молитвами, що лежав мертвіший мертвого.

— Це в нього в роду, — сказала мама. — Наш спільний прапрадід теж заснув сном летаргійним, і його теж поховали живцем.

Я не відставала від мами, поки вона згодилась розповісти мені про того далекого пращура.

Отож про прапрадіда.

Наш спільний з Миколою Васильовичем прапрадід Кирило Костянтинович Яновський якось надумався провідати свого давнього друга, у якого раптово померла на двадцять років молодша од нього дружина. Яку він любив до нестями. Після цієї події трагічної друг не озивався жодним словечком, хоч прапрадід посилав йому листа за листом.

Друг дуже зрадів появі приятеля, запросив його перекусити з дороги.

Поставив смажене м’ясо, графинчик з наливкою.

Випили за упокій душі Лєночки, стали закушувати.

Їдять та й їдять, раптом друг каже:

— Знаєш, Кирюшо, я так люблю Лєночку, що без неї жити не можу. От відріжу шматок, засмажу, з’їм і так легко на серці… Та ти їж, їж… Це ж стегенце Лєноччине… Хочеш провідати Лєночку?..

Виявляється, він поховав порожню труну, а тіло дружини зберігав у льодникові. Одрізав по шматочкові та щоденно й з’їдав…

Наш прапрадід, звісно, в льодник не пішов. Всю дорогу додому його вивертало, як рукавицю.

А потім важко захворів. Поклали в земську лікарню, де й заснув сном летаргійним. А його лікар у цей час поїхав у далеке село: лікувати дітей, що захворіли на скарлатину. Повернувся, а прапрадід уже в могилі.

Одкопали, та що толку від того. Лежав уже боком, і сорочка на грудях розпанахана. Ще й руки покусані…

А Гоголь, коли його через багато-багато літ одкопали, теж лежав боком…

Не доведи й помилуй — у могилі проснутися!

Поповодила мене мама по бабах-шептухах! Переляк відливала.

Та я сама себе вилікувала. Вирізала шмат картону цупкого і написала на ньому: «Я заснула сном летаргійним. Не ховайте одразу, а заждіть, поки труп почне розкладатися».

Точнісінько так, як заповідав Микола Васильович Гоголь.

Та його, бач, не послухалися.

Повісила картонку на шию, і той сон жахний більше мене не провідував.

Ото так: сімдесят шість років бабі, а вона й досі картонку носить на шиї.

Мамі Оксанчиній пощастило влаштуватися в той же дитячий будинок.

Не вихователькою, ні. Про це вона навіть мріяти не сміла. Дворянське походження прокляттям висіло над нею, вона була вдячна долі, що криваве «чека» проґавило її у свій час, не заарештувало, не знищило, як винищило до коріння всіх її родичів. Тож вона навіть признаватись боялась, що навчалася в Інституті благородних дівиць і здобула блискучу педагогічну освіту.

Маму Оксанчину ота жахна революція, а потім і війна громадянська позбавили всіх найближчих родичів, окрім хворої матері, бабусі Оксанчиної, і вона лишилась одна, чужіша чужої в оцьому світі страшному, що од злоби неміряної пожирав усіх підряд. Мама Оксанчина ніколи не розповідала дочці, як вона вижила в ті лихі роки, лише часом казала: «Краще б я й не родилася!» Вона й Оксанку нажила позашлюбною, тож Оксанка й не відала, хто її тато. Та їй те не дуже й пекло: росла ж серед таких, як і сама, «нічиїх».

Тож мамі Оксанчиній пощастило влаштуватись в той самий дитячий будинок. Не вихователькою, ні, а прибиральницею. У мертвецьку, куди зносили од виснаження померлих дітей. Там вона й жила, поряд з дитячими трупиками, що їх раз на тиждень отой страшний дядько, який налякав так Оксанку, виносив до воза, складав, наче дрова, та й одвозив до ями бездонної.

Скидав усіх гамузом ще й поливав зверху вапном.

Не так для того, щоб висохлі трупики не рознесли зарази якоїсь, а щоб не можна було їх дістати і з’їсти.