Один із тих, на якому була найдовша мантія, підійшов до юнака, поштиво склав долоні і щось йому мовив.

— Але могли б ви хоча б не в’язати? — відповів юнак роздратовано. — Чи відомо вам, що цей чоловік мене врятував?

Знову поштивий уклін і шепіт на вухо.

— Гаразд, — мовив юнак невдоволено. Підійшов до мене, торкнувся плеча: — Чужинцю, — голос його тепер лунав без жодної нотки тепла, — тобі доведеться скоритися найсправедливішому в світі законові нашої країни, що його ще ніхто не смів порушити.

— Що це за закон?

— Згідно з цим законом кожному чужинцеві зв’язують руки і відводять до в’язниці. Але утішся, чужинцю. Позаяк я заступився за тебе, тебе відведуть до елітарної в’язниці для круглоголових. Ще й пов’яжуть руки не червоним, а блакитним шнуром…

— Але що ж я таке вчинив, що мені треба неодмінно в’язати руки?

— Такий наш закон, чужинцю. Раджу не протестувати, бо інакше тобі вставлять кляпа до рота. Спокійно йди до в’язниці, а я поговорю з суддями.

Що мені лишалося робити, як не скоритися? Мені спритно зв’язали за спиною руки, повели до похмурої споруди суціль чорного кольору, тупнули ногами, і чотири суцільні здавалося б стіни зі скреготом почали розсуватися. Розтулилась велетенська пащека, оздоблена гострими, як в акули, зубами, і ми ступили в коридор, що йому не було кінця-краю.

Йшли і йшли, аж доки назустріч виступила жахна в чорному постать. Під балахоном у неї відсвічував череп, вся вона наче вилізла щойно з могили.

— Тут, — глухо сказала вона, і стіна розступилась одразу. — Заходьте, — наказала вона. — Камера давно вас чекає.

Ледь встиг я ступити до камери, як стіна безшумно замкнулася.

— А руки! — закричав я у відчаї. — Розв’яжіть руки!

Але стіна байдуже блищала. Спробував ворухнути руками і відчув, що вони уже вільні.

Прийшовши до тями, я став оглядати своє помешкання. Все у ньому: і стіни, й підлога, і стеля, було вистелене темно-коричневими кахлями. Пізніше довідався, що цей колір символізує тут смерть і скорботу. Я ледь торкнувся стіни, як вона одразу ж озвалась похоронною мелодією. Вслід за нею затужили всі стіни, заридала підлога, застогнала стеля. Камера ридала, стогнала, схлипувала, і годі було десь сховатися од мелодії, що терзала душу. Хотілося обхопити руками голову і, розхитуючись, пригадувати все нехороше та зле, що ти вчинив у своєму житті.

— Чужинцю! — зненацька загриміла наді мною порцелянова стеля. — Хоч за найвищими законами нашої країни тебе слід було одразу ж стратити, однак ти врятував життя круглоголового. Тому до тебе буде проявлене милосердя, наскільки воно можливе в рамках нашого закону. Ти перебуваєш в елітній в’язниці, в камері «люкс», де передбачено все, без чого не може існувати представник найвищої касти. Ти можеш скупатися…

Тут стіна навпроти мов тріснула, безшумно поповзли коричневі плитки, і я побачив велику за розміром нішу з сліпучо-білою ванною, рушниками, мочалками й милом. А з блакитного крана стікала рожева вода.

— Поїсти…

Ще одна ніша появилася в стіні праворуч. На тонюсіньких ніжках стояв невисокий стіл, заставлений блюдами з їжею.

— А якщо захочеться спати…

Тихо розсунулись порцелянові плитки з лівого боку, і я побачив широке ліжко з блакитними подушками та рожевою ковдрою.

— Але не це повинне обсідати твою голову, чужинцю, — посуворішав голос. — Весь час ти повинен пригадувати й каятись, каятись і пригадувати, які наміри привели тебе до нашої країни. Чи не збираєшся ти підбурювати довгоголових? Чи не виношуєш намір посягнути на спокій круглоголових? Чи… про це навіть страшно подумати… може, ти пробрався до нас, щоб вчинити замах на самого Генсека, тисячу літ йому безхмарного життя. Тоді хай саме небо змилостивиться над тобою, бо найсуворіша кара із кар чекає на тебе! Тебе переплавлять на довгоголового і поставлять на найважчу роботу… Думай, чужинцю, думай, бо незабаром ти станеш перед тими, що чинять правосуддя.

Голос змовк, а я все ще стояв, онімілий, і серце моє гупало так, як ще ніколи не гупало.

Трохи заспокоївшись, я вирішив скористатися всіма вигодами елітної камери.

Спершу скупатись. Тільки про це подумав, як стіна розступилась і одразу залунала ніжна мелодія.

Добряче викупавшись, я залишив ванну і скрикнув од несподіванки: замість мого одягу лежали вузенькі штанці, куртка, панчохи і черевики — все темно-коричневого кольору.

— Це — одяг того, що кається, — підказав той же голос. — Одягайся, бо іншого не дадуть.

Я ледве вліз у куртку й штанці. Тканина обхопила мене обручем, скувала всі рухи. А черевики, виготовлені з якоїсь твердющої шкіри, скували ноги залізом.

Тут не хотітимеш — покаєшся!

Вирішив поїсти: був по-справжньому голодний…

Ну, а наївшись, захотів, звісно ж, спати. Пірнув у блакитно-рожеві обійми і одразу ж провалився у сон.

Спав би, мабуть, вік, але до камери зайшов отой жахливий тюремник, ота подоба смерті, і трусонув мене костяною рукою:

— Вставай і йди за мною!

— Куди?

— На суд, — клацнула потвора щелепою. — І попереджаю: не здумай втікати!

Втікати! В оцьому костюмі, що сковує тіло? В оцих черевиках, що вп’ялися залізом? Та мені дай Боже до суду дочеберяти!

Дочеберяв. Ступив до величезної зали з кривавими стінами, зупинився перед масивним столом, що за ним сиділи непорушні, мов із каменю висічені постаті в чорних мантіях. Білі порцелянові голови, моторошно чорніючі очі.

Той, що сидів посередині, глянув на мене.

— Слухай, чужинцю, сюди. Ти повинен говорити правду, тільки правду і нічого крім правди. І дивитися в оце дзеркало.

Переді мною загойдалося дзеркало з ідеально відполірованою чорною поверхнею.

— Якщо казатимеш правду, воно лишатиметься чистим. Якщо ж збрешеш — о, горе тобі! — дзеркало одразу ж помутніє. І той, хто стоїть за тобою, одразу ж знесе тобі голову. Оглянься!

Я оглянувся: позаду стояло уособлення смерті з косою в руках.

— Тож зважуй кожне слово, перед тим як щось сказати. Готовий?

— Готовий, — запищав я, кожною клітиною відчуваючи косу, занесену над головою.

І посипалися запитання… Я вже хитався од втоми, коли пролунало останнє запитання:

— Чи збираєшся ти повернутись додому?

Я завагався, побоюючись, що правдива відповідь розгніває суддів, і клятуще дзеркало одразу ж поблідло.

— Збираюсь! — відповів я поспіхом, вбираючи голову в плечі: мені вчувся вже посвист коси.

Щось схоже на зловтішний усміх промайнуло на блідих обличчях суддів. Вони нахилились один до одного, про щось радячись, потім головний оголосив:

— Суд іде на нараду.

І жоден не звівся з крісла. Крісла розвернулися і вивезли суддів із зали.

— Вони що, безногі? — наважився я запитати супроводжувача.

— Вони мають ноги.

— То, може, їх розбив параліч?

— Вони такі ж здорові, як і ми з тобою.

— Але чому ж тоді вони наче поприставали до крісел?

— Про це ти довідаєшся пізніше, занадто цікавий чужинцю. Якщо взагалі про щось довідаєшся, — хихикнув супроводжуючий.

Та ось урочистий дзвін виповнив залу, а з отвору на кріслах викотили застиглі, як мумії, судді. Той, що сидів у найвищому кріслі, розгорнув пергамент і став читати:

— Іменем країни, що побудувала повний комунізм і де процвітають щасливі народи, тебе, чужинцю, за один лише намір покинути нашу країну варто було б засудити до негайної страти. Але, враховуючи те, що ти врятував круглоголового з найвищої касти, ми тобі даруємо життя. Однак це не означає, що тобі буде дозволено повернутись до твоєї мерзенної країни. Згідно з безсмертним вченням Маркса — Енгельса — Леніна — Сталіна, а також з геніальними вказівками Генсека твою недосконалу голову переплавлять на порцелянову круглу або на череп’яну та довгу. Це вже як вирішить Генсек, тисячу років йому життя.

— Але це ще не все, — переждавши бурхливі оплески, продовжував судця. — Тобі дадуть синій одяг того, що пізнає наше життя. І ти протягом тижня будеш знайомитись із звичаями нашої наймогутнішої у світі країни.